Порядок провадження в справі про адміністративне правопорушення регламентований Кодексом про адміністративні правопорушення. Коло органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, є досить широким. У нього входять суди, адміністративні комісії при органах місцевого самоврядування, органи міліції, різного роду державні інспекції та інші державні органи.
Постанова в справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена в суді чи у вищестоящому по підпорядкованості органі. Відносини адміністративної відповідальності припиняються виконанням стягнення. Особа не вважається піддана адміністративному стягненню, якщо протягом року з дня закінчення виконання стягнення не зробить нового адміністративного правопорушення.
Дисциплінарна відповідальність застосовується за здійснення дисциплінарної провини. Порядок застосування стягнення за порушення дисципліни регламентується Кодексом законів про працю України (КЗпП), статутами про дисципліну й іншими нормативно-правовими актами. Згідно ст. 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни застосовуються наступні стягнення:
· догана;
· звільнення.
Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені й інші дисциплінарні стягнення для окремих категорій працівників.[8]
Звільнення може застосовуватися за найбільш грубі порушення трудової дисципліни.
Необхідно зазначити, що порядок застосування дисциплінарного стягнення досить докладно регламентується законодавством, тому що всі принципи юридичної відповідальності діють і в сфері дисциплінарної відповідальності. Законодавство встановлює досить короткі терміни застосування дисциплінарного стягнення. Воно може застосовуватися безпосередньо після виявлення провини, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення. У будь-якому випадку стягнення не може бути застосоване пізніше шести місяців із дня здійснення провини, а за результатами ревізії чи перевірки фінансово-господарської діяльності – не пізніше двох років із дня його здійснення.[9] За кожну провину може бути застосоване тільки одне дисциплінарне стягнення.
Якщо протягом року з дня застосування дисциплінарного стягнення працівник не буде підданий новому дисциплінарному стягненню, то він вважається не підданий дисциплінарному стягненню.
Цивільна відповідальність переслідує іншу мету, ніж кримінальна, адміністративна і дисциплінарна. Вона застосовується, насамперед, для відновлення порушених прав громадян, інших осіб у випадках невиконання боржниками своїх зобов'язань за договором чи внаслідок заподіяння шкоди. Боржник, що не виконав чи неналежно виконав зобов'язання за договором, зобов'язаний відшкодувати кредитору збитки, у які входять витрати кредитора, реальний збиток і упущена вигода. По визначеній частині зобов'язань на боржника, що не виконав зобов'язань, може покладатися обов'язок виплачувати штрафні санкції у вигляді неустойки.
Необхідно зазначити, що правовідновлювальну мету переслідує і відповідальність за шкоду, заподіяну особистому майну громадянина чи юридичної особи. У відповідності до господарського законодавства України шкода підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою яка її завдала. В окремих випадках, передбачених законом чи договором, може встановлюватися обов'язок особі, яка завдала шкоду, виплатити потерпілому компенсацію понад відшкодування шкоди.
Однак цивільне право знає і каральні санкції. Це конфіскація, штраф і відмова в захисті суб'єктивного цивільного права. Конфіскація майна застосовується в якості однієї із санкцій за порушення цивільного законодавства і, зокрема, за здійснення угод з метою, яка суперечить основам правопорядку і моральності. Штрафні санкції (штраф, пеня) застосовуються до правопорушників незалежно від збитків, понесених потерпілою стороною в договорі, і виплачуються потерпілому. Відмова в захисті суб'єктивного цивільного права застосовується у випадках зловживання правом уповноваженої особи.
ПІДСТАВИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Підставою юридичної відповідальності є правопорушення. Тому при вирішенні питання про юридичну відповідальність головного значення набуває наявність в діях особи повного складу правопорушення, який утворюється з єдності сторін, об’єкта протиправного діяння і суб’єкта цього діяння.
Буде доцільно розглянути та охарактеризувати ці складові окремо. Так об’єктом протиправного діяння є суспільні відносини, що охороняються державою, і відповідно, норми, правовідносини, правопорядок демократичного суспільства.
Наприклад згідно з кримінальним правом, об’єкт злочину – це суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом і яким в результаті суспільно небезпечного посягання завдається чи може бути завдана шкода.
До об’єктів кримінально-правової охорони закон зараховує особу, яка є учасником суспільних відносин. Звісно, норми кримінального права охороняють не всі, а найбільш важливі для нашого суспільства відносини від заподіяння їм шкоди.
Необхідно зазначити, що правильне встановлення об’єкта злочинного посягання має неабияке практичне значення. Адже саме об’єкт злочину дає нам можливість визначити суспільно небезпечні наслідки. Залежно від об’єкта злочину побудована в основному система Особливої Частини КК України. Юридичне значення об’єкта злочину полягає передусім у тому, що він є обов’язковим елементом будь-якого складу злочину.
Безпосередньо поняття об’єкту злочину тісно переплітається з об’єктивною стороною, яка в свою чергу у кримінальному законодавстві визначена як сукупність передбачених кримінальним законом ознак, які характеризують зовнішній прояв суспільно небезпечної дії, що посягає на об’єкти кримінально-правової охорони, а також об’єктивні умови цього посягання.
Розкриваючи зміст поняття об’єктивна сторона потрібно зазначити, що це – обов’язковий елемент кожного конкретного складу злочину і є характеристикою зовнішніх ознак злочинного діяння. Об’єктивна сторона характеризує особливість злочину як зовнішній акт суспільно небезпечної поведінки винного і ті умови, за якими скоюється цей злочин, тобто місце, час, спосіб, обставини, з якими пов’язане злочинне посягання.
Для повної й усесторонньої характеристики правопорушення потрібно вияснити не тільки те, що було об’єктом посягання чи об’єктивну сторону, але й те, хто був суб’єктом цього посягання. Відповідно суб’єкт правопорушення – це особа, яка скоїла протиправне діяння, правопорушник. Характеристика даної особи важлива для вирішення питання про можливість притягнення даної особи до юридичної відповідальності.
Потрібно зазначити, що відповідно до чинного кримінального законодавства суб’єктом злочину може бути не всяка фізична особа, а тільки осудна. Відповідно осудність – здатність людини усвідомлювати свої дії і керувати ними. Саме осудність необхідна умова вини і кримінальної відповідальності. Злочини, як і всі інші вчинки людей, визначаються і контролюються її свідомістю і волею. Здатність розуміти характер і наслідки своїх дій, свідоме керування своїми вчинками і відрізняє осудну особу від неосудної, яка не може бути суб’єктом злочину.
Поняття суб’єкта нерозривно пов’язане з суб’єктивною стороною. Саме кримінальне законодавство визначає суб’єктивну сторону злочину – як психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків, тобто, так би мовити, внутрішня сторона суспільно небезпечного діяння.
До суб’єктивної сторони злочину належать: вина у формі умислу чи необережності, мотив, ціль злочину, а також емоційний стан суб’єкта в момент скоєння злочину. Основний зміст суб’єктивної сторони будь-якого злочину складає вина. Вина – це психічне відношення осудної особи до скоєного нею суспільно-небезпечного діяння і його наслідку, виражене у формах умислу чи необережності. В залежності від інтелектуального і вольового моментів розмежовують дві форми вини: умисел і необережність. Умисел ділиться в свою чергу, на прямий і побічний, а необережність проявляється у видах злочинної самовпевненості чи злочинної недбалості.
Необхідно зазначити, що тільки склад правопорушення тягне юридичну відповідальність. Відсутність хоча б одного елементу складу правопорушення виключає юридичну відповідальність.
Правопорушення є не тільки підставою, але і вказує на момент виникнення юридичної відповідальності. Правопорушення як юридичний факт об’єктивно породжує відповідні правовідносини і відповідну відповідальність особи, яка скоїла правопорушення. Вони виникають з моменту скоєння даного правопорушення. Це проходить незалежно від того, чи виявлене правопорушення чи не виявлене, стало воно предметом розгляду компетентними органами чи не стало. Юридична, зокрема кримінальна, відповідальність об’єктивно існує і тоді, коли особа, яка скоїла злочин, переховується від слідства і суду. Те, що злочинець на даному етапі не виявлений, не усуває виниклого на основі злочинного акту правопорушення.
Юридична відповідальність не створюється судом як адміністративним органом. Виносячи вирок, приймаючи рішення відповідний державний орган не породжує якусь нову юридичну відповідальність, а на основі достовірного виявлення об’єктивної істини (правопорушення) констатує, фіксує факт існування такої, конкретизує її в межах санкцій, встановлених законом, і тим самим забезпечує її здійснення[10].
Таким чином, яка б не була значна роль компетентного органу в процесі виявлення, встановлення і здійснення юридичної відповідальності, його акти не виступають як початок юридичної відповідальності, а є умовою її реалізації. Не потрібно також ототожнювати юридичну відповідальність з державним примусом, а тим більше з процесом його реалізації. Юридична відповідальність як правовідносини, в яких правопорушник виступає як сторона, яка зобов’язана терпіти визначенні обмеження, завжди передбачає заходи державного примусу. Поряд з цим сама юридична відповідальність ще не є застосуванням таких заходів. Відповідальність – це не сам примус, а обов’язок його виконувати відповідно до санкцій правових норм. Санкції визначають рамки юридичної відповідальності. Як зазначають деякі науковці, застосування до правопорушника заходів державного примусу і є реалізацією юридичної відповідальності.