У Запорізькій Січі існувала оригінальна система органів управління трьох ступенів: 1) військові начальники – кошовий атаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман; 2) військові чиновники – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, товмач, шафар, канцеляристи; 3) похідні та паланкові начальники – полковник, писар, осавул.
Вся військова старшина обиралася військовою радою 1 січня на рік. Розподіл обов’язків між старшиною чітко регламентувався. Так кошовий отаман наділявся вищою військовою, адміністративною, судовою і духовною владою, але водночас ніколи не був необмеженим диктатором. Його владу обмежували три обставини: щорічний звіт перед військовою радою після збігу строку обрання, річний строк перебування на посаді, а також сама військова рада, яка будь-коли могла зажадати звіту отамана. Другою особою після кошового був військовий суддя. Крім виконання основних функцій, він заступав кошового отамана, був скарбником і начальником артилерії.
Великі обов’язки покладалися на військового писаря. Він надсилав розпорядження та накази на місця, вів розрахунки, приймамв листи, що надходили на ім’я коша.
Військовий осавул спостерігав за додержанням козаками порядку на всій території, стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і військової ради, проводив дазнання за вчиненими злочинами, приймав та розподіляв хлібну та грошову платню між козаками, займався захистом інтересів війська на прикордонних лініях. За військовими старшинами стояли курінні отамани. Куріний отаман виконунвав роль інтенданта, забезпечував свій курінь усім необхідним. Курені були одночасно військовими одиницями, з яких і складалося запорізьке “товариство”. Допоміжні функції при військовій старшині виконували військові чиновники.
За військовою старшиною йшла старшина похідна і паланкова. Вона стояла за рангом вище військових чиновників, але навідміну від них, діяла за межами Січі у своїх паланках. Похідну старшину становили полковники, осавул і писар, які у воєнний час охороняли передові рубежі Січі. Похідний полковник був начальником певної частини війська, декількох загонів козаків.
До паланкової старшини належали полковник, осавул, писар, підосавул, підписарій. Їх влада поширювалася на всю паланку, тобто на козаків, які проживали за межами Січі у слободах і зимівниках. Усі представники паланкової адміністрації обиралися на рік. Влада паланкового полковника була достатньо широкою: у своєму районі він фактично виконував роль кошового отамана.
“Організація козацького самоврядування Запорізької Січі дає підствави стверджувати, що так закладалися основи нової української державності; адже вся система органів військово-адміністративної влади мала змогу виконувати і забезпечувати внутрішні і зовнішні функції, властиві державній владі.” [3]
Неординарним у Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент військово-адміністративної влади, як правова система. Якщо загалом на території України на той час діяли різноманітні джерела права (Руська правда, Литовські статути, канонічне та Магдебурське право), то у Запорізькій Січі основне значення мало звичаєве козацьке право – сукупність правових звичаїв, що утвердилися у сфері козацьких суспільних відносин. Система звичаєвого козацького права складалася саме в XV – середині XVII ст. і закріплювала військово-адміністративну організацію козацтва, діяльність судових органів, види злочинів і покарань.
Козацтво збагатило суспільно-політичні функції української державності ще одним елементом – озганізаційною структурою у формі полків. Той факт, що вона була узаконена “Ординацією війська Запорозького реєстрового”[4], прийнятою Варшавським сеймом 1638 р., не применшує значення правотворчості козацтва.
Дух козацтва охопив найрізноманітніші сфери життя і значною мірою зумовив тенденції розвитку й утвердження на українських землях державних органів управління.
VI. Державність України в період Богдана Хмельницького та після його смерті.
Національно-визвольна війна почалася з повстання козаків під проводом сотника Б.Хмельницького. Після разгрому польських військ під Жовтими Водами та Корсунем повстання охопило Поділля та Волинь, а у вересні 1648 р. і Галичину. Скориставшись перемогами Б.Хмельницький, який став гетьманом, поставив вимоги перед польським урядом про амністію для усіх, хто брав участь у повстанні, скасування церковної унії, збільшення кількості реєстрових козаків, територіальную автономію україни.
Військова невдача влітку 1649 року під Зборовом змусила Б.Хмельницького підписати мирний договір[5], за яким у межах Речі Посполитої створювалась автономна область у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Кількість реєстрових козаків мала становити 40 тис., а селяни мали повернутися до панів. Церковна унія скасовувалася. Православна церква зрівнювалася у правах з римо-католицькою. Територія України поділялася на 16 полків, а гетьман зносився з іноземними державами. Отже результатом війни було створення національно-територіальної автономії для козацького стану населля України.
Навесні 1651 р. поляки почали військові дії і за умовами Білоцерківського договору[6] автономна частина України обмежувалася тільки Київським воєводством. Подальші військові дії велися з перемінним успіхом. Кожна із сторін шукала собі союзників. Богдан Хмельницький вступав у союз з Кримом, Туреччиною, Молдавією, але без належних результатів. Брак надійних союзників наштовхував Б.Хмельницького на союз з Московською державою. У жовтні 1653 р. Земський собор[7] у Москві ухвалив прийняти Україну “під високу руку царя”. На Раді страшин та на загальній Раді мешканців Переяслава у січні 1654 р.[8] на переговорах з російським посольством було досягнуто угоди про встановлення військового союзу України з Московською державою, гарантовано захист московським царем України та збереження всіх прав і вільностей Української держави. У березні 1654 р. українське посольство прибуло до Москви з проектом договору про військовий союз. Цей проект відомий під назвою “Березневих статей”[9] Богдана Хмельницького. Проект угоди складався із 23 статей. Основною їх ідеєю було встановлення військового союзу між Україною та Московською державою, збереження як внутрішньої, так і зовнішньої самостійності української держави.
Спільні польсько-татарські війська з осені 1654 р. почали руйнувати Поділля, Брацлавщину. Україно-московські війська воювали в Гиличині, звільнили Білорусію і значну частину Литви. Визнало владу гетьмана населення Волині, Поділля та Полісся. Отже територія Української держави поширилася на захід та північ.
У 1657 р. Б.Хмельницький пішов на створення коаліцій з Швецією, Брандербургом, Семигородом, Молдавією та Литвою. За домовленістю між союзниками, Польша мала бути розділеною, і Україна мала включати усі землі, заселені українцями. Україна разом із Швецією встановили протекторат над Литвою. Але розгром Данією Швеції звів нанівець досягнення коаліційних домовленностей.
Отже, 1657 р. був мкульмінаційним моментом престижу незалежної Української держави.
Козацька держава періоду Богдана Хмельницького була повноцінною, з усіма характерними для будь-якої держави ознаками.
Перша ознака – політична влада. Вона перебувала в руках козацької старшини – нової генерації української панівної верстви. На вершині її ієрархічної піраміди перебував гетьман. Обраний військовою радою в Запоріжжі на невизначений строк, він здійснював керівництво військовими силами, очолював старшинську адміністрацію, визначав напрями внутрішньої політики, проводив переговори чи листування з урядами інших держав.
Гетьман мав право переглядати рішення Генерального суду. Проте зосередження законодавчої та виконавчої влади в його руках спричинилося до того, що військові ради і навіть ради старшин скликалися рідко: найважливіші питання гетьман вирішував одноосібно.
Законодавчу владу Богдан Хмельницький реалізовував шляхом видання універсалів, наказів тощо. Атрибутом гетьманської влади надалі залишалася булава. При підтримці старшин із залученням найманих полків гетьман придушував народні повстання. Отже в його руках зосереджувалася практично необмежена влада.
Друга ознака – територія. Аналізуючи відомості 1653-1654 рр., Іван Крип’якевич приблизно описав державні межі козацької території: “З Польщею – Яруга – Черніців – Мурафа – Красне – Вінниця – Прилуки – Паволоч – Каменеброд – Макарів – Чернобиль – Карпилівка; з Росією – традиційним кордоном; з Туреччиною і Кримом – через так зване Дике поле”. “При цьому слід відзначити історичну роль у процесі державотворення Середнього Подніпров’я, яке і раніше було ядром українського етносу; протягом тривалого періоду простежувалася його відносна стабільність; водночас Запорізька Січ залишилася “центром свободи”, продовжувала виступати суспільним ідеалом українського селянства”.[10]
Третя ознака – політико-адміністративний устрій. На визвольній території були ліквідовані органи влади Речі Посполитлї. Замість воєводств і повітів створені полки і сотні. Виникло нове правління – своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і сотенна адміністрація, куренні городові отамани. Магістрати і ратуші здобули право самоврядування.