Для журналіста немає важливішої задачі, ніж відстоювати в нас ті духовні якості, які дозволяють людям за будь-яких обставин залишатися людьми.
Достовірність і повнота інформації як критерії журналістики можуть бути досягнуті тільки за умови неупередженості.
Неупередженість рівнозначна самокритичності, тобто тверезому усвідомленню того, що інтереси журналіста і людей його кола ще не вичерпують собою інтереси суспільства. Телевізійний ефір - не власність приватних осіб або навіть державних відомств, у тому числі телевізійних. Електромагнітні хвилі належать в тій же мірі кожному, як і нікому.
Зрозуміло, журналістам екрану, по боргу своєї професії апелюючим до масової свідомості, нелегко утриматися від спокуси представити свою особисту думку як істину в останній інстанції. Враховуючи цю спокусу, крупні телекомпанії світу забороняють своїм співробітникам виказувати особисті думки з питань поточної політики або проявляти на екрані симпатії по відношенню до політичних партій і їх лідерів. "Редакційна точка" зору - прерогатива преси. Цим же пояснюється і заборона на участь журналістів у виборчих кампаніях як кандидатів, а також їх активне висловлювання своїх політичних переваг. Річ не лише в тому, що у тележурналіста більше можливостей для публічного самовираження. Ідеологічна упередженість ведучого або репортера дозволяє аудиторії ототожнити мовну концепцію телекомпанії з певною політичною "лінією".
Публіцисти, чий досвід і компетенція дозволяють їм виступати як загальновизнані коментатори, що аналізують ті або інші проблеми і ситуації, ведуть, як правило, програми під власним ім'ям і тим самим як би відділяються від мовної політики телекомпанії.
Неупередженість в освітленні передвиборної боротьби - найретельніше дотримувана умова.
Поважаючі себе телекомпанії не допускають, щоб їх співробітники активно проявляли свої симпатії по відношенню до будь-якого кандидата або партії (незалежно від того, чи перебувають ті при владі або тільки претендують на неї), а тим більше ставали кандидатами самі. Якщо це все ж таки відбулося і такий журналіст бере участь в політичній передачі, автоматично вступає в дію правило про надання адекватного ефірного часу його опоненту.
Журналіст, що віддає перевагу одному кандидатові за рахунок іншого, ризикує підірвати свою репутацію незалежного журналіста і втрачає довіру глядачів.
Упередженість документаліста може виражати себе, проте, не тільки в прямих висловлюваннях, але і в певній послідовності сюжетів і повідомлень, в характері викладу біографії кандидата, в манері ведення передачі. Описуючи діяльність політичних лідерів, ведучі прагнуть уникати політичних ярликів ("екстреміст", "ухильник", "радикал", "консерватор"). Цивілізоване віщання ніколи і жодним чином не повинне сприяти політизації суспільної свідомості. (Регламентуючі документи корпорації Бі-бі-сі, наприклад, забороняють показувати бурхливі сцени під час трансляції з палати общин або використовувати записи парламентських засідань в сатиричних передачах і розважальних шоу.)
Виняткове значення позиція журналіста має в період виборчої кампанії, коли телебачення стає головною публічною ареною протистояння політичних інтересів. Інтересів не тільки кандидатів, кожний з яких прагне розташувати в свою користь більшість аудиторії, але і інтересів глядачів, що розраховують на повноту інформації про самих кандидатів, щоб зробити свій вибір як виборців. Такі відомості включають і факти, що дозволяють судити про справжні мотиви і наміри кандидатів, на відміну від їх екранних саморекомендацій. Остання задача нездійснима без участі аналітиків-журналістів.
Повага до права кожного кандидата виказувати особисту точку зору і програмні тези своєї партії зобов'язала телевізійного журналіста бути гранично коректним, не даючи мотиву затверджувати, що позиція співбесідника представлена в помилковому світлі.
Хоча сцени насильства на екрані завжди виразніші, ніж столи для мирних переговорів, професійний журналіст вважатиме за краще надати слово розсудливим співбесідникам, а не підбурювачам до крайніх заходів, наскільки б экзотично не виглядали останні.
Критерії телевізійної журналістики – достовірність, повнота інформації, неупередженість – стають граничною необхідністю в репортажах, об'єкт яких – екстремальні ситуації. Недотримання цих критеріїв не тільки спотворює картину реальності, але нерідко приводить до загострення ситуації, у тому числі і масового насильства. Небезпека небажаної інформації набагато зростає, коли йдеться про військові дії, катастрофи, нещасні випадки, етнічні зіткнення, терористичні акти і суспільне безладдя. Присутність камер і журналістів як чинник публічності в цих випадках здатна вплинути на сам хід подій.
Учасники несанкціонованих мітингів, пікетів і інших форм виразу суспільного протесту, не говорячи вже про натхненників цих рухів, прагнуть скористатися присутністю журналістів для публічного обнародування своїх декларацій.
От чому журналісти в таких умовах:
– остерігаються груп і осіб, чиї дії розраховані на залучення уваги оточуючих, і в першу чергу журналістів;
– не дозволяють собі відштовхуватися у викладі репортажу від емоцій, а не від фактів;
– утримуються від експресивних виразів, що містять оцінку – «озлоблений натовп», «оскаженілі зборища», «озвіріла влада» і т. п.;
– не вважають за можливе брати на себе суддівські функції або виступати адвокатом однієї із сторін конфлікту, уподібнюючись тенденційному футбольному коментатору, нездатному приховати, за яку команду боліє;
– посилаються кожен раз при оголошенні даних на джерела інформації і не виривають окремих цифр або фактів з контексту дійсності;
– виступаючи в ролі інтерв'юєрів, чий борг – дати можливість глядачу вислухати доводи основних сторін, не стають «підставкою для мікрофону» відносно самозваних лідерів, для яких присутність камер – найбажаніша форма самореклами.
Екстремізм, нетерпимість, сліпа лють не повинні одержувати таке ж екранне право голосу, що і розумні аргументи, і прагнення до доводів, а не силі.
Ця обставина в ще більшому ступені відноситься до інтерв'ювання злочинців, терористів, сама можливість контакту з якими наперед узгоджується з органами правопорядку і керівництвом телекомпанії.
Для журналістів, що працюють в подібних умовах, бажані консультації з фахівцями по надзвичайних ситуаціях і іншими експертами, здатними підказати, які фрази, питання, заяви або поведінка «героїв», будучи обнародуваними, можуть лише ускладнити положення.
В ситуації етнічного конфлікту професійний документаліст особливо ретельно контролює свою поведінку і слова. Усвідомлює постійну небезпеку стати більш пропагандистом, ніж журналістом, і більш агітатором, ніж кореспондентом. Бо репортер, який вважає, що наперед «знає все», часто просто не в змозі не идеологізувати ситуацію. Не меншу загрозу представляють і починаючі журналісти, для яких будь-які інтереси відступають перед тягою до сенсаційності. Етнічна тематика для них – інтригуючий матеріал «на продаж». Ці гастролюючі репортери, опинившися в «гарячій точці», вважають необов'язковим розбиратися в місцевих проблемах або особливостях культури народів, про які мають намір вести мову.
Але ні суб'єктивність викладу, ні упередженість оцінок нічого спільного не мають з етикою професійного журналіста, повідомлення якого засновані на їх інформаційній цінності, а не на відповідності його політичним поглядам або потенційній сенсаційності.
Журналісти, наперед упевнені, що немає гіднішої мети, ніж викривання на екрані зла, вважають за краще явно викривати замість того, щоб інформувати і аналізувати. Проте співробітники новин, про що вже мовилося, мають право оперувати тільки тими даними, які у разі потреби можуть бути ними доведені (у тому числі і в судовому порядку).
Журналісту, діючому в оточенні збудженого натовпу, потрібна професійна обережність, щоб невміле освітлення політичного або етнічного конфлікту не викликало нових конфліктів, а ідея національного самовизначення не переросла в доктрину переваги одного народу над всіма іншими Расові теорії нетерпимості до «інородців», що граничать з фашистськими, не можуть звучати з екрану, не зустрівши протидії з боку інших учасників передачі і самих журналістів. В протилежному випадку телебачення ризикує виявитися провідником національно- шовіністичних уявлень.
Збалансованість думок, якої добивається журналіст, не свідчить про його байдужість або про рівноцінність для нього будь-яких висловів, обнародуваних в ефірі. Етичний і громадянський борг виключають нейтральність по відношенню до етичних категорій. Від позиції журналіста залежить, чи не перетвориться телебачення із засобу впливу на політику в сам предмет політики, і чи не виступить воно по відношенню до конфліктуючих сторін.
Етика журналістики
Тоді як одні вважають, що етичні якості працівників телебачення мало чим відрізняються від морального рівня першої найдавнішої професії, інші упевнені, що для журналіста захист етичних цінностей ще більшою мірою обов'язковий, ніж для священнослужителя, оскільки "прихожанами" телебачення виступають всі члени суспільства.
Своєю поведінкою в кадрі журналіст формує в свідомості глядача образ "довіреної особи". От чому він не має права звільнити себе від відповідальності за наслідки своїх слів і дій. Щоб зберегти самоповагу і визнання суспільства, він не може бути залежним від рекламодавця або адміністративного керівництва, якщо їх вказівки суперечать його журналістській совісті; залежним від власних політичних орієнтацій, а також від спокуси славою і популярністю.