На думку М.М. Ковалевського, порівняння не має обмежуватися народами певної раси, мови чи релігії. Порівняльно-правові дослідження мають зосередитися насамперед на вивченні правових явищ у країнах, що перебувають на однакових стадіях суспільного розвитку; розвиток права слід розглядати лише у контексті розвитку суспільства: “безрезультатне просте порівняння двох народів, які перебувають на різних щаблях суспільного розвитку".
Метою порівняльних історико-правових досліджень є підготовка матеріалу для “конструювання історії прогресивного розвитку форм співжиття та їхнього зовнішнього відображення у праві", “визначення причин поступової заміни одних форм людського співжиття та одних норм права іншими". На основі порівняльних історико-правових досліджень вчений вважає за можливе створити нову науку - “історію природного зростання людських суспільств".
Вперше проблема критики джерел історичних була виразно поставлена італ. гуманістами Л. Валла (1407-57) та Ф. Патрічі (F. Patrizzi, 1529-97), а пізніше розвинута франц. правником Ж. Боденом (у праці "Метод для легкого пізнання історії", 1566) і просвітителями. У нац. історіографії про критичне осмислення документальних джерел почали писати С. Величко (1670-1728) та Феофан (Прокопович; 1681-1736). У Російській імперії, а до її складу входила значна частина укр. земель, заг. принципи критики тексту джерел розробляли В. Татищев (1686-1750), І. Болтін (1735-92), А. - Л. Шльоцер (1735-1809). Останній визначив 3 етапи роботи з писемними джерелами:
1) нижча (мала) критика ("критика слів") - встановлення авторського тексту та доповнень і змін до нього, що внесли продовжувачі та переписувачі;
2) граматичне, лексичне та істор. тлумачення тексту - встановлення того, що насправді хотів сказати автор (див. Герменевтика історична);
3) вища критика ("критика справ") - оцінка правдивості викладених подій. Проте до поч. 19 ст. в більшості істор. творів домінував некритичний підхід до використовуваних у них джерел (найяскравіший приклад - "Історія Русів").
У 2-й пол. 19 ст. однією з причин бурхливого розвитку джерелознавчих дисциплін стало поширення ідей позитивізму (див. Позитивізм в історичній науці), що сприяло, зокрема, розробці джерелознавчої критики. В. Ключевський, Ф. Фортинський, В. Іконников, В. Данилевич та ін. розрізняли нижчу (ін. назви: дипломатична, зовн., філологічна) та вищу (ін. назви: текстологічна, внутр., істор.) критики. Д. Багалій виділяв критику свідоцтв, або критику формальну, та критику фактів, або критику реальну. Завдяки працям Е. Бернгейма, Ш. - В. Ланглуа та Ш. Сеньобоса в джерелознавстві в кін. 19 ст. остаточно утверджується поділ наук. критики джерел на: зовн. критику - аналіз "матеріальних" особливостей джерел (папір, форма, особливості мови тощо) - та внутр. критику - аналіз правдивості викладених істор. фактів. О. Лаппо-Данилевський виділив ще два види критики: моральну та естетичну.
До 1960-х рр. вивчення істор. джерел за допомогою методів зовн. та внутр. критики було традицією рад. джерелознавства. Під зовн. критикою більшість науковців (І. Крип’якевич, І. Ковальченко) розуміли визначення часу та місця виникнення джерела, встановлення особистості автора, обставин виникнення джерела, оцінку його справжності, виділення з тексту більш пізніх виправлень (авторських, цензурних, редакторських), розшифровку незрозумілих місць, термінів, встановлення та виправлення помилок у тексті, аналіз зовн. ознак джерела. Завданнями внутр. критики були: аналіз змісту джерела, встановлення достовірності та цінності джерельної інформації, оцінка її вірогідності, автентичності, оригінальності.
Відмовитися від поділу критики джерел на внутр. та зовн. першим у рад. джерелознавстві запропонував С. Биковський (1931). Він розробив схему аналітичної (формальної й текстуальної) та синтетичної критики. За допомогою формальної аналітичної критики встановлюються або перевіряються обставини виникнення документа, його справжність тощо. Текстуальна аналітична критика досліджує текст джерела, його зміст, стиль, редагування, формуляр тощо. Завдання синтетичної критики - зіставлення фактів, про які мовиться в досліджуваному джерелі, з подібними фактами з ін. різних джерел. Значний внесок у розробку концепції аналітичної та синтетичної критики джерел у 1960-80-х рр. зробили О. Медушевська, С. Каштанов, О. Курносов, М. Варшавчик, у сучасний період - І. Войцехівська, Б. Корольов та ін. У цій галузі знання плідно працювали В. Стрельський, О. Пронштейн, В. Котигоренко та ін.
Наприкінці 20 - на поч.21 ст. окремим напрямом розвитку джерелознавчої методики стала розробка методів роботи з масовими джерелами (І. Ковальченко, В. Підгаєцький) та розширення кількості методів (особливо міждисциплінарних), що застосовуються під час критики істор. джерел. Усе більший вплив на методику інтерпретації тексту істор. джерел мають ідеї врахування особливостей істор. свідомості та наративу (від лат. narro - оповідаю, повідомлюю - мовний акт, виклад у словах, на відміну від уявлення) періоду появи джерела.
Перший етап джерелознавчої критики ("аналітична критика") передбачає вирішення таких дослідницьких завдань: виявлення джерел; їх попередній відбір, групування та класифікація; вибір методів та прийомів вивчення; текстологічна критика (встановлення первинного тексту та доповнень до нього); з’ясування авторства, місця, часу, обставин та мети створення джерела; оцінка його автентичності, повноти та достовірності викладених у джерелі фактів. Для джерел (особливо рукописів) важливе значення має вивчення зовн. ознак: дослідження паперу та водяних знаків на ньому, гербових марок, печаток, маргіналій тощо.
Другий етап джерелознавчої критики ("джерелознавчий синтез") вирішує такі завдання: виявлення зв’язків даного джерела з ін. джерелами, зіставлення джерел за ступенем їх достовірності та повноти, створення комплексу джерел, що дають змогу дослідити ті чи ін. історичні події; встановлення всієї суми наявних наукових фактів, які стосуються теми дослідження, визначення фактів, яких бракує для повноти картини.
Історія позитивізму має три періоди розвитку. Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад: - пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації; - вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія); - у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі "Курс позитивної філософії"; Г. Спенсером в 10-томнику "Синтетична філософія". Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були: австрійський фізик Е. Max, німецький філософ Р. Авенаріус, французький математик Ж.А. Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу. Третя форма позитивізму - неопозитивізм, який має два різновиди: логічний (інакше - емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності.
Сучасний позитивізм - це постпозитивізм І. Лакатоша, Т. Куна, П. Фейєрабенда. Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.
1. Иконников В.С. Опыт русской историографии, т.1, кн.1.К., 1891;
2. Медушевская О.М. Теоретико-методологические проблемы источниковедения и современная буржуазная историография. В кн.: Труды Московского государственного исторического архивного института, т.25. М., 1967;
3. Стрельский В.И. Теория и методика источниковедения истории СССР. К., 1976;
4. Войцехівська І.Н. Структура історичного джерелознавства. "Архівознавство. Археографія. Джерелознавство" (К), 2001, вип.3; Історичне джерелознавство. К., 2002;
5. Уайт Х. Метаистория: Историческое воображение в Европе XIX века. Екатеринбург, 2002;
6. Богдашина О.М. Джерелознавство історії України: теорія, методика, історія. Х., 2005.