Поступово на основних стратегічних напрямках російський уряд зосередив каральні війська на чолі з новим намісником у Варшаві графом Т. Бергом (Вельопольського усунули з посади голови уряду) і віленським генерал-губернатором М. Муравйовим. [3.18.; 361.]
Вони дістали соціальні повноваження, зокрема право застосовувати принцип колективної відповідальності. На території Королівства прилюдно страчували цілі групи людей. У повстанців та їхніх прихильників конфісковували майно, багатьох відправляли на заслання. У вересні 1863 р. уряд “білих”, очолюваний К. Маєвським, поступився більш радикальним “червоним", які пропонували розв’язати індивідуальний терор проти царських урядовців. Національний уряд опинився в руках “червоних" (І. Хмєлєнський, Л. Франковський). Вони організували кілька голосних замахів, у тому числі невдалі на намісника Ф. Берга. Росіяни відповідали масовими арештами і стартами. [3.7.; 332.]
Безкомпромісні дії “червоних" викликали опір “білих” і спори про тактику боротьби. Не розраховуючи на власні сили “білі" зробили ставку на розв’язання європейської війни, в якій Англія, Франція і Австрія виступлять проти Росії. З Парижа Готель Ламбер повідомляв, що треба дотривати до весни 1864 р., коли може розгорітися Європейська війна.
З березня по жовтень 1863 р. у Варшаві відбулося кілька переворотів, в ході яких від керівництва усувалися то “червоні", то “білі". Восени 1863 р. “білі" поступово відходять від повстання. Але й позиції лівого крила “червоних" були неміцними.17 жовтня на зміну останньому урядові “червоних" до керівництва прийшли помірковані шляхтетські елементи на чолі з Р. Траугуттом в ролі диктатора (колишній офіцер російської армії, командир постанського загону на білоруському Поліссі. [3.3.; 136.] Диктатор зробив кроки, щоб зміцнити організаційний бік повстання. Він підпорядкував цивільну адміністрацію військовим командирам.15 грудня 1863 видав декрет, який змінив структуру збройних сил повстання: замість загонів були створені роти, поляки, об’єднані у п’ять корпусів. Звернув увагу на реалізацію декретів про надання селянам землі. [3.8.; 544.] Розпочав роботу з метою поширення повстання на Австрію й Прусію.
Загальний план, накреслений ним, передбачав збереження основних військових кадрів до весни 1864 р., коли можна буде надати повстанню народного характеру і спертися на революційні рухи в інших країнах континенту. Енергійні дії Р. Трагуна дозволили продовжити повстання. Однак все більше давалася взнаки втомленості суспільства, розвіювалися надії на допомогу Заходу. Реорганізувати повстанські загони вдалося лише частково.1-й корпус генерала Міхала Гейденрайха наприкінці грудня 1863 р. зазнав сильної поразки під Коуком і змушений був розпорошитись. Найбільш організований ІІ-й корпус під проводом генерала Юзефа Гаука-Босака (1834-1871) в лютому 1864 р. був розбитий російською армією під Опатовим. Проселянська орієнтація диктатора призвела до поступового відходу шляхти та землевласників від повстання.
Однак, незважаючи на всі зусилля Траугутту, повстання вщухало. У квітні 1864 його заарештували, а в серпні того ж року стратили у Варшавській цитаделі. [3.18.; 361.]
У березні 1864 р в Королівстві Польському обнародовано царський указ про надання землі у власність селянам на умовах Маніфесту Національного уряду. [2.2.; 396.] Були опубліковані чотири царських укази, за якими селяни відразу ставали власниками ділянок, якими вони користувалися без відшкодування власникам. Запроваджувався земельний кодекс на користь держави, з якого передбачалося компенсувати поміщиків. Були збережені сервітути, а безземельних селян обіцяли наділити землею з державного фонду. Указ про гмінну реформу передав сільське самоврядування в руки селян, усунувши від нього шляхту. Офіційно пропаганда представляла реформу, як благодіяння “царя - визволителя", а царська адміністрація приймала виразно прихильну щодо селян позицію, протиставляючи його шляхті - землевласникам. Польські селяни здебільшого були задоволені реформою і відмовлялися у підтримці повстання. [3.10.; 562.] Після появи указу тільки окремі невеличкі групи продовжували опір. До грудня 1864 р. діяв останній комендант Александр Вашковський (1841 - -1865), який намагався відновити центральні органи і видав відозви від імені Національного уряду. Однак зв’язки з провінцією були порушені, чимало місцевих керівників переховувались або виїхали за кордон. У грудні А. Вашковського заарештували і через два місяці стратили. Частина повстанців, які змогли втекти за кордон, робили спроби відновити діяльність Національного уряду. Однак російська поліція вдалася до провокації, утворивши фіктивний повстанський “уряд", з допомогою якого заманила до королівства і заарештувала кількох закордонних емісарів. Після цього спроби відбудови повстанської організації припинилися. [3.7.; 333.]
У південних районах Королівства Польського і в Литві повстанці протрималися до весни 1864 р. У квітні було заарештовано членів повстанського уряду, а влітку і восени 1864 р. карателі розгромили останні повстанські загони. Царизм жорстоко розправився з учасниками повстання. В Королівстві Польському встановлювалася військова дисципліна. Не залишилось навіть сліду від його автономії. [3.3.; 137.]
Наслідком повстання були чисельні людські і матеріальні втрати. У сутичках і боях загинуло до 40 тис. осіб, десятки були страчені, заслані на каторгу до Сибіру і до внутрішніх губерній Росії, насильно рекрутовані до війська. Понад 3460 маєтків було конфісковано. Але жертви не були даремними. Січневе повстання стало ще одним кроком на шляху національної консолідації і сприяло зростанню суспільної свідомості поляків усіх польських регіонів. Воно примусило царську владу узаконити перетворення, сформульовані в повстанському аграрному маніфесті. Зміст селянської реформи 1864 р. в Королівстві Польському, умови звільнення селян у Литві та Білорусі істотно відрізнялись від загальноросійської селянської реформи 1861 р. в кращу сторону. Польське питання здобуло широку підтримку народів Європи. [3.18.; 362.]
Незважаючи на поразку, повстання 1863 - 1864 рр. відіграло велику історичну роль. Воно сприяло ліквідації феодальних порядків в одніій з найбільших частин польських земель і утвердженню нових, прогресивних на той час буржуазних відносин. [3.11.; 853.]
Значення польського повстання 1863 р. для європейської демократії визнавалося тим, що воно стало початковим моментом для утворення І Інтернаціонала. Воно викликало дружній протест європейських робітників проти злочинів їх урядів у міжнародній політиці. Хід повстання 1863 р. показав, що ні панівні класи Польщі, ні уряд західноєвропейських держав не взмозі вирішити питання про національну незалежність держави та визволення народу, що польський народ може добитися визволення лише спільно з російською революцією. “Незалежність Польщі і революція в Росії взаємно зумовлюють одне одного”, - писав Енгельс.
Отже, у середині 60-х років ХІХ ст. в польському визвольному русі завершився період великих національних повстань, незважаючи на те, що польському народові так і не вдалося відновити незалежність своєї країни.
Польське повстання 1863 - 1864 р.р. було найбільшою визвольною акцією у ХІХ ст. Воно продемонструвало зміцнення патріотичних настроїв серед поляків, зростання національної свідомості серед широких соціальних верств - ремісників, міщан, селян, котрі самими обставинами втягувалися до активного суспільно-політичного життя. Важко переоцінити вплив повстання і посвяти багатьох його учасників справі національного визволення. Але незважаючи на всі зусилля повсталих, уряд придушив повстання.
Проте визвольна боротьба польського народу завдала потужного удару по російській монархії і зробило Польщу союзницею європейської “весни народів". У Європі вже ніхто не міх поставити під сумнів право на існування народу, який так рішуче відстоював власні права.
ХІХ століття - важливий період в історії Польщі. Період коли відбулися значні зрушення в політичному та економічному житті поляків. Період коли не існує єдиної історії Польщі.
На Віденському конгресі скликаному у вересні 1814 р, відбувся нових поділ польських земель. Згідно з заключним актом конгресу, підписаним 9 червня 1815 р., більша частина Варшавського герцогства відійшла до Росії під назвою Королівства (Царства) Польського.
Втрата національної незалежності і поділ польських земель між сусідніми державами порушило економічну єдність Польщі. Помітні зрушення в економіці польських земель відбулися після 1815 р., коли настав тривалий мирний період в розвитку Європи. В надрах старого феодального ладу поступово, але неухильно пробивали собі дорогу нові буржуазні відносини. Це насамперед стосується Королівства Польського, яке за розміром території і кількістю населення посідало перше місце серед інших польських земель і користувалося порівняно широкою автономією.
Капіталізм, хоча і повільно, проникав у сільське господарство. Пристосовуючись до потреб промисловості у масових масштабах зганяли селян із землі. Розширювали посівні площі під технічні культури і пасовища для овець. Внаслідок чого зросла кількість безземельних селян.
Значно швидше, ніж у сільському господарстві, розвивалися капіталістичні відносини в промисловості. Королівство Польське досягло найвищого рівня розвитку промисловості. В 20-х роках зростає велике мануфактурне виробництво, передусім суконна мануфактура та гірничодобувна промисловість. У 30-х роках помітно розширюється текстильне виробництво. А з кінця 30-х - на початку 40-х років в Королівстві починають застосовувати парові машини, тобто здійснюється перехід від мануфактурного до фабричного виробництва. Розвивається металургія і видобуток кам’яного вугілля. Розпочинається будівництво залізниць. Піднесення промислового виробництва сприяло зростанню міст і чисельності міського населення. Але підсумовуючи соціально-економічний розвиток слід зазначити, що польські землі, де розвиток буржуазних відносин відбувався порівняно швидко, загалом відставав від передових країн Європи.