Виходячи з позитивістської традиції, але намагаючись подолати труднощі, з якими стикається логічний позитивізм, К. Поппер протиставив процедурі верифікації принцип фальсифікаціонізму. Згідно з останнім для розвитку теорії треба намагатися її фальсифікувати, тобто шукати факти, здатні її спростувати. Якщо теорія взагалі не піддається такому способу спростування, то вона не є науковою. Відсутність спростовуючих фактів ще не є підтвердженням безумовної істинності теорії. Питання про таку істинність завжди залишається відкритим, і розвиток теоретичного знання здійснюється через висування все нових гіпотез та їх спростування. Логічно таке розуміння веде до гносеологічного плюралізму - визнання принципово припустимими відмінних одна від одної теоретичних концепцій, які отже, є умовними і жодна не може претендувати на статус об'єктивно абсолютної істини.
Поппер став одним із засновників і представників "критичного раціоналізму". В свою концепцію він включив об'єктивно-ідеалістичне поняття "третього світу", розуміючи під цим знання як певну ідеальну, незалежну від суб'єкта сутність або особливий рід буття. В ході своєї еволюції неопозитивізм, першою формою якого був "логічний позитивізм", поступово виступав у вигляді семантичного і, зрештою, лінгвістичного аналізу.
Семантичний (від грецького semantikos - позначаючий) аналіз - це процедура встановлення значення висловлювань у формальному смислі - відношення між реченнями "предметної мови" і "метамови", між елементами "семантичного трикутника": ім'я (словесний вираз, позначення) - концент (мислимий зміст, поняття) - денотат (предмет, те, що позначається ім'ям). Уточнення смислу висловлювань необхідне в науці, але не пов'язане безпосередньо з філософською проблематикою.
У 50-60-х роках XX ст. переважаючою формою позитивізму став лінгвістичний аналіз, засновником якого був Л. Вітгенштейн. Предметом дослідження в ньому стає вже не наукова, а повсякденна мова. Ставиться "терапевтичне" завдання "очищення" мови від таких слів і виразів, які, маючи "метафізичний" зміст, нібито призводять до перекрученого сприйняття і осмислення явищ, навіть до непорозумінь та конфліктів, утому числі й соціальних. Унаслідок такого "очищення" правомірними залишаються лише такі вирази, які фіксують і описують дані безпосереднього чуттєвого сприймання.
Мова розуміється як "первинне явище", яке визначає осмислення дійсності. Досить усунути деякі вирази, щоб зникли самі явища, які ними позначаються, і проблеми, що викликають суперечки.
Уточнення, "пояснення" смислу слів і виразів, безперечно, буває корисним, а то й необхідним, але слід мати на увазі, що саме слововживання є похідним від предметно-практичної діяльності і реальних відносин між людьми в суспільстві. Соціальні конфлікти, які мають об'єктивну основу, не можна розв'язати лише зміною мовних виразів, а ось розвивати таку культуру мовного спілкування, яка б полегшувала досягнення взаєморозуміння і сприяла спільному пошуку шляхів розумного й мирного розв'язання проблем у наш час, дуже важливо.
Новітні концепції науки (наукознавства) виходять за межі типових для неопозитивізму проблем. Якщо неопозитивізм займався аналізом "готового" знання (такого, що вже склалося) і робив своїм безпосереднім предметом мовний вираз цього знання, то в концепціях, які прийшли йому на зміну, ставляться і обговорюються питання: як розвивається наука? Які чинники впливають на цей розвиток? Як відбувається зміна наукових теорій? Яке співвідношення між старою і новою теоріями? і т.п. Саме ці питання розглядаються в працях Т. Куна, І. Лакатоса, П. Фейєрбенда та інших. Науку при цьому намагаються внести в контекст суспільного життя й культури. Робиться ряд цікавих спостережень і висновків, які стосуються закономірностей розвитку науки, зокрема наукових революцій1. Названі дослідники оперують поняттям "парадигма" (грец. parageigma - приклад, зразок) - прийнята модель, зразок постановки і розв'язання наукових проблем; "зміна парадигм", яка й означає наукову революцію, наприклад, перехід від геоцентризму до геліоцентризму, від фізики Галілея - Ньютона до фізики Ейнштейна; "науково-дослідницькі програми" і їх зміна (Лакатос); "наукове співтовариство", тобто група (спільнота) вчених-однодумців, яка створює і розробляє певну парадигму або здійснює зміну парадигми. Сучасні концепції розвитку науки виявляють ряд справді існуючих особливостей і закономірностей цього процесу, але тоді в них перебільшуються деякі його моменти, скажімо, принципова відмінність нової парадигми від старої.
Близькими до позитивістської традиції є вчення прагматизму (грец. pragma - справа, дія), зокрема інструменталізму, їх засновниками були американські (США) мислителі кінця XIX - початку XX ст. Ч. Пірс, У. Джемс, Дж. Дьюї, ДжТ. Мід. Прагматизм правомірно розглядати як концептуальне (понятійно-теоретичне) оформлення такої риси американського менталітету, як практицизм, діловитість прагнення до життєвого успіху, до корисного ефекту будь-якої діяльності.
Оперуючи традиційним для позитивістського напряму поняттям "досвід", прагматисти розглядають його (досвід) як ряд ситуацій, які ставлять перед людиною проблеми, що вимагають розв'язання. Смисл понять, концепцій, на їх думку, полягає в тому, що вони вказують способи і правила розв'язання проблем, досягнення бажаного ефекту, тобто виконують "інструментальну" функцію. "Істинними" є ті поняття і теорії, які дають найбільший ефект, "працюють", приносячи користь. Таким чином, істинність - це практична користь. Наприклад, релігія - істина, бо вона виконує корисну, потрібну людині "психотерапевтичну" функцію.
При такому розумінні відношення істинності (відповідності наших думок, понять, концепцій об'єктивній дійсності) і практичної ефективності ототожнюється; поняття істини суб'єктивізується.
У другій половині ХІХ ст. в історичній науці історичну школу почав витісняти соціологічний позитивізм. Цей напрям думки, біля витоків якого стояли О. Конт, Дж. Остін, К. Бергбом, проголосив, що джерелом знань є лише досвід, предметом дослідження - лише факти, методами пізнання дійсності - аналіз та синтез. На думку О. Конта, суспільний розвиток у різних країнах має спільні закономірності, а тому його можна розглядати як частину всесвітньої суспільної еволюції, яку має вивчати соціологія. Було відкинуто метафізику “національного духу” історичної школи, історія стала розглядатися насамперед не як елемент культури, а як чинник розвитку суспільства. Метою порівняльного правознавства мало стати формулювання принципів та законів загального суспільного розвитку. Індивідуальні риси у розвитку кожного суспільства тепер пояснювалися раціональними чинниками. Історія стала розглядатися насамперед як нормативна система, встановлена чи санкціонована владою, об’єктом дослідження замість звичаїв. О. Конт наполягав на єдності розвитку людства, на зв’язках між окремими народами, а тому наголос став робитися також на взаємовпливі історичних систем.
Можна помітити, що соціологічно-позитивістські ідеї, хоча й у дуже суперечливих виразах, зустрічаються вже у дослідженнях М.Ф. Владимирського-Буданова, М.П. Загоскіна та інших вчених. Складний шлях, який торував позитивістський напрям у порівняльно-правових дослідженнях, демонструє, наприклад, дискусія 1860 р. між О.В. Лохвицьким, К.Д. Кавеліним та С.М. Орнатським. Зокрема, О.В. Лохвицький виступив проти простого порівняння правових норм без врахування дійсного значення норми у конкретному суспільстві, а також історичних типів суспільного та правового розвитку, зазначивши, що “подібність і навіть тотожність проявів часто нічого не доводить".
Соціологічно-позитивістські порівняльно-правові дослідження в Україні та Росії розвивалися під значним впливом праць англійського вченого Е. Фрімена, зокрема його “Порівняльної політики” 1873 р. Він, зокрема, створив типологію подібностей явищ політичного характеру за їх причинами:
1) прямі запозичення;
2) подібність умов розвитку;
3) генетична спільність.
Е. Фрімен запропонував також класифікацію запозичень між правовими системами:
1) несвідомі - перенесення установ певної країни в її колонії, а також до інших країн разом з міграцією населення;
2) свідомі - наслідування у формі рецепції зарубіжного права. На думку дослідника, порівняльне дослідження може бути науковим лише тоді, коли воно спирається на вивчення стадій еволюційного розвитку суспільства. Вчений вважав, що застосування порівняльної методології у політологічних дослідженнях може дати науці нові факти.
Одними з перших вчених у Російській імперії, які здійснювали порівняльно-правові дослідження на соціологічно-позитивістській основі, а також критично переосмислили ідеї Е. Фрімена, були В.І. Сергеєвич і М.А. Дьяконов. Зокрема, вони заперечили наукове значення третього з вказаних англійським дослідником типів подібностей - походження народів від спільного кореня. На їхню думку, відповідні подібності складаються з першого та другого типів.
Можливо, найбільш видатним українським представником соціологічного позитивізму в порівняльному правознавстві був М.М. Ковалевський. Вчений позиціонує себе як позитивіст, піддає критиці представників історичної школи права, у тому числі прихильників школи “слов’янського права" за те, що вони намагалися націоналізувати явища, властиві абсолютно різним народам, на основі ідеї про “народний дух”.
У своїй праці “Історико-порівняльний метод в юриспруденції та прийоми дослідження історії права" (1880 р) він критично розглядає типологію подібностей Е. Фрімена. Зокрема, він вважає, що третя причина подібностей (спільне походження певних народів) не може бути достатньою мірою науково перевірена і є сумнівною: “жоден народ не розвинув власної громадянськості сам по собі без етнографічного змішання з іншими, - змішання, викликаного нашестями та завоюваннями”. Натомість, найважливішим він вважає другий з типів Е. Фрімена (подібність умов розвитку).М. М. Ковалевський визнає можливість самостійного розвитку права у деяких народів, проте акцентує увагу на взаємовпливі народів у правовій сфері, що виявляється у постійних рецепціях - настільки значних за розмахом, що стає складним вирізнити національне у праві: “безпосередній вплив одного народу на інший, що усуває думку про самостійну юридичну творчість кожного /народу - О.К. /".