регистрация / вход

Військова фізична підготовка на Запорізькій Січі 2

Міністерство освіти і науки України Педучилище Чернівецького національного Унівеститету ім. Ю. Федьковича Курсова робота на тему: “Військова фізична підготовка на Запорізькій Січі”

Міністерство освіти і науки України

Педучилище Чернівецького національного Унівеститету ім. Ю. Федьковича

Курсова робота

на тему:

“Військова фізична підготовка на Запорізькій Січі”

Виконав студент

4 спортивної групи

Фрощевір Юрій Юрійович

Керівник: Подець Іван Григорович

Чернівці

2001 рік

Зміст.

І. Вступ 3

1.1. Етап формування 3

ІІ. Соціальні та політичні передумови формування

українського козцтва 5

2.1. Доба козаччини 5

2.2. Первиння організація козацтва 7

ІІІ. Особливості народної фізичної культури українського

народу в козацьку добу 9

3.1. Українське козацтво, як культурно-історичний феномен 9

3.2. Виховання фізичної і психофізичної культури 11

IV . Формування і всановлення Запорізько січі 14

4.1. Початки січі 14

4.2. Топографія Запорізького краю 15

4.3. Міські (реєстрові) козаки. Характеристика козака. 16

4.4. Гетьмани Запорозької Січі 19

V . Система військово-фізичної піготовки на Запорізькій Січі 24

5.1. Склад, засади й чисельність славного Запорізького війська 24

5.2. Одяг а озброєння

5.3. Збройні сили та бойові засади на Запорізькій Січі

VI . Висновки

VII . Використана література

І. Вступ.

Етап формування.

Відтоді, як у 1240 році було зруйновано Київ, головною ареною подій української історії стали Галичина і Волинь. Проте, на кінець XVIст. Центр подій знову переміщується на схід Придніпров‘я, яке протягом довгого часу лишалося малозаселеним. На широких просторах, котрі тоді називали Україною, тобто землями на порубіжжі цивілізованого світу, з новою гостротою розгорілася давня боротьба між осілим людом та кочовиками, посилювана затятим протистоянством християнства та ісламу. Гнут, що поширювався у заселених районах, породжував числених утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпатством. Внаслідок цього з‘являється новий стан – козацтво, що селилося на побіжних землях. Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар, сприяючи втакий спосіб освоєнню країн. Але в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію здобуваючи щораз переконливіші вимогинад татарами та їхніми сюзереними – оттоманськими турками, українське суспільство стало дивитися на них не менше як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національного, релігіного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Поступово виходячи на провідне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв‘язанні цих ключових питань українського життя, на кілька наступних століть заберпечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило в наслідок колонізації української знаті.


ІІ. Соціальні та політимчні передумови формування українського козацтва.

2.1. Доба козаччини.

З появою козаків починається нова доба в історії українського війська. Всі наші давніші військові формації організувалися з початку дерави, а мали характер державного війська. Козаччина повстала таким способом, вона вийшла з суспільних низів, була від початку народним військом. Перші козацькі ватаги складалися з людей різного походження, різних станів, і навіть різних народів: їх лучила разом тільки охота до воячки, потреба переживатись, охота погуляти у степах, здобути собі здобичу і як скоро добути, так і скоро потратити. “Доки жита, доки бита” – була приповідка цих добитчиків.

Але боротьбу з татарами вони вели з завзяттям і ненавистю, готові були на найсміливіші і найрискованіші походи, не жалувавши свого труду й крови та цим добували собі славу і любов усього громадянства.

Та це, буйне, нестримне козацтво легко могло піти на бездоріжжя та пропасти в нетрях анархії. Але найшлися талановиті, ідейні поводирі, такі як Дмитро Вишневецький, Сагайдачний, Михайло Дорошенко, що зуміли опанувати небезпечну течію й перетворити козацькі ватаги у правильне , дисципліноване військо. Вони очистили козацькі ряди від усякого шумовиння й анархічних елементів, до війська людей втягнули осілих, зв‘язаних із землею та хліборобством, кинули між Козацьке військо нові гасла й дали стану нові завдання. Козаччина почала прислуховуватися до змагань усієї України, проганялася ідеєю оборони віри й народу, зрозуміла необхідність політичної організації, зацікавилася культурою – почула себе частиною громадянства та його представником. Запорозьке військо стало українським національним військом.

Повстання Богдана Хмельницького ввело козаччину на ще ширшу арену. Запорозьке військо опанувало цілу Наддніпрянщину, завело тут свій військовий лад, перетворило соціальні відносини, добуло признання для козацької влади, - стало творцем нової української держави. Під запорозький прапор перейшли всі живі елементи українського громадянства, кожний уважав за честь належати до “козацької нації”. До війська вливається широкою рікою міщанство й селянство; українська шляхта вміщує свої амбіції в державній службі, в організації країни, в широких політичних та дипломатичних змаганнях. В обороні своїх надбань, в обороні держави, козаччина зводить героїчні бої з польською шляхтою та з Царською Москвою. Епопея воєн Хмельницького зробила відомим ім‘я України в цілому світі. Полтава виявила, що Україна вже змагатиметься до волі. У цих війнах безнастанно розвивається і перетворюється саме військо; Хмельницький, Виговський, Дорошенко, Сірко, Мазепа творять усе нові й нові формації; українська піхота добуває собі признання всіх знавців воєнної справи.

А потім приходить сповола занепад. Українська державність залишається тільки на Лівобережжі і з кожним десятиліттям стає слабша й більш обмежена.

В міру того, як вужчають політичні цілі, затінюється і завмирає військо. Правда, існує ще вироблена, здисциплінована армія з цілим військовим апаратом із характерним побутом, з добрим воєнним духом, але вона не має місця й нагоди виявити свою силу і боєздатність. Завмирає Гетьманщина, та й буйне Запорожжя затрачує мету свого існування. І в решті-решт, залишається тільки одна традиція визвольних змагань, але ж традиція така сильна і така живуча, що покоління за поколінням живуть нею, вони в ній обновлюються та починають на ній будувати своє нове життя...


2.2. Первинна організація козацтва.

Підсумком формування на рівнинах Придніпров‘я нового суспільства стала поява нового стану, що міг народитися лише на порубіжні, - стану козаків. Тюркське за походженням слово “козак” означало вільних, незалежних від пана людей, які не мали чітко визначеного місця в суспільстві й населяли безлюдні окраїни. Вперше слов‘янські козаки з‘явилися у 1480-х роках, але тільки з поширенням козацтва в середині ХVI ст. їхня чисельність зросла. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі, біли серед них також міщани, позбавлені сану священики, шукачі пригод із збіднілої знаті. Хоч до козацьких лав вливалися поляки, білоруси, росіяни, молдавани, ба навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров‘я становили українці. Російський різновид козацтва розвинувся далі на схід, на р. Дон.

У пошуках волі українські козаки просувалися все нижче Дніпром і його південними притоками аж за невеликі прикордонні застави Канева та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони організовували уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби та коней. Власне під час цих тривалих сезонних виправ углиб степу в них виникають перші елементи організації. Вирушаючи у “Дике поле”, вони обирали своїми ватажками, або, як їх ще називали, отаманами, найбільш досвідчених, сміливих і винахідливих, а щоб краще оборонятися від татар та взаємодіяти на ровах і в рибальстві, групувалися у тісно зв‘язані загони – ватаги. Згодом у степу заснувалися укріплені загони – Січі з невеликими цілорічними залогами, а для козакування перетворилося на постійне заняття. Королівські старости на пограничних землях непокоїлися, спостерігаючи, як зростає кількість озброєних незалежних козаків, котрі часто виявляли неповагу до влади. Щоправда, старості ці як члени магнатських родів самі наважилися на ситуації та отримували чималі гроші, обладаючи великими поборами козаків, що намагалися торгувати у містах рибою, шкурами тварин тощо. Однак важливішим було те, що вони знайшли в козаках ідеальних оборонців від татрських наскоків, а одним з найважливіших обов‘язків старостів якраз і був захист кордонів.

Перші магнати, що організовували козаків, були православними не спольщеними українцями. До найславетніших серед них належав Дмитро (“Байда”) Вишневецький, канівський староста. Пам‘ять про подвиги Байди зберегли численні українські народні пісні.


ІІІ. Особливості народної фізичної культури українського народу в козацьку еру.

3.1. Українське козацтво як культурно – історичний феномен.

Національна ідея є провідною, об‘єднуючою в історичному бутті кожного народу, нації 9етносу0. українська національна ідея проходить через всю педагогічну спадщину минулих епох. Вона надихала покоління освітніх діячів, педагогів на вірне служіння рідному народу. Дослідження витоків, становлення і розвитку національної системи виховання, вітчизняної педагогіки є першорядною проблемою, від розв‘язання якої залежить вихід незалежної української держави на сучасний рівень світових стандартів у галузі освіти і виховання.

Творчий підхід до історично-педагогічної спадщини нашого народу дозволяє стверджувати , що чільне місце в ній належить могутньому освітньо-виховному потенціалу, який найдоцільніше назвати українською козацькою педагогікою. Щоб розкрити її основні ознаки, необхідно насамперед з‘ясувати, що таке українське козацтво як культурно-історичний феномен.

Козацький рух в Україні був однією з найяскравіших сторінок літопису боротьби народу за політичну і державну незалежність. У тому, що ми, українці, сьогодні є народом, нацією, провідна роль належить козацтву, яке із століття в століття було єдиним і могутнім форпостом, що пильно стояв на сторожі свободи, гідності і честі України, як незалежної держави. Недарма іноземці часто називали Україну “Козацькою республікою”, “Країною козаків”, а українців – “козацькою нацією”.

Вільнолюбне українське козацтво виникло на славній Запорізькій Січі, на легендарному острові Хортиця, за порогами Дніпра-Славути. У національній свідомості поняття Запорізької Січі зливається в єдиний духовний комплекс минулих поколінь. Запорізьке козацтво – гордість української нації. Його ідейно-моральний потенціал – це ядро козацької духовності, яка є невичерпною скарбницею громадського загартування підростаючих поколінь.

Про українське козацтво значна частина сучасної молоді має поверхове і спрощене уявлення. Насправді воно було не тільки військовим, а й соціальним, політичним, державним, педагогічним, культурно-історичним явищем. Сила, велич і могутність козацтва були настільки впливовими, що кожен українець прагнув стати козаком.

Епоха козацтва створила багатогранну глибоку духовність, що стала гордістю і окрасою української національної культури. Її освітньо-виховний, емоційно-естетичний потенціал покладено в основу не лише козацької, а й усієї української національної теми виховання. Козацтво було в кращому розумінні цих понять аристократією національного руху, високоморальною елітою своєї нації. Палкий український патріотизм козаків був могутнім стимулом до державотворчого і незалежного життя.

Творче відродження культурно-освітніх і виховних козацьких традицій – одна з необхідних і найважливіших граней зміцнення незалежності України.


3.2. Виховання фізичної і психофізичної культури.

Цілісна система козацького тіло виховання викристалізувалася ідеями найвищого ступеня розвитку саме в запорозьких козаків. Свій етногенез вони вели від предків, яких представники зарубіжної історіографії називали по-різному (анти, скіфи, руси та ін.).

Козаки та їхні предки проявляли місцевий фізичний гарт, високу техніку самооборони в таких ризикованих, сповнених відваги і мужності видах діяльності, як лови. Вони сміливо йшли зі списом чи рогатиною на ведмедя, ставали “на прю” в лісових пущах з буй-турами, приборкували диких коней тощо. В умовах незгасаючих воєн, боротьби за збереження власного етносу, виживання в надзвичайно складних життєвих обставинах у змаганнях із стихійними силами природи гартували дух і тіло козаків. Суворий час вимагав і суворої нерідко залізної дисципліни в процесі підготовки молоді, формування в неї готовності захищати рідну землю. Відтак складалася спеціальна система фізичного і психофізичного загартування підлітків, юнаків, що поступово набирали рельєфних і чітких форм.

Ще в епоху Київської Русі дітей з семи років навчали стрільбі з лука, володінні списом і арканом, їзді верхи, а з 12 років – справжнім військовим хитрощам, тобто мистецтву бою.

Традиції фізичного та психофізичного загартування підростаючих поколінь продовжувалися в козацьку епоху. Загартовуючи себе і готуючи організм до ускладнень випробувань долі, козаки влітку стали просто зоряного неба уявою і думкою сягалив невідомі світи, прагнули проникнути в таємниці космосу.

Як і завзяте козацтво, молодь на свята народного календаря у процесі народних ігор змагалося силою, спритністю і прудкістю, винахідливістю, точністю попадання в ціль тощо. Традиційними були різноманітні змагання на конях (скачки, перегони та інше). Козаки любили своїх витривалих і прудконогих людей, це ставлення закріплено у теплих зверненнях до своїх чотириногих друзів (“брате мій”, “товаришу мій”), у прислів‘ях (“козак без коня – не козак”).

Козацька молодь систематично розвивала природні здатності, вдосконалювала тіло й душу в іграх, танках, хороводах, різних видах змагань і боротьби. Підлітки і юнаки охоче брали приклад з дорослих, які відчували психологічний комфорт завдяки тому, що вони турбувалися про свій інтелектуальний, моральний, духовний і фізичний розвиток розвиток. Це створювало в них настрій внутрішнього задоволення , хорошого самопочуття, сприяло єдності слова і діла, думки і вчинку, гармонії душі і тіла.

Велике пізнавальне й виховне значення, зокрема для сучасної молоді, має опанування нею мистецтва єдиноборства, яких було кілька систем, найвідоміша лягла в основу танцю гопака. У сучасному вигляді гопак втілює в собі численні специфічні прийоми, наприклад “повдунці”, “голубці”, “тинки”, “пістоль”, “розпіжка”, “шулик” тощо, реалізація яких вимагає гнучкості всіх частин тіла, блискавичної реакції.

Цілі покоління нашого народу оволоділи й іншою системою козацької боротьби – гой док. Вона була призначена в основному для розвідників – пластунів.

Ще дуже мало ми знаємо про козацьку систему боротьби – спас. Вона мала не атакуючий, а суто оборонний характер. Для неї характерне філігранне, сурпульозне відпрацювання блокування дії супротивника.

Тілесне і психофізичне загартування козаків було складовою частиною комплексної і цілісної системи ідейно-морального, емоційно-естетичного і військово-спортивного виховання. Чимало компонентів цієї системи нна сьогодні забуто.

Висока ефективність дії козацької педагогіки втілення нею найвищих досягнень національної педагогічної спадщини має забезпечити глибоку і всебічну етнізацію підростаючого покоління.

Пізнавально-виховний потенціал козацької педагогіки сприяє створенню таких соціальних ситуацій, умов, які найбільше відповідають сутності української нації.


І V . Формування та встановлення Запорізької Січі.

4.1. Початки Січі.

Сильніший розвиток козаччини почався тоді, коли козаки опанували простори нижче дніпрових порогів, т.зв. Низ або Запорожжя. Дніпро плив тут низовиною, розливався широко, ділився на багато річищ та малих островів. На цих островах козаки знаходили для себе безмежний захист від татар. Бо доступ був важкий, найти дорогу серед лабіринтів річок було не легко. Деякі острови заросли лном, можна було найти добре місце оселитися, до того ж було досить звірят та риби. Козаки пробували тут не тільки і літі, але частина з них залишалася тут на зиму, живучи по землянках та зимовниках. Їх почали називати низовими козаками.

На Запоріжжі повстали також козацькі укріплення, січі. Цю назву виводять від слова “сікти”, “рубати”

, запорожці забезпечувалися засіками, фортифікаціями з дерева. Від Січі пішла назва січові козаки, січовики.

Першу Січ чи власне городок на Запоріжжі збудував князь Дмитро Вишневецький. Це був заможний пан із Волині, мав значні маєтки, але кинув спокійне життя й цілою душею приліг до “козакування” і боротьби з татарами. В 1553 році Вишневецький зібрав “роту” козаків із пограничних осель, більше ніж 300 людей, озброїв їх і пішов на Дніпрові пороги. Там на острові Мала Хортиця побудував замок і почав із відтіль воювати з татарами. Маючи опору у своїм замочку, він міг татарам шкодити більше ніж дотеперішні козаки-уходники.

Вишневецький полишив по собі славу великого лицаря, у піснях оспівували його під ім‘ям Байда. В історії козацького війська він займає важливе місце. Він перший побудував на Запоріжжі замок, як бували тоді замки скрізь на Україні.

Від Вишневецького на Запоріжжі вже постійно стояла козацька Залога. Січ не мала ще означеного місця: козацький кіш, тобто табор, переносився з одного острова на інший, - але всі признавали Січ осередком цього Запорозького війська. Серед січових укріплень стояли курені для залоги, тут мала захист артилерія, тут резидувала старшина. На вічі збиралося військо для походів.

Хоч Запорозьке військо зростало під впливом литовського та польського воєнного устрою, то все його організація , побут і звичаї пройшли зовсім окремий самобутній характер.


4.2. Топографія Запорізького Краю.

Запорізькі козаки займали величезний простір степів, прилежних до обох берегів Дніпра в його нижній течії, від східних кордонів Польського королівства і південної окраїни володінь українського і слобідського козацтва до ріки Бугу. З одного боку й уздовж правого берега річки калинки й до річки Кальміусу, що тече в Азовське море, з другого.

Весь простір землі зайнятої запорізькими козаками, мав переважно степовий характер. Запорізький степ мав своєрідну особливість: “відкритий, безмовний, всипаний природними пагорбами, переритий ярами й долинами, він іноді вражав очі чудовою грою зелені, інколи здавався висушеним пекучим промінням сонця”.

Характерним явищем запорізьких степів є так звані балки, яри й байраки. Балками називають тут більші чи менші глибокі долини з пологими берегами, вкриті травою, часом лісом.

Характерним явищем запорізького краю був також брак лісу: ліси тут росли лише в низинних місцях, найвологіших або найбільш суглинистих чи супіщаних, тобто по берегаг рік, озер, лиманів, по річкових островах, схолах балок, ярів пагорбів.


4.3. Міські (реєстрові) козаки.

Характеристика козака.

Багато козаків проживало й у порубіжних містах. Зокрема населення Канева у 1600 році налічувало 960 мешканців, що належали до стану міщан, і понад 1300 козаків з родинами. Як і січові, так і міські козаки ігнорували урядову владу, визнаючи лише старшин. Розуміючи марність будь яких спроб підпорядкувати далеку і непокірну січ, польський уряд, проте, сподівався залучити до себе на службу міське козацтво чи принаймні його частину. В 1572 році король Сигізмунд Август санкціонував утворення загону з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Садовським, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. І хоч цей загін незабаром розформували, його поява стала важливим прецендентом – уперше польський уряд визнав козацтво чи принаймні його представників як окрему соціальнц верству, що аналогічно іншим мала право на самоврядування.

Друга, більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону мала місце у 1578р., за правління короля Стефана Баторія. Король становив плату шести сотням козаків і дозволив їм розміститися у місті Терехтамирові свій арсенал шпиталь; за це козаки погоджувалися визнати за старших призначених шляхтичів та стримувалися від “самочинних нападів на татар”, що часто ускладнювали зовнішні стосунки Речі Посполитої. Завдання цих негайно вписаних до реєстру козаків потягнуло полегшало в охороні кордонів , що не менш важливо, в контролі за перереєстрованими козаками. До 1589 р. реєстрових козаків налічувалось 3 тисячі.

В основному це були вихідці з місцевих мешканців, що остаточно сформувалися як козаки й мали значну власність. Так заповіт реєстрового козака на ім‘я Тимко Волович включав будинок зі ставками для риби, ліси й пасовиська, 120 вуликів, 3 тис. золотих злитків.

Характеристика козака.

Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми етносистемами запорозькі козаки загалов були характерними типами свого народу і свого часу. За описанням сучасників, вони були переважно середнього зросту, плечисті, ставні, міцні і сильні, на обличчя повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем на тім‘ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в зубах, справжній запорожець дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх спочатку зустрічав спочатку непривітно, вельми неохоче відповідав на питання, але згодом помаленьку лагіднішав обличчя його під час розмови поступово веселішало, живі проникливі очі засвічувалися вогнем, і вся його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й неповторним гумором. Запорожець не знав ні “соб”, ні “цабе”, тому був здоровим, вільним від хвороб, умирав більше на війні, ніж дома. Тепер народ слабкий і недовговічний:як дев‘яносто років прожив, то й стежки під собою не бачить, а в давнину у сто років тільки у силу вбивався, тому запорожці жили довго й весело. А молодці були: він сів на коня – не струснувся, не здвигнувся. Торкнув ногами – і пішов, і пішов, і пішов. І тільки пилюка стовпом.

Щодо столітніх людей запорізькі козаки були завжди привітними і гостинними.

На війні козак відзначався розумом, хитрістю і умінням. Для того щоб налякати ворога, запорожці нерідко самі поширювали на свою силу і непереможність неймовірну чутку, змушуючи й інших вірити в це. У вільний від походів час запорізькі козаки любили лежати на животах потеревенити, послухати розповіді інших.


4.4. Гетьмани Запорізької Січі.

На Русі за тогочасною урядовою формулою встановлені в тих трьох націях три рівні Гетьмани з правом намісників Королівських і Верховних воєначальників і з ім‘ям: одного – Коронного польського, Другого – Литовського, а третього – Руського.

На утриманні гетьманів та інших важливіших урядників визначено староства, або рангові села та інші угіддя, а для резиденції малоросійського гетьмана призначено місто Черкас, що лежить понад Дніпром нижче Києва: провінційний же поділ землі був на воєводства і повіти, і Руських воєводств засновано тоді чотири: Київське, Брацлавське, Волинське та Чернігівське, сукупно з Сіверією, названою Сіверію Дукату. Чини урядові та самі Гетьмани з урядниками міськими і земськими вибиралися з поміж лицарства вільними голосами і стверджувалися королем і сенатом; а Сенаї складався з осіб, вибраних сеймом, або загальними зборами, які складали Депутати, посланці народу, що склався тоді з трьох класів шляхетства, духовенства та поспільства.

Шляхетство за прикладом всіх народів і держав у природній спосіб складалося із заслужених, відмінних у землі родів і завжди на Русі воно іменувалося лицарством, що обіймало в собі Болярів, які походили з князівських родин, упорядників по виборах і простих воїнів званих Козаками з породи, які видаючи з себе всі чини виборами і їх по виконанню урядів в попереднє звання вертаючи творити один лицарський стан, споконвіку таким самим статутним правом затверджений, і вони мали вічною власністтюсвоєю одні землі з угіддями, а поспільством володіли по правах і рангах.

Після об‘єднання Малої Росії з Державою Польською першими в ній Гетьманами заставлено нащадків природних князів Руських Вітольдів, Ольговичів і Острозьких. По гетьманові Ленцкоронському обрано на гетьмана Дмитра Вишневецького, і він, бувши Гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, відбудовував поруйновані міста “публічні будівлі”, наглядав за правосуддям і правлінням земських та городських упорядників, заохочував народ до трудолюбства, торгівлі та господарських закладів і всіляким способом допомагав йому одужати після руйнівних= воєн, за що був пошанований батьком народу.

По смерті гетьмана Вишневецького року 1514-го обрали гетьманом Евстія Ружинського, котрий змолоду навчившись і подорожуючи довго на чужих краях, а найбільше по Німеччині і Франції, надбав у різних науках, особливо у військовій, великих знань. Першим його заходом було провести а Малоросії реформу військову і влаштуванню його в інший од каменного способу. Війська тії за стародавнім звичаєм рахувалися вжитлах своїх по околицях з одного селища і по куренях з кількох селиш об‘єднаних, і називалися всі мешканці курінною, або околичною шляхтою, служиві них – старі товариством, а молоді – Козаками, курені і околиці управлялися обраними з них отаманами й товаришами, які й маловажні незгоди між ними розбирали та мирили їх; а по землських суперечках та назвах і по важливих справах розбиралися і судилися у повітових та городських судилищах. По службі ж відомі були хорунжими повітовими, які чинили перегляди і описи козаками і їхній зброї, і у них зустрічалися прапори, або хоругви повітові під сторожею товариською, на яких герби були – з одного боку повітовий, а з другого – національний. Та коли виникла потреба збиратися війську у походи, то від хорунжих оповіщали по куренях аби збиралося військо на призначені найвищим начальством збірні місця, якими часто були Біловіж на Ніжином, та Крилов з Дніпром та інші, де із зібраних козаків складалися полки і сотні і в них вибиралися вільними голосами всі чиновники вищі і нижчі, які в тих чинах вважалися лише в час служби або походу, а вернувшись додому, поверталися у попередній стан з назвою товаришів, себто заслужених і з увагою в голосах, якими від інших мали перевагу.

По скону Гетьмана Ружинського року 1534-го вибрано Гетьманом із Осавулів Генеральних Венжика Хмельницького. Він, діставши повеління від короля Жиг мунда першого відбивати військом велику Орду Татарську, яка збиралася була з Криму й Бессарабії і пробивалася через Молдавію та Волинь до Польщі на грабіж та її спустошення виступив з військом своїм реєстровим на Волинь, а полки, розчленивши на багато ватаг розіслав для прикриття кордонів з того боку, звідки йшли татари, повелівши їм нападати на татар в часи їхніх походів та нічлігів і відходити від них, подаючись до головного війська , татари обурені такими маневрами вважаючи всі війська, що нападали на них малозначущими, які їм відбити і прогнати завжди можна йшли далі безпечно і посунулись на табір гетьманський біля міста Засловля, татари вражені несподіваним нападом і будучи збиті сильнім залтом, і оточені з двох сторін військовими злякалися, замішалися і розбіглися в розтіч полем.

Після смерті гетьмана Вижика Хмельницького гетьманом був вибраний із воєвод князь Михайло Вишневецький. Гетьман з полками реєстрових козаків вирушив у похід з міста Черкасу і йдучи походом приєднав до себе прокирдонні охоронні війська і частину запорозьких козаків, і з тими силами, перебираючись степами досяг міста Астрахані, а там оглянувши табори турецькі і татарські, що стояли нарізно побіля міста, розташував свій табір вище від ворожих над рікою Волгою і укріпивши його шанцями та артилерією звелів робити наїзниками своїм часті мар міцелі або перестрілки, біля таборів ворожих, а сам тим часом сильним корпусом кінноти кожен день наїздив на табір турецький, і обходячи навколо з мушкетною перестрілкою, до свого табору повертатися.

Року 1579-го був вибраний Гетьманом з полковників Павло Підкова. Гетьман спорядивши сім полків реєстрових козаків і два охочекомонних, вирушив з ними на Валахію. У двох битвах Малоросійське військо волохів розбили. Але напали на Підкову зненацька в самому долі, відтяли йому сокирою голову, поклавши її на поріг, а з ним убили одного старшину і двох козаків малоросійських. Тіло підкови з головою поховали козаки з почестю в Канівському монастирі.

На продовження на Малоросію польських утисків полки малоросійські погоджені на послух короною гетьмана, а решта порозумівшись з козаками запорозькими року 1598 – го вибрали собі з гетьмана Петра Конашевича – Сагадачного і він перший почав писатися гетьманом Запорозьким, а по сьому і всі наступні гетьмани в титулах своїх додавати війське запорозьке почали.

7-го серпня року 1647-го на Запорізьку січ прибув Хмельницький, де знайшов готови і здатних до бою козаків лише трохи більше як триста чоловік, а решта розпорошені були по їхніх промислах ловитвах, рибних та звірних. До них примикав і зібрав Хмельницький режєтрових козаків, котрі лишилися були від командування гетьмана та по зимівниках запорозьких проживали, трит тисячі сто п‘ятнадцять чоловік, яким і оголосив волю Королівську, як дозвіл на оборону вітчизни і закликав їх підняти зброю супроти поляків, спільних своїх супостатів.

На початку 1648 року мав Хмельницький готового при собі війська, добре озброєного сорок три тисячі сімсот двадцять чоловік, і в тому числі реєстрових козаків 35 тисяч, очекомонних, або волонтерів 4900 та запорозьких козаків 3820 чоловік.


V . Система військово - фізичної підготовки на Запорізькій Січі.

5.1. Склад, засади і чисельність славного війська запорізького.

Запорізькі козаки, живучи в січі без жінок і без нащадків і водночас щорічно, а часом і щоденно зменшуючись у кількості від війни, хвороб і старості, всіляко намагалися поповнити свій склад і збільшити своє військо. Отож зрозуміло, чому козаки приймали у своє товариство кожног, хто приходив до них і брав на себе певні зобов‘язання, необхідні для вступу в січ. Люди, близькі до Запорозьких козаків, у своїх спогадах одночасно свідчать, що в Січі можна було зустріти всякі народності, вихідців чи не з цілого світу – українців, литовців, поляків, білорусів, великоросів, євреїв, німців, донців, болгар, волохів, чорногорців, французів, італійців, іспанців, англійців. Але головний відсоток прибулих на Січ давала, звичайно Україна.

Яким чином складалося військо запорізьких низових козаків, про це ми маємо кілька достеменних свідчень. “Народився я на україні, в самий день Івана Купала, котрого року не знаю; мій батько, Сидір Пересуньмо виховував мене до 9 років, тобто вчив працювати та Богу молитися. Потім взяли мене в Січ, де я і при панові кошовому був молодиком, а в 20 років мене взяли і записали в у військо. У війську мене назвали Журбою, бо я все мовчки працював, а після того як на чатах не доглядів як поляки нашу здобич віднесли прозвали мене Іваном Присліпкою”.

Та кожному, ким би він не був, звідки й коли не прийшов на Запоріжжя, доступ у Січ був вільним за п‘яти умов:

- бути вільною і незалежною людиною,

- розмовляти українською мовою,

- присягнути на вірність російському цареві,

- сповідати православну віру,

- пройти певне навчання.

Друга умова вимагала, щоб прийнятий, якщо він був не руським, забув свою рідну мову й говорив козацькою, тобто українською, цю вимоги ніколи і ніхто не порушував. За третьою умовою прийняти в Січ повинен був присягнути вірно, незрадливо й до кінця свого життя служити російському цареві, поклявшись в цьому, церкві перед пристолом Божим. За четвертою умовою він мусив неодмінно сповідати православну віру, визнавати її догмати, дотримуватися постів, знати символ віри й молитви; якщо він був католиком, чи мусульманином, повинен був прийняти православіє. За п‘ятою умовою той, хто вступав до січі повинен був спочатку придивитися до військових порядків, вивчити прийоми січового лицарства, а вже потім записуватися в число випробуваних товаришів, що могло бути не раніше, як за сім років.

Той, хто приймав ці п‘ять умов, був вільним від будь-яких інших вимог: у нього не питали ні посвідки, ні квитка, ні поруки: “того ні батьки, ні вітці не знали, та й прадіди не чували”.

Прийнятий до лав запорізьких козаків насамперед записувався в один із 38 куренів, а той, чи інший з них залежно від власного вибору й тут же при записі в курені, змінював своє власне прізвище на якесь нове прізвисько котре дуже часто характеризувало його з зовнішнього боку, котре дуже часто характеризувало його з зовнішнього чи внутрішнього боку, цю зміну прізвища робили для того, щоб приховувати минуле право прийнятих у Січ.

Вступивши у Січ, новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли вивчав козацькі правила і вмів коритися кошовому отаманові, старшині й цьому товариству. У стосунках між козаками брався до уваги не вік, а час вступу.


5.2. Одяг та озброєння козаків.

Одяг запорізьких козаків початкове був надто простим: на початку свого історичного існування запорізькі козаки не могли поважно навіть думати про те, щоб займатися своєю зовнішністю й виряджатися в дорогі «шати»; козак і злидні тоді були синонімами. До того часу цілком можна відносити слова укра­їнської пісні — «сидить козак на могилі та й штани латає», або слова козаць­кої вірші: «козак — душа правдивая — сорочки не має». Ганяючись за звіром безкраїми степами, глибокими балками, непролазними лісовими хащами, про­водячи ночі переважно під відкритим небом, висиджуючи по кілька годин у грузькому болоті й густому очереті, запорожці були більше схожими на зли­денних голодранців, ніж на «славних лицарів», ім'я яких уже'в ранні часи їх іс­нування гриміло в Європі. Та і в пізній період запорізької історії, коли у коза­ків уже ввійшли в силу певні звичаї й певний костюм, багато хто з них, у силу різних випадків на війні чи у себе вдома, через бідність і злиденність, а часом навіть через особливе бажання шикнути злиденним одягом, часто вдягався надто просто.

Навіть у XVIII ст. багато запорожців усе ще вдягалися просто й часто потре­бували як кравців, так і шевців; так, 1749 р., з огляду на майбутні переговори татарських депутатів із запорізькими, майор Никифоров, представник росій­ського уряду, просив останніх «быть во всей готовносте й убранстве, дабы перед татарскими депутатами не гнусны могли быгь»; згодом, 1767 р., запорізький Кіш вимагав від своїх депутатів, котрі їздили до Петербурга, повернути шевця й кравця, взятих ними з Січі на власні потреби, вважаючи, що вони вже пошили їм усе необхідне .

Початкове, за свідченням українського літописця, одягом запорізьких козаків було одне чи двоє убрань, і лише потім, коли вони звоювали турецьку й татарську землю, «очень одобычились й сделались богаты всяким достат­ком». У XVII ст. оршанський староста Филон Кміта змальовує черкаських козаків обідранцями , а француз Дельбурку — жебраками . Сучасник Петра Великого розкольницький піп Іван Лук'янов, їдучи з Москви до Єрусалима через Україну й побачивши біля Фастова козацьку ватагу полковника Семена Па­лія, зображає її у своєму щоденнику такими словами: «Городина то хорошая, красовито стоит на горе, острог деревянной круг жилья всего; вал земляной, по виду не крепок добре, да сидельцами крепок, а люди в нем, что звери. По земляному валу ворота частме; а во всех воротах копанн ямы, да солома посла­на в ямн; там Палеевщина лежит, человек по двадцати, по тридцати: голн, что бубньї, без рубах, нагие, страшим зело; а в воротех из сел проехать нельзя ни в чем; все рвут, что собаки: дрова, солому, сено, с чем ни проезжай... А того дня у них случилось много свадеб, так нас обступили, как єсть около медведя: все козаки, Палеевщина, й свадьбьі покинули; а все годудба безпорточная; а на ином й клока рубахи нет; страшим зело, черньї, что арапы, й лихи, что собаки: из рук рвут. Они на нас стоя дивятся, а мн им й втроє, что таких уродов отроду не видали: у нас на Москве й на Петровском кружале не скоро сьіщешь такова хочь одного». Такою ж мірою й цілком справедливо можна прикласти опис попа Лук'янова й до запорізьких козаків. Самі запорожці казали про себе: «У нас проклята мате ма — ні сорочки, ні штанів, одна проклята сірома». «На них ні чобіт, ні штанів, ні сорочки не було; а на іншому самі рубці висять; мов той циган іде — п'ятами світе». «Запорожець як надів сорочку, так увесь год і не скида її, поки сама не спаде з пліч, а йде баниться, штанів не скида: «не го­диться» — каже».

Але з плином часу з одного боку вдалі війни, з другого й сам розвиток життя багато змінили в поняттях і побуті запорізьких козаків: розбивши татар чи тур­ків, пограбувавши панів чи євреїв, козаки, повертаючись на Січ, привозили з со­бою безліч грошей, одягу й дорогих тканин. Дані, що дійшли до нашого часу, свідчать, що саме з одягу здобували собі запорізькі козаки на війні — шуби, жупани, шаровари, сорочки, шапки, чоботи, чекмені, смушкові шкури тощо .

Перші відомості про одяг запорізьких козаків знаходимо в подорожніх но­татках XVI ст. німецького посла Бріха Лясоти. Лясота каже, що у запорожців були у вжитку татарські кобеняки або плащі, які були їх голов­ним одягом, і тут же додає, що головний начальник козаків, відпускаючи посла з Січі, подарував йому куничу шубу й хутряну шапку з чорних лисів . У XVII ст. відомості про одяг запорізьких козаків знаходимо в праці французького інже­нера Боплана. Він пише про сорочки, шаровари й жупани, виготовлені з грубого сукна, які становили повсякденний одяг козаків. Але ці відомості надто за­гальні й невиразні. У XVIII ст. польські письменники вже докладніше описують запорізький одяг. За їх словами, запорізькі козаки носили шаровари з широким золотим галуном замість блямів, сукняні напівкунтуші з відкидними рукавами, білі жупани з шовкової тканини, шовкові пояси з золотими китицями й високі шапки зі смушковими околицями сірого кольору й червоним шовковим вер­хом, що закінчувався золотою китицею. Наприкінці того ж століття сучасник запорізьких козаків, запорожець Микита Корж, головним одягом запорожців називає жупан, черкеску, саєтові яскравих барв шаровари, завширшки чотири аршини, сап'янові кольорові чоботи, шалевий пояс, шапку-кабардинку з річко­вого звіра кабарги чи виднихи або видри, оздоблену навхрест позументом, і, врешті, кудлату вовняну бурку для негоди, звану поляками вільчурою. Такий одяг, за словами Коржа, запорожці носили вдома в Січі і в походах під час вій­ни. Академік Василь Зуєв, котрий жив у XVIII ст., каже, що обов'язковим одя­гом запорізьких козаків були сорочка і шаровари: цей одяг був у них звичним і вони носили його, не міняючи, доки він не розпадався на клаптики, а щоб зба­витися від миття й комах, вони просочували його риб'ячим жиром і в'ялили на сонці. Зрештою, крім цього найнеобхіднішого одягу, запорожці, за словами то­го ж Зуєва, носили хороший сукняний одяг, оксамитові шапки, шовкові пояси й сап'янові чоботи 16. Свідки, що жили значно пізніше за М. Коржа й В. Зуєва, описують запорізький одяг так: «Жупани у них були сині й виготовлялися з такого хорошого сукна, що воно ніколи не линяло; відлоги на рукавах (їх звали «закаврашами») та пояс були червоними, шаровари сині китайчані на очкурі. Саме такий жупан був у мого батька: темно-синій, а закавраші зелені, запинав­ся він гапликами до самої гори, комірчик у нього був тоненьким на два пальці, а на комірці два гачечки та дві бабки; гаплички від гори жупана до самого пояса йшли так густо, що за ними не видно було й гачечків. Як у кого, пояс був зеле­ним чи якимось іншим, але мій батько весь час носив червоний, і йому це дуже личило; свій жупан він називав каптанком; рукави в ньому були вузенькі й на кінцях защіпалися гачечками при самій руці. Точнісінько так одягався й дід».

Ясне й більш-менш точне уявлення про запорізький одяг дають нам гравюри, ікони, прапори й портрети минулого століття. Три такі гравюри є у творі Рігель-мана. Одна з них зображає вибори військової старшини, дві інші —запорізьких козаків; запорожці одягнуті в широкі шаровари, довгі каптани, низькі шапки й кошлаті бурки. Дві ікони, одна в Одеському публічному музеї старожитно-стей, інша в церкві села Покровського, де колись була остання запорізька Січ: на першій зображено групу запорожців, що моляться Богоматері й одягнуті в червоні нижні черкески й верхні темно-зелені каптани з відкидними рукавами, широкі, з низькими спусками, червоні шаровари, підперезані кольоровими, з набором та без нього, поясами, і взуті у червоні гостроносі чоботи. На другій іконі представлено двоє запорожців, котрі стоять на колінах і вдягнуті в нижні вузького крою черкески й верхні, дуже широкі, жупани, схожі на киреї. Вели­кий військовий прапор, що зберігається в Ермітажі, має зображення запорож­ців у різнобарвних каптанах, нижніх черкесках, шовкових поясах, різних шап­ках — низьких, притиснених, і високих з гострими кінцями, зі смушковими околицями й сукняним чи шовковим верхом, у широких шароварах і неодмінно з довгою хусткою'при поясі уздовж шароварів.

Ці портрети найточніше зображають одяг запорізьких козаків. До їх опису можна додати лише те, що переховується у власному зібранні автора даної праці, та дещо з того, що є в інших приватних колекціях запорізьких старожитностей із одягу. Запорізький одяг власного зібрання складається з двох нижніх уборів, так званих черкесок, на людину більшого зросту й малого; одна з них буряково­го кольору, друга червоного, обидві завдовжки трохи нижче колін. Ззаду обидві мають по два вуси, як каптани чи черкески кубанських козаків, та шовкові бабки на коротеньких шовкових шнурках попереду. Обидві мають на кінцях рукавів невеликі відлоги з темного оксамиту, прикріплені до рукава металевими гачка­ми; обидві досить широкі в плечах і досить вузькі в попереку; нарешті обидві підбиті картатою китайкою. Перевага крою цих черкесок в тому, що вони дозво­ляють людині махати рукою вперед і назад, зовсім не сковуючи рухів. До цих черкесок є й пояси, виткані з перського шовку-сирцю, завширшки дві з полови­ною четверті, завдовжки в одинадцять аршинів, бурякового кольору, з позо­лоченими на три четверті кінцями, і з шовковими плетеними шнурками аршин­ної довжини, прикріпленими до кожного з кінців пояса. Другий такий самий, але завдовжки в сім аршинів, ліловий, з посрібленими кінцями. Третій такої ж ширини й довжини, але без позолоти на кінцях і витканий з чудової шовкової тканини з квітами й візерунками, так званої шальової. Черкеска та два. перші пояси зберігалися у внука запорожця з с. Лапинки Катеринославського пов. селянина Мокія Лося і дійшли до нас без жодної переробки, що засвідчила вся громада села 25; тепер вони зберігаються у приватному музеї збирача козацьких старожитностей Г. П. Алексєєва в Петербурзі.

З усіх наведених свідчень видно, що найдорожчий одяг запорізьких козаків виготовлявся з шовку, польського й англійського сукна, кармазину й оксамиту. Вбрання з шовкової штофної тканини, схожої на тканину шалей, нази­валося у запорожців шалевим; вбрання з польського й англійського сукна зва­лося саєтами, від польського слова «заіеіа» з тим же значенням; вбрання з чер­воного східного сукна звалося кармазинним від татарського слова «кирими-зи» — червоний; нарешті, вбрання з оксамиту називалося оксамитним; окса­мит — це дорога тканина, зроблена з шести ниток. Оксамит — золота чи срібна тканина, щільна, ворсиста, схожа на бархат, з травами, розводами й кольоровими візерунками, мов парча, шита золотими й срібними петлями; оксамит здобували переважно у Візантії й використовували давні руси на церковні убори, одяг для князів та багатих бо­яр, а у запорожців переважно на нижній одяг, черкеску.

Нема сумніву, що крій запорізького одягу, особливо високих шапок, широких шароварів, довгих жупанів і широких поясів, східного походження і запозиче­ний ними від татар і турків. Це запозичення здійснювалося або захопленням під час наїздів, або купівлею, або шляхом дарування з боку вищих татарських і турецьких властей запорізьким козакам.

Зі зброї у вжитку запорізьких козаків були гармати, рушниці, пістолети, спи­си, шаблі, келепи, стріли, сагайдаки, якірці, кинджали, ножі, панцери. Історик Зеделлер стверджує, що рушницями, як і шаблями, запорізьких козаків пер­шим озброїв 1511 р. Яків Собеський на початку XVII ст. каже, що багато хто з козаків не користувався шаблями, але рушниці були у всіх. У тому ж столітті про зброю козаків пише Бо план: за його словами, у запорожців були у вжитку фальконети, ядра, по­рох, пищалі й шаблі; вирушаючи в похід, кожен козак брав одну шаблю, дві пи­щалі, шість фунтів пороху, причому важкі боєприпаси складав у човен, а легкі залишав при собі. Пищалі, як зауважив Боплан, були «звичайною» зброєю ко­заків, з якої вони дуже влучно стріляли. 1648 р. запорізькі козаки вітали Бог­дана Хмельницького пострілами з мушкетів. У тому ж XVII ст. у актах, які дійшли до нас, є вказівка, що запорізькі козаки застосовували гармати й пи­щалі для охорони фортець. В тому ж XVII ст. про зброю запорізьких козаків згадує літопис Самовидця: за його словами, у запорожців були у вжитку самопали, шаблі, спи­си, стріли й обухи, тобто келепи чи бойові молотки. В середині XVIII ст. пре зброю запорізьких козаків пише Митецький, вказуючи, що у запорізькому вій­ську, як у старого, так і у малого була вогниста зброя, рушниці або флінти пістолети, холодна зброя — списи й шаблі, а порох і свинець купували в Поль­щі й Україні — свій хоч і робили, але він не відзначався доброю якістю 45 Більшість цієї зброї козаки здобували у поляків, росіян і особливо у татар і тур­ків 46. Головна маса пороху спочатку йшла від польського уряду, а згодом, післ> переходу запорізьких козаків у підданство російського царя, від російського з Москви у Січ щороку надсилалося жалування запорізьким козакам, а разом з ним російський уряд надсилав їм певну кількість пудів пороху.

Перевалена частина запорізьких гармат, що дійшли до нас, польського, ту­рецького й російського виробництва, деякі генуезького: «Гармат запорожці в себе не мають, а використовують несподівано захоплені на турецьких ко­раблях і галерах». В самій Польщі гармати (мідні) почали відли­вати не раніше XV ст.; через те в першій половині XVI ст. вони були до­сить рідкісними як у самій Речі Посполитій, так і в запорізьких краях. На ра­хунку була кожна гармата в кожній із польських фортець і в кожній із запорізь­ких. В актах 1672 р. вказуються гармати мідні, ломові, польові, затинні мідні пищалі, затинні залізні пищалі, залізні городові; в цей час у Чортомлицькій Січі всіх гармат налічувалося 17, а до них по 100 залізних і свинцевих ядер для мід­ної й ломової, по 200 для інших, вагою по гривенці й півгривенці ядро, та кілька десятків пудів ґнота 60. Від російського царя запорожці вперше отримали «пуш­ки ломовня, гранати, ракетьі, сипоши й трубн», здається, аж 1673 р. Гармати, що дійшли до нас, чотирьох видів: мортири, мідні гармати, залізні ковані й ча­вунні; зразки всіх цих видів є у громадських та приватних музеях козацьких старожитностей . Мідна мортира має вигляд мідної ступки завдовжки 10, завширшки 90 із отвором 40 мм; мідна гармата має ствол завдовжки 5, завтовш­ки 4 й отвір 1 четверть, шпиль на півтори четверті з глухої сторони; залізна гар­мата має залізну ковану трубу, скріплену вісьмома залізними кільцями й від­криту з обох кінців. До одного з них (звідки заряджають) прироблено заліз­ні дужки, в котрі вкладали залізний зарядний ящик; довжина трубки 640 мм, са­мого ящика 240, отже, всієї гармати 880 мм, ширина ящика з верхнього кін­ця 175, з нижнього 110 мм, внутрішній діаметр труби 60 мм, товщина стінок тру­би по 20 мм. Чавунна гармата складається з чавунного ствола з хвостом та під­ставкою для прицілу; довжина ствола 640 , хвоста 120 мм, отже, всієї гар­мати 760 мм, діаметр при хвості 160, при дулі — 125 мм, діаметр отвору — 55 мм.

Рушниці (правильніше ручниці, від слова «рука»), або ж самопали, у запо­різьких козаків були найрізноманітніші: більшість була з довгими стволами, оправлена сріблом з насічками й черню на ложах, стріляла завдяки покладено­му на полицю порохові й припасованому до полиці й курка кременю. Так само виглядали й менші за розмірами, з «просторнмми» стволами пістолети, звані запорізькими козаками пістолями; кожен козак мав при собі чотири пістолети й носив два з них за поясом, а два у шкіряних кобурах (від татарського «ку-бур» — шкіряний чохол), причеплених ззовні до шароварів. Рушницями, пі­столетами й шаблями запорожці особливо любили шикувати і звертали на них велику увагу, оздоблюючи дорогою оправою та прикрасами й завжди намагалися утримувати їх у великій чистоті (через що й побутував вислів «ясна зброя»): «зброя у них вся була прикрашена золотом та сріблом, на зброю вони витрачали все своє багатство: то й не козак, коли в нього погана зброя»55; тільки перед походами запорожці змочували рушниці й пістолети розсолом, щоб вони приіржавіли й не «грало враже око на ясній зброї».

Списи й ратища (від слова «рать») також широко використовували запорожці: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Зі списів, що дійшли до нашого часу, видно, що всі вони виготовлялися з тонкого й легкого дере­ва завдовжки в п'ять аршинів, спірально помальованого червоною й чорною фарбою. На кінці ратища був залізний наконечник, а на нижньому дві невеличкі, одна під одною, дірочки для ремінної петлі, що одягалася на ногу. На де­яких ратищах робили ще залізну перетинку, щоб пронизаний списом ворог зопалу не просунувся по спису аж до рук козака і не зчепився знову битися зним, адже бувало, що комусь розпанахають живота, а з нього навіть кров не бризне, він цього навіть не помічає, далі лізучи в бійку. Деякі списи робили з вістрями на обох кінцях, ними можна було класти ворогів і сюди й туди. Списи часто служили запорожцям замість мостів при переході через болота: дійшов­ши до грузького місця, вони відразу кладуть один за одним два ряди списів — в кожному ряду спис і вздовж та впоперек,— і переходять по них; коли перейдуть через один ряд, відразу стають на другий, а перший знімуть і з нього мостять третій, та так і перебираються.

Шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою довжиною в п'ять четвертей, зате дуже гострі: «як рубоне кого, то так надвоє й розсіче,— одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладали у дерев'яні обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова «пхати»), часто прикра­шені на кінці, біля руків'я, якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки. Шаблі носили при лівому боці й при­в'язували за два кільця, одне вгорі, а друге нижче середини, вузеньким ремін­цем за пояс. Шабля була настільки необхідною запорізьким козакам, що в їхніх піснях завжди називалася «шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою».

Як справжній «лицар», запорожець віддавав шаблі перевагу перед усілякою іншою зброєю, особливо кулею, і називав її «чесною зброєю»; використовува­ти її слід було лише проти чесних воїнів, а проти такого, наприклад, «бусур­манського народу», як татари, треба було діяти «не шаблями, а нагаями» .

Келепи, чи бойові молотки, чекани — ручна зброя, що складалася з дерев'я­ної ручки, завдовжки з аршин, із залізним молотком, що мав з одного боку ту­пий обушок, а з другого гострий ніс. Як бойова зброя келепи використову­валися «воровскими» козаками Стеньки Разіна, й водночас турками в XVII ст. та запорізькими козаками: «Сегож де, государь, числа (3 вересня 1658 р.) в но-чи пришли в село Крупец из Глухова черкасн пеши й его — драгуна Ваську Кондратова — били й мучили: бит он чеканом по голове й рука правая отшиблена» . В народних козацьких думах є двовірш, у якому келепові приписується значення бойової зброї:

Якірці, чи рогульки, відомі ще під назвою залізного чи троїцького часнику, також вважалися у запорізьких козаків частиною озброєння. Якірці нагаду­ють чотири товсті цвяхи, дуже загострені на кінцях і з'єднані докупи в центрі;

Одяг та озброєння запорізьких козаків

очевидно, якірці виготовляли з подовгастого шматка заліза, розщепленого до середини на три частини й потім викуваного окремо вручну ; як бойову зброю їх використовували в давнину росіяни, поляки, а згодом, без сумніву, татари і запорізькі козаки, їх призначенням було поранення кінських копит, тому за­порожці розкидали їх у степу перед ворожою кіннотою, щоб сповільнити її просування; як його не покладеш, один ріжок якірця все одно буде стирчати вгору й неодмінно встромиться у копито коня.

Стріли запорізькі козаки використовували, мабуть, у дуже ранній період їх­нього історичного існування, запозичивши у татар і турків; відомий запорізький кошовий і гетьман українських козаків 1605—1622 рр. Петро Конашевич-Сагайдачний на старій гравюрі XVII ст. зображений верхи на коні з булавою у руці, сагайдаком при боці й стрілами в ньому за спиною .

До всього описаного озброєння запорізьких козаків слід ще додати ятагани, кинджали, ножі й панцери, котрі також були у вжитку запорізьких козаків, хоча й не становили їхнього, так би мовити, національного озброєння, їх зано­сили з віддалених від запорізьких вольностей земель і країн. Панцери, зокрема, носилися дуже небагатьма. Нарешті, до озброєння запорізьких козаків слід віднести також роги, ладівниці й череси. Роги для пороху запорізькі козаки ви­користовували в давніші часи; тому на військовій печатці, наданій козакам ще Сигізмундом І і Стефаном Баторієм, козака зображено з мушкетом, ратищем і рогом за поясом. Пізніше запорожці почали носити готові патрони в так званих ладівницях. Ладівниці у запорожців були різними: кістяними, металевими, шкіряними, у вигляді гарбуза, серця, фляжки тощо; їх збереглося до нашого часу дуже багато по приватних музеях збирачів козацьких старожитностей. Крім того, запорожці використовували ще широкі шкіряні череси, котрі вони носили на грудях, заповнюючи у два чи в три ряди патронами з кулями й по­рохом, мов сучасні патронташі.

Запорізькі козаки володіли своєю зброєю із вражаючою майстерністю, так, що, за словами українського літописця, і «найлучшій польскій гусарин й рейтарин примірен им бмти не может».

Відповідно до озброєння самого козака виготовляли «рондик», тобто збрую його бойового коня: у багатого запорожця на коня одягалася вуздечка з «бай­раком» або мундштуком і лакованим ремінним поводом, ясно-червоний чапрак, по краях обшитий галуном, орчак4або кульбака, тобто сідло на червоному оксамиті зі срібним галуном, з підвішеними по боках, на пряжках, підтебень-ками, тобто шкіряними полами чи лопатями, часом тисненими й розписани­ми; перед сідлом чіпляли дві кобури для пістолетів, позаду прив'язували ре­мінні тороки 77для закріплення мішка, суми чи в'юка для речей чи якихось вантажів. Сам в'юк укривали червоним сап'яном.

Загалом про озброєння запорізьких козаків слід сказати, що все низове вій­сько було озброєне вогнепальною та холодною ручною зброєю; козак-піхо-тинець, зокрема, мав мушкет, шаблю й ратище, кінний козак мав мушкет, шаб­лю, ратище й чотири пістолети, два з яких носив за поясом, а два в кобурі біля передньої луки сідла; порох і кулі піший носив у чересі навколо пояса, кінний — у ладунці через плече. До цього слід додати кинджали, ятагани, ножі, сокири, стріли й дротики, які використовували ті й інші.

5.3. Збройні сили та бойові засоби на Запорізькій Січі.

Уся маса запорізького низового товариства, середньою чисельністю 10— 12 тисяч чоловік, розподілялася на три роди війська: піхоту, кінноту й арти­лерію. Про існування такого поділу свідчать джерела часів запорізьких козаків. Так, Боплан, описуючи збройні сили України напередодні повстання Богдана Хмельницького, повідомляє, що у запорожців було близько 5—6 тисяч козаків піхоти. Григорій Грабянка, говорячи про бойові засоби козаків, свідчить, що запорожці мали як піхоту, так і кінноту. Літописець Самійло Величко, розповідаючи про прибуття Богдана Хмельницького з Криму в Січ, передає, що на Запоріжжі зібрано було 10 тисяч чоловік піхоти 3. Історик минулого століття Симоновський, вказуючи також на існування у запорожців піхоти, визначає її кількість, як і Боплан. Запорізька піхота виконувала три функції: частина її складала гарнізон Січі, адже ми знаємо, що коли у Січ прибув Хмельницький, там було 300 чоловік гарнізону; частина займала пости на Дніп­рі (на човнах) і становила лінійну сторожу; частина або вела війни з турками, татарами й ляхами у воєнний час, або займалася рибальством та звіроловством у мирний час. Вважається, однак, що в запорізькому війську лише бідні люди служили в піхоті, а заможні чи ті, хто несподівано здобував коней на війні, завжди переходили в кінноту.

Про існування кінноти у запорізьких козаків також є дані у джерелах за­порізької історії минулих століть. З літопису Величка, зокрема, ми довідуємося, що кожний «справний» козак мав по двоє коней, а коли запорожці повертали­ся з перемогою, наприклад з-під Жовтих Вод чи Корсуня, то деякі з них мали навіть по п'ять коней. За словами віце-адмірала Корнелія Крюйса, який пи­сав про запорожців 1699 р., запорізькі козаки були переважно кінним військом, оскільки завжди мали справу з татарами, які «всі були вершниками на конях». У народних думах і піснях козак без коня майже немислимий: козак і кінь так само нерозлучні між собою, як молоді чоловік і жінка, що кохають одне одного. Кращих коней запорожці частково розводили у своїх власних степах, частково здобували в татар; витривалість, прудкість і порода запорізьких коней відомібули в Польщі, Росії і навіть у Західній Європі. Сам характер місцевості, на якій діяли запорожці, робив їх переважно кінним військом — це рівний від­критий степ, на котрому кінь так само необхідний, як човен на ріці. Лише верхи на коні можна було наздогнати такого невловимого і всюдисущого вершника, яким був татарин, особливо буджак.

Артилерія, безсумнівно, також була у запорізьких козаків; за словами Боплана, в Січі завжди було безліч гармат, які зберігалися запорожцями у най-захищеніших місцях. За точною вказівкою Величка, в Січі постійно було 50 гармат; тому Богдан Хмельницький, виступаючи з Січі проти поляків, отримав 1648 р. від запорожців три польові гармати з необхідним для них запасом по­роху й куль. За словами історика Скальковського, жоден запорізький кінний загін не виступав у похід без артилерії ".У Січі були особливі військові чини, так звані пушкарі, які відали військовою артилерією, а для самої артилерії існувало окреме приміщення, пушкарня. Звичайно, воюючи із швидким і невтомним ворогом, переважно з татарами, запорізькі козаки повинні були завжди мати легку й рухливу артилерію; тому ми й бачимо, що збережені до нашого часу так звані запорізькі армати рідко важать більше 6—7 пудів.

Поділяючись на піхоту, кінноту й артилерію, запорожці, однак, не настільки спеціалізувалися, щоб піхотинець мав силу лише будучи пішим, а вершник ли­ше на коні. У запорожців часто практикувалося і спішування кінноти, і дії пі­хоти з гарматами («водними арматками»), і дії кінноти в пішому строю '2. Зрештою, такі методи використовували в той час і поляки; у битвах Богдана Хмельницького спішену кінноту часто зустрічаємо як у козаків, так і в поля­ків.

Уся вогнепальна й холодна зброя, що була у вжитку в козаків, була частково власного виробу, а частково чужого. Холодну ручну зброю найчастіше виго­товляли в Січі, де жили для цього майстерні зброярі; але власна ручна зброя не виключала й привізної. У приватних колекціях запорізької старовини є безліч ручної зброї східного виробу, як і російської зброї з Тули, з клеймом імператри­ці Катерини II. За свідченнями багатьох письменників минулих століть, кожен запорожець, ідучи в похід, брав із собою 5 чи 6 рушниць. Отже, якщо взяти середній запорізький похідний загін чисельністю в 6 тисяч і найбільший у 15 тисяч козаків, то отримаємо 30 і 90 тисяч рушниць. Немало було в запорожців і рухомих гармат. Так, якщо запорожці виступали в морський похід середньою кількістю в 60 і найбільшою у 300 чайок, кожна з яких була озброєна 4—6 фаль­конетами, то отримаємо від 240 до 1800 залізних пересувних фальконетів. Слід, зрештою, зауважити, що певну частину зброї спеціально присилали ко­закам з України в Запоріжжя перед спільними походами гетьманських і запо­різьких козаків проти ворога.

Порох запорожці також частково виготовляли самі в Січі, але більше отри­мували його у вигляді царського жалування, або ж купували у гетьманців, по­ляків і турків; привізний цінувався у козаків вище, ніж власний, оскільки був якіснішим, ніж січовий.

Армата, тобто гармати й мортири, у запорізьких козаків були виключно при­візними, оскільки власного виробництва артилерії у них, здається, зовсім не було. Гармати козаки частково отримували, на знак особливої милості, від польських королів, наприклад Сигізмунда І, Стефана Баторія; частково як по­дарунки від українських гетьманів, наприклад Богдана Хмельницького, який прислав у Січ замість узятих там трьох гармат шість; частково від російських царів, наприклад Олексія Михайловича, але переважно здобували на війні у поляків, татар і турків. Щодо цього є кілька історичних вказівок. Так, 1556 р. ві­домий гетьман князь Дмитро Вишневецький, захопивши турецьке місто Іслам- Кермен, узяв у ньому гармати й перевіз їх на острів Хортицю |5. Коли запорож­ці виходили на своїх чайках у відкрите море, зчіплювалися з турецькими галера­ми, то вони завжди намагалися судна потопити, а гармати захопити на свої чай­ки. Таким чином запорожці якось перевезли в Січ понад 100 мідних гармат.

Саме запорізьке військо поділялося на полки й сотні; такий поділ, як свідчать джерела, існував уже на початку XVI ст. Так, відомий ватажок дні­провських козаків Остафій Дашкович не раз командував полком, що складався з 3—4 сотень. У XVII ст. кількість козаків у полку була 500 чоловік; а у XVIII ст., під час російсько-турецьких воєн, двотисячна команда запорізьких козаків, що була в авангарді генерала Зорича, ділилася на 4 частини, кожну з яких очолював окремий полковник.

Тактичною одиницею війська, за точним розрахунком Коховського, була сотня, яка найбільше підходила для дрібних сутичок із татарами, головними ворогами козаків. Таке міркування виводиться, головним чином, на основі циф­рових даних про охорону запорізьких кордонів: 1767 р. кордон низових воль-ностей охороняло 3644 чоловіки простих, крім старшин, козаків; ці 3644 чоло­віки розділялися на 20 постів; отже, на кожному посту в середньому налічува­лося 180 чоловік. Взята тричі, ця цифра, тобто 540 чоловік, становила один полк2'. Втім, як справедливо зауважує той же Коховський, сама сотня мі­стила в собі значно більше буквального значення: в літописі Самійла Велич-ка він знаходить свідчення, що в декотрих сотнях гетьмана Богдана Хмель­ницького було по тисячі чоловік.

Розповсюдженим засобом захисту від неприятеля під час степових походів був у запорізьких козаків так званий табір. Табором рухалися запорожці, пе­реслідуючи ворога у відкритому степу; табором виходили вони на бій і табором захищалися від натиску неприятеля. Мовою козаків, табором звали чотири­кутний чи круглий ряд возів, розташованих певним чином для захисту вій­ська, яке було всередині укріплення; у німців цей спосіб захисту звався ваген-бургом. Щоб улаштувати табір, козаки ставили кілька возів у ряд, скріплювали їх колесо до колеса залізними ланцюгами, піднімали вгору, мов списи, голоблі, а всередині, між возами, робили так звані долки, тобто глибокі улоговини, по кутах ставили гармати і замкнувши таким укріпленням піхоту, а часом і кін­ноту, стійко й мужньо відстрілювалися з нього, мов із найміцнішої фортеці. Іноді навколо табору запорожці робили ще рови, вали і вовчі ями, виходили на

самі вали й звідти влучно вражали своїх ворогів 22. У влаштуванні таких табо­рів запорізькі козаки, за свідченням сучасника, були справді неперевершени-ми майстрами 23. Вцілілі до нашого часу запорізькі укріплення хоча досить часто відзначаються нерегулярним характером спорудження, зате виявляють чудове вміння козаків пристосуватися до умов місцевості, як це, зрештою, зав­жди буває там, де одиницям надається більшої самостійності, ніж масам. Щоб зробити свої похідні вози більш рухомими на випадок несподіваного відступу перед неприятелем, запорожці прикріпляли до них спереду і ззаду по одному «війну», в котрий могли запрягати коней з одного чи з другого боку і потім уті­кати від ворогів у той чи в інший бік, не повертаючи возів. За словами Боплана, для татар запорізькі козаки в таборі були абсолютно непереможними: він бачив, як 500 кримчаків не могли подолати 50 козаків, замкнутих у таборі. Малодоступними в таборі були вони і для поляків. «Дивувався не один інженер праці й винахідливості грубого хлопа,— пише хроніст Симон Окольський, ог­лядаючи після битви козаків з поляками 1638 р. на Усть-Старці вали, шанці, батареї й куртини.— Хоча б коронне військо і проникло за козацькі рови, вали, привалки й дубові частоколи, але ще більших сил треба було б на те, щоб узяти козаків приступом усередині їхніх окопів».

У поході запорожці рідко вдавалися до облоги міст, оскільки облога фор­тець була не для них, а відкриті сутички складали славу їхніх воєнних подви­гів. З двох видів битв, кінної й пішої, запорожці були майстернішими в остан­ній: аби кінні козаки, як зауважує очевидець, відзначалися такою майстерністю, як піші в таборі, то вони були б непереможними, оскільки сотня їх у таборі не боялася ні тисячі ляхів, ні кількох тисяч татар.

Ставши навпроти неприятеля, запорізькі козаки зазвичай не відразу всту­пали з ним у бій: влаштувавши табір, окопавши й увійшовши в нього, козаки спочатку відкривали загальну канонаду по неприятельському табору, причому стрільці, що стояли у задніх шеренгах, безперервно заряджали рушниці й пода­вали їх тим, хто стояв попереду, а ті постійно приймали рушниці і безупинно стріляли в неприятеля. Випустивши кілька зарядів і обстрілявши ворога з усіх боків, козаки далі висилали зі свого табору найбільш сміливих, спритних і гострих на язик вершників для так званих «герців» чи «гречі», або «татарських танців», тобто окремих поєдинків, молодецьких сутичок і верхових перестрі­лок. Кружляючи на своїх конях перед неприятелем, знущаючись над ним і під'юджуючи до битви в'їдливими словами, козаки вимахували в повітрі своїми кривими шаблями, випускали кулі у ворожий стан і потім блискавично кида­лися в табір. Герці давали козакам можливість роздивитися сили й розташу­вання неприятеля, ще не розпочинаючи справжньої битви,— це була лише пре­людія до справжньої навальної баталії. Якщо вірити історику воєнного мистецт­ва у поляків і козаків Зеделлеру та історикові України Маркевичу, запорож­цям були відомі досить складні бойові прийоми: лава, або розгорнутий стрій, тобто побудова у фронт; батовий, чи тришеренговий, стрій для оборони; тріангула, тобто трикутник або стрій гострою колоною; сакма, чи соганний хід, тобто в колону марш. Битву мішаного характеру, своїх і чужих, вони нази­вали галасом, битву окремими загонами, кожен на свій розсуд, називали роз­гардіяшем; умовний клич для розпізнання своїх і чужих, звали гаслом; парти­занська війна звалася у них загонами.

Д. І. Яворницький Історія запорізьких козаків

Розохотивши нетерплячих і чванливих ворогів окремими сутичками, козаки раптово припиняли герці, складали загальний план атаки й розпочинали ло­мову битву. Попередньо, щоб налякати неприятельську кінноту і завдати їй такої чи інакшої шкоди, запорізькі козаки, вибравши темну ніч, підкрадалися до неприятеля і пускали поміж нього ракети, що давали водночас шість пост­рілів і звалися «блазнихами великого калібру»; ці ракети з великим шумом пере­скакували з місця на місце, лякали неприятельських коней, викликаючи замі­шання серед вершників.

У справжній ломовій битві запорізькі козаки надавали перевагу атаці з флан­гів і з тилу. З цією метою вони розподіляли своє військо на чотири частини: одну залишали в таборі, другу посилали в тил, а третю й четверту — на обидва фланги. Бій розпочинали одночасно з усіх чотирьох сторін, і якщо вислані ча­стини діяли згідно з головними силами, а вороги передчасно не зауважували ко­зацької хитрості, то досить часто, якщо не в більшості випадків, доля битви ви­рішувалася на користь запорожців. Такою була битва козаків з поляками біля Жовтих Вод і Княжого Байрака, розіграна ними за всіма правилами власного воєнного мистецтва, в якій вони поклали на місці майже всіх до єдиного ляхів.

Водночас з діями в тил і на обидві фланги неприятельського війська коза­ки скеровували свої сили і проти його фронту: тут діяла козацька артилерія. Стріляючи безупинно протягом кількох годин, козаки врешті розривали перед­ні ряди ворожого табору, відразу припиняли гарматний вогонь і висилали в неприятельський стан свою піхоту з ручною зброєю, а кінноту висували проти ворожої кавалерії. Вражаючи кінних і піших ворогів, козаки водночас докла­дали зусиль, щоб перебити у неприятеля обозних коней, перепинити йому цим шлях до відступу й захопити у свої руки всі його продовольчі запаси. Якщо це вдавалося козакам, доля битви була вирішена.

Воєнні успіхи запорожців пояснюються значною мірою, крім особистої хо­робрості й постійних занять військовою справою, ще й досконалим знанням тієї місцевості, на якій вони діяли проти ворогів. Що знанню місцевості запо­рожці надавали великого значення, видно зі слів польського хроніста Симона

Збройні сили та бойові засоби запорізьких козаків

Окольського, який пише, що в давнину за знання степових місць козаки отри­мували в нагороду полковництво чи якесь інше старшинство. Незважаючи на дикість, безмежність і безлюдність степів, у яких, «мов у сухому морі, не було ні дороги, ні стежини, ні сліду», запорожці знали свої вольності, як власну пазуху: вдень вони визначали дорогу за сонцем, високими могилами, «кряжами земляними», великими балками, скрутнями трави, одинокими деревами, що стриміли серед степу, а вночі «вухом та слухом», за течією рік, розташуванням певних зірок, наприклад Воза (Велика Ведмедиця), Волосожара (Плеяди). Єрусалим-дороги (Молочного шляху), врешті, за напрямом вітру, який ко­заки, залежно звідки він-дув, називали «москалем», «бусурменом», «донцем» чи «ляхом». Ховаючись, мов звірі, по тернах та очеретах, вміючи вити вовком, кричати перепелом, харчуючись усім, що лише траплялося в дорозі, запорізькі козаки пильно виглядали ворогів, раптово нападали на них і з малими силами розбивали й перемагали безліч неприятелів.

Гідне уваги щодо характеру козацьких війн заувчження генерал-лейтенанта Всеволода Коховського. Він звертає увагу на ту обставину у воєнних прийо­мах козаків, що вони намагалися впливати і на моральний стан неприятелів, а саме: козаки завжди приховували частину своїх сил, і їх несподівана поява згодом спантеличувала ворогів. Справді, не лише завдати поразки, а навіть налякати, нагнати страху ворогові вже славилося як подвиг «доброго» запо­рожця. Той же Коховський відзначає і слабке місце запорізьких козаків як воїнів — незгоди, ворожнечу і навіть зрадництво у випадку невдачі воєнних дій проти не'приятелів.

У бою з неприятелями і правильним строєм, і окремими масами запорізь­кі козаки виявляли дивовижну стійкість і мужність, і якщо неприятель пере­магав їх двадцять разів, вони все-таки йшли на ворога з новими силами двад­цять перший раз. «Це — гідра України, у котрої замість однієї відрубаної голо­ви виростає кілька нових»,— казали про них поляки. Запорожці не дорожили своїми головами, знаючи лише одне, що «раз родила мати, раз і умирати». Не про голову думав козак, ідучи на війну, а про свою любу вітчизну, яку він пристрасно любив, про свою предківську віру, якій він свято зберігав вірність, ду­мав він і про те, щоб не заплямувати козацької слави, доброго імені «лицаря».

На війні козаки були немилосердними: вони не шкодували ні ворога, ні його жінок і дітей, і в озлобленні вигадували для них найлютішу страту: проштри­кували розпеченим залізом, саджали голими на розпечені сковороди, засипали приску за халяви чобіт, душили дошками дітей , палили католицькі костьоли, протикали списами, рубали сокирами і прострілювали кулями ікони, топтали ногами святощі, шаткували перед вівтарем ксьондзів і ченців, заводили в костьоли коней і т. ін. І зі своєї точки зору, і з точки зору свого часу вони мали рацію: на ворога Христової православної віри вони дивилися, як на найбруднішу тварину — «Жид, лях та собака — віра однака». Тому й були безжальними до них. До того ж у ті часи скрізь і всюди з поняттям війни поєднувалося поняття про грабунок, насильства й поголовне винищення ворогів. Отже, у цьому розумінні запорізькі козаки були лише старанни­ми дітьми свого віку.

Під час битви запорожці вбивали незнатних, знатних намагалися захо­пити в полон, за що отримували згодом певний викуп; коней, рогату худобу, овець і верблюдів відганяли у свій табір, зброю, одяг і гроші брали як здобич.

Відступали з поля битви запорожці рідко, а якщо й відступали, то виконува­ли це з великим ладом і, завдяки своїм легким і жвавим коням, надзвичайно швидко. Щоб уникнути погоні, козаки нерідко вдавалися до степових пожеж: дочекавшись зручного моменту, коли вітер подує ворогові в лице, влаштову­вали такий «пал», від якого і люди, й коні падали в степу, мов мухи на морозі.

Після походів запорожці поверталися в Січ і тут насамперед відправ­ляли вдячний молебен «Господові-Вседержителю і пресвятій Богородиці»; далі доручали своїм священикам служити сорокоусти по вбитих козаках, поране­них вміщували у шпиталі, що існували при монастирях і парафіяльних церк­вах, і віддавали їх на лікування цирульникам, які замінювали в Січі лікарів, завжди визначаючи лікарям певну платню із спільного військового скарбу. Врешті, після всього цього розділяли захоплену здобич спочатку на дві великі частини,— одну для храмів божих, другу для себе, потім ділили між собою, а після поділу або ховали її на островах і в руслах рік, відвівши попередньо те­чію води вбік 38, або продавали купцям і дрібним торговцям чи протринькували корчмарям та шинкарям. Полонених, захоплених на війні, або відсилали в міс­та України й Росії, або ж за певний викуп відпускали на батьківщину39. Здійснені ними воєнні подвиги оспівували їхні кобзарі, бандуристи й лірники: «Оце, бувало, як повоювали, так і пісню склали,— чи поб'ють турка, чи по­шарпають ляха, відразу ж і пісню складуть про те».

Використана література:

1. “Історія Русів”, автор Георгій Конискаго, Київ, 1991 рік.

2. “Українська Історія”, автор Орест Субтельний, Київ “Либідь”, 1993рік.

3. “Основи національного виховання”. Міністерство освіти України інститут системних досліджень освіти. За загальною редакцією: В.Г. Кузя, Ю.Д. Руденка, З.О. Сергійчик. Київ, інформаційно-видавничий центр “Київ”, 1993 рік.

4. “Історія Запорізьких козаків”, автор Д.І. Яворницький, том 1, Львів, видавництво “Світ”, 1990рік.

5. “Історія українського війська”, з 383 ілюстраціями в тексті, написали: Іван Крип‘якевич, Богдан Гнатович, видання Івана Тиктора, Львів, 1936 рік.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий