регистрация / вход

Рим та Карфаген

БОРОТЬБА РИМУ ТА КАРФАГЕНУ ЗА ОПАНУВАННЯ ЗАХІДНОГО СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я В РОКИ ПЕРШОЇ ПУНІЧНОЇ ВІЙНИ (264 – 241 рр. до н.е.) Кожна війна має своїх героїв, антигероїв та причини, через які вона виникла. Війни без причин не буває, оскільки безглуздо жертвувати життям сотень, тисяч, мільйонів людей заради особистої втіхи, видовища чи забави.

Рим та Карфаген

БОРОТЬБА РИМУ ТА КАРФАГЕНУ ЗА ОПАНУВАННЯ ЗАХІДНОГО СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я В РОКИ ПЕРШОЇ ПУНІЧНОЇ ВІЙНИ (264 – 241 рр. до н.е.)

Кожна війна має своїх героїв, антигероїв та причини, через які вона виникла. Війни без причин не буває, оскільки безглуздо жертвувати життям сотень, тисяч, мільйонів людей заради особистої втіхи, видовища чи забави. Головними причинами римо-карфагенських протистоянь є соціально-економічні протиріччя, які постають тим ядром, на основі якого можна окреслити реальну картинку минулого, зрозуміти сутність подій і конфронтації між Римом і Карфагеном.

Боротьба між Римом та Карфагеном була жорстокою і довготривалою й охоплювала значні території тогочасного світу. Протягом більше ста років з перервами вони боролися між собою; вони билися, як дикі звірі, завдаючи шкоди мирним жителям. Між ними було три війни – вони називалися Пунічними війнами (Неру, 129).

Пунічні війни відображали смертельну сутичку між Римом і Карфагеном за панування на Західному Середземномор’ї і були прямим наслідком політики територіальних загарбань ворогуючих сторін (Школа, 31).

Рим вів постійні війни з своїми сусідами. За період з 382 до 275 рр. до н.е. відбулося близько 10 великих війн, внаслідок яких римляни підкорили весь Аппенінській півострів (Історія і релігія, 150).

Завоюванням Італії не було завершено римську експансію. Римляни були зацікавлені у війні як у способі привласнення багатства, розширення земельного фонду, а також поширення влади римського народу та системи експлуатації підкорених територій. Війни збагачували всіх учасників, але очікування військової здобичі зумовлювало певне ставлення римського суспільства до війни, яке мислило скоріш категоріями грабежу та загарбання, ніж виробництва. Військовий успіх вважався найбільш належним джерелом багатства (Школа, 31).

Війна була невід’ємною частиною всього римського способу життя. Військова слава була важливою передумовою політичної кар’єри. Досвід ведення війни (участь у 10 кампаніях) був обов’язковим для кандидатів на посади магістратів (Школа, 31).

Римляни не могли не воювати і предметом їхньої подальшої експансії став острів Сицилія, який в давнину називали ,,житницею”. Проте на острові вже була досить міцна грецька держава Сіракузи, решта території була захоплена Карфагеном (Історія і релігія, 150).

У той час, як в Італії посилювався вплив Риму, в Північній Африці наймогутнішою державою був Карфаген – фінікійська колонія в Північній Африці. Карфагеняни були чудовими моряками і підприємливими купцями. За державним устроєм Карфаген був республікою, яка ще більше, ніж римська, була республікою багатіїв. Це була міська республіка з величезною кількістю рабів (Неру, 128-129).

Карфаген поширив свою владу на інші колонії і за їх співучасті утворив велику державу, що від Сицилії й Сардинії на сході сягала аж до Іспанії й узбережжя Атлантичного океану. Свої володіння карфагенці старанно пильнували, не допускаючи до них нікого з чужинців (Крип’якевич, 290).

Пунійці (так римляни називали карфагенян) здавна прагнули закріпитися на багатій Сицилії. У V ст. до н.е. вони невдало воювали з коаліцією грецьких полісів на чолі з Сіракузами. Починаючи з 409 р. до н.е. пунійці здійснюють ряд десантних операцій з метою закріплення на острові. Ці війни з Сіракузами продовжувались протягом усього IV ст. до н.е. У 315 – 306 рр. до н.е. відбулася ще одна безрезультатна війна Карфагена та Сіракуз, в результаті якої сторони зберегли свої колишні володіння. Нарешті у першій половині ІІІ ст. до н.е. Карфагену вдалося утвердитись на значній частині Сицилії та забезпечити собі панування на заході Середземного моря.

Таким чином, карфагеняни здійснили кілька тривалих та кровопролитних війн за Сицилію, тому після такої важкої боротьби вони не могли допустити появи на острові римлян (Школа, 32).

В той же час народні збори Риму виступили з вимогою поширити впливи Римської держави на морі і для їх забезпечення здобути сусідню Сицилію. Рим не міг погодитися з тим, щоб поряд залишалася торгова база фінікіян (Крип, 292-293) і не хотів змиритися із торговою гегемонією Карфагену в Західному Середземномор’ї, що і відобразилось у прагненні оволодіти Сицилією (Енц). Інтереси двох найсильніших держав Середземномор’я увійшли у непримириме протиріччя (Школа, 32).

Отже ,,каменем спотикання” між двома потужними державами античного світу став острів Сицилія – давня вотчина карфагенян. За словами римського історика Флора ,,вона була ласим шматком, який ніби був під рукою і, водночас, відірваний від материка”. Майбутня здобич приваблювала своїми містами і землями, де легко можна було збагатитись. Однак римляни в Сицилії були небажаними гостями і в плани карфагенян їхня поява явно не входила.

Напередодні Першої Пунічної війни сили сторін були різними. Карфаген володів обширними територіями, Рим же мав більший людський потенціал. Багатства Карфагена здавались невичерпними, проте римлянам було легше налагодити постачання армії, що проводила воєнні дії на Сицилії. Карфаген хазяйнував на морі, у Рима кораблів майже не було. В армії Карфагена воювали найманці, але римське ополчення було надійнішим. Грошей найманці вимагали більше, а управляти ними, звичайно, було важче. Професійність карфагенських офіцерів була безсумнівною, у римських солдатів була чудова дисципліна. Кіннота карфагенян здавалась непереможною, римські легіони звикли перемагати (Волков, 117).

Приводом до війни стали події, що відбулися на острові Сицилія. У сицилійському місті Месcані, навпроти італійського міста Регіон, грецькі наймані вояки, що їх звали ,,мамертинами” – синами Марса, заснували розбишацьку державу. Коли ж сіракузький король Гієрон II хотів цю державу завоювати, вони звернулися за допомогою і до Рима, і до Карфагена. Карфагенці поспіли швидше й зайняли Мессану (Крип, 293). Римляни, які побоювалися, що взяття карфагенянами Мессани спричинить до захоплення Сіракуз, тобто підкорення Карфагеном всієї Сицилії, почали військові дії на острові (Енц).

Війна проходила на периферії цивілізованого світу. Але Рим для могутніх великих держав того часу – Сирії Селевкідів, Єгипту Птолемеїв, Македонії Антигонідів – нічого не означав. Для мешканця Олександрії чи Антіохії – великих міст тогочасного світу – події, що відбувалися в Італії здавалися далекими і нецікавими. Але вже наприкінці Перша Пунічна війна була ,,в центрі уваги світової спільноти”.

На боці карфагенян виступав увесь грецький світ, та й сам Карфаген давно вважався елліністичним центром. З часів Аристотеля, який возвеличував державний устрій Карфагену, багато греків симпатизували столиці пунійців (Волков, 117).

Війна розпочалася в 264 р. до н.е., коли римська армія захопила Мессану, розгромивши спочатку карфагенян, а потім і сіракузьке військо. З 263 р. до н.е. сіракузці сталі союзниками Рима (Енц). Незабаром римляни вторглися до західної Сицилії і взяли в облогу карфагенську фортецю Агригент. Облога і битва при Агригенті відбулася в 262 р. до н.е. Захисники міста під командуванням Ганнібала Гіско стійко оборонялися, а Карфаген надіслав для підтримки армію під командуванням Ганнона. У наступній битві Ганнон зазнав поразки, але Ганнібалові зі своєю армією вдалося втекти з міста. Ця перемога принесла Риму владу над більшою частиною Сицилії, за винятком декількох карфагенських фортець, розкиданих по західному берегу (Дюп, 152), які Карфаген боронив за допомогою свого флоту (Крип, 294).

Битва біля Липарських островів 260 р. до н.е. в Тірренському морі, в якому римська ескадра під командуванням С. Корнелія Сципіона зазнала поразки, підтвердила перевагу карфагенського флоту (Дюп, 152).

Тоді римляни зрозуміли, що зможуть перемогти карфагенян тільки морською силою. Історик Полібій оповідає про це так: “Хоча до цього римляни ніколи не звертали уваги на море, враз, коли про це подумали, вирішили побудувати воєнні кораблі, і вони так відважно взялися за діло, що, не випробувавши добре ще сил, уже вирішили дати морський бій карфагенянам, що від предків тримали владу на морі” (Крип, 294). І в тому ж таки 260 р. до н.е. відбулась морська битва біля Міл, в якій римський флот, що комплектувався кораблями, збудованими за зразком пунічної п’ятиреми, під проводом Гая Дуїлія переміг карфагенський (всес. іст., 80). Карфагеняни втратили 50 кораблів: почасти їх було затоплено, почасти – взято в полон (Крип, 294). Перемогу було здобуто завдяки застусуванню винайденного абордажного містка, що кріпився на бортах римських кораблів, що сприяло перенесенню тактики сухопутного бою на морську війну (всес.іст., 80). Карфагеняни втратили контроль над морем. Римські експедиційні сили вторглися на Корсику і Сардинію (Дюп, 152).

Рим, заохочений першим успіхом, вирішив розбудувати морську силу й атакувати сам Карфаген. У 256 р. у море вийшов римський флот, що мав до 350 кораблів. Карфагеняни, чисельність флоту яких теж сягала близько 350 кораблів, заступили йому шлях біля мису Екном на Півдні Сицилії (Крип, 294). Але і цього разу в тяжкому бою перемогла нова римська тактика. Тридцять карфагенских кораблів було потоплено і 64 захоплено, тоді як римляни втратили тільки 24 (Дюп, 153).

Перемога в цьому бою дозволила римлянам у 256 р. до н.е. висадитись в Африці (Циркін, 64). Армію, чисельністю 20 тисяч чоловік, очолював воєначальник Регул. Після того, як він виграв вирішальну битву біля Адіса, карфагеняни запросили миру. Проте умови, поставлені Регулом, були такі жорсткі, що карфагеняни вирішили продовжувати війну (Дюп, 153). Здавалося, що Фінікійській державі прийшов кінець. Але римський сенат зробив тут велику помилку, оскільки відкликав з Африки флот, залишивши тільки 15 000 сухопутного війська (Крип, 294). Крім того у відчаї пунійці звернулися по допомогу до вождя спартанських найманців Ксантіппа, який зі своїм загоном незабаром прибув до Карфагену (Дюп, 153). Незабаром це дало свої плоди. Карфагеняни під проводом Ксантіппа за допомогою нумідійської кінноти, бойових слонів та фаланги грецьких найманців блискавично перемогли римлян у бою біля Туніса, що відбувся у 255 р. до н.е. Римський флот з врятованими залишками війська було знищено штормом (всес.іст., 80). Після цього війна знову повернулась на сицилійську землю, де вона проходила із перемінним успіхом, але все ж таки з перевагою на боці римлян (Циркін, 64). Римляни, відмовившись від морської війни, завойовують Сицилію, окрім карфагенських баз Лілібей, Дрепанум та Ерікс (всес.іст., 80).

Втрата римського флоту і зникнення загрози столиці дозволили карфагенянам 254 р. до н.е. укріпити взяті в облогу фортеці в Сицилії і повернути Агригент. Римляни відповіли успішним десантом на укріплене місто Панорм. Встановилася взаємна рівновага (Дюп, 154). Але новозбудований римський флот все ж перемагає карфагенську армію в морському бою біля Панорма в 251 р. до н.е. (всес.іст., 80). Однак успішне ведення війни римлянами перекреслила битва біля Дрепанума. Тут, поблизу сицилійського узбережжя, римський флот під командуванням консула П. Клавдія Пульхера, що блокував сицилійський порт Лілібей, вступив в бій з карфагенським під керівництвом Адербала; кожний флот налічував приблизно по 200 кораблів. Римляни зазнали поразки, втративши 93 кораблі, 8 тисяч загиблими і 20 тисяч полоненими. Карфагенський флот не втратив жодного корабля. Для Рима це був рік тяжких невдач. Під Еріксом сухопутні і морські операції проти карфагенських сил під командуванням Гамількара Барки виявилися безуспішними. Незабаром після цього велика частина римського флоту загинула в морі під час шторму (Дюп, 154).

Під кінець війни карфагенські сили очолив, згаданий вище, Гамількар Барка (Циркін, 64), який прибув у Сицилію в 247 р. до н.е. (Енц). В 247 – 242 рр. він здійснює загальне керівництво карфагенської армії західної Сицилії. Протягом цих років полководець успішно відбивав всі римські спроби захоплення карфагенських фортець, умінням і винахідливістю компенсуючи тактичну перевагу легіону. Не зустрічаючи серйозного римського опору на морі, він спокійно відсилав кораблі грабувати береги Італії (Дюп, 154). Однак, талановитий воєначальник не зумів змінити хід подій (Циркін, 64). Завдяки знову відродженому флоту, римляни у 242 р. до н.е. захопили карфагенські фортеці Лілібей та Дрепанум (Енц). А у 241 р. до н.е. відбулася вирішальна морська битва біля Егатських островів. Карфагеняни направили в сицилійські води Ганнона із флотом чисельністю близько 200 кораблів. Римляни із Катулом на чолі здобули повну перемогу – 70 карфагенских кораблів було захоплено, ще 50 потоплено. Перемога римського флоту в битві біля Егатських островів визначила результат війни. Виснажений війною Карфаген у 241 р. до н.е. змушений був укласти мир (Дюп, 154-155).

Мир був укладений на умовах відмови Карфагена на користь Риму від частини Сицилії, що належала йому, і від островів між Італією і Сицилією, а також з вимогою повернення переможцям полонених без викупу і виплати грошової контрибуції у розмірі 3200 талантів срібла (Енц). Рим дозволив Сіракузам зберегти контроль над східною Сицилією, але організував західну Сицилію як свою першу заморську провінцію (Дюп, 154).

Так сухопутна держава, що зуміла створити флот, здолала ,,морську” державу із здавалося б непереможною воєнно-морською силою. Проте в Римі залишилися незадоволені умовами миру. Дійсно, переможений Карфаген зберіг не тільки свою незалежність, але і всі заморські володіння, крім Сицилії, яку і раніше ділив з греками.

Інакше сприйняли цей договір в Карфагені. Така бажана Сицилія була назавжди втрачена. Торговельна монополія карфагенян у Західному Середземномор’ї була підірвана. Тепер розміщені на Сицилії римські війська могли вторгнутись в Африку. Під загрозою опинилось саме існування Карфагенської держави, але все ж таки вона залишалась потужним противником Риму (Волков, 118).

Отже, Перша Пунічна війна, яка тривала впродовж двадцяти трьох років, з 264 по 241 рр. до н.е. закінчилася перемогою Риму (Неру, 129). Підбиваючи підсумки війни, німецький історик Теодор Моммзен писав, що ,,римляни вели її гірше, ніж будь–яку іншу війну”. ,,Якщо Рим і переміг, то тільки завдяки помилкам своїх ворогів”. Цей факт сприяв тому, що карфагеняни не втрачали надію на успіх у новій війні. Такий мир не міг бути стійким (Волков, 118).

Крім того, після війни сталися зміни в організації влади Карфагена. Зростає роль народних зборів та народу в цілому. Олігархія, позиція якої похитнулась, розкололась на два угруповування. Перше, на чолі з Ганноном, виступало за обережну і мирну політику, яка б виключала будь-який конфлікт із Римом, інше, під керівництвом Гамількара Барки, – за активну політику, метою якої є реванш. Оскільки цю мету сповідували широкі кола карфагенян, зацікавлені притоком багатств та торговою монополією Карфагену, то природнім був союз між ними та баркидською олігархією, що сприяв посиленню конфронтації між Римом та Карфагеном (Циркін, 66).

Після закінчення війни співвідношення сил у Середземноморській акваторії схилилось на бік римлян. Підтвердженням цього стали події, що відбулися у 238 р. до н.е. Військові найманці, обурені невиплатою належних їм грошей, повстали проти Карфагена. До повсталих приєднались раби, лівійці та нумідійці. Повстання охопило африканські та іспанські володіння Карфагена, а також Сардинію. І якщо повстання в Африці та Іспанії вдалося

придушити, то в Сардинії склалась зовсім інша ситуація (Циркін, 64). Після описаних вище подій сардинські найманці направляють до Риму прохання про допомогу, і той знову оголошує війну Карфагену і примушує поступитися Сардинією та Корсикою, а також сплатити ще 1200 талантів. Тірренське море стає ,,своїм морем” для римлян (всес.іст., 80).

Перша Пунічна війна, хоча і закінчилася перемогою Риму, не вирішила основного питання – про політичне і економічне панування в Західному Середземномор’ї, оскільки економічна і військово-політична потужність Карфагена не була зламана. На світовій арені продовжували залишатися дві могутні держави, які не збиралися йти на поступки одна одній і прагнули розширити свій вплив на якомога більшій території.

Перша Пунічна війна змінила основні аспекти зовнішньої політики двох держав. Рим прагнув унеможливити відновлення могутності Карфагену, Карфаген же хотів отримати свої колишні землі та реваншуватися за поразку, яку завдали римляни.

РОЗДІЛ 2

ГАННІБАЛОВА ВІЙНА ( 219 –201 рр. до н.е.)

Результати Першої Пунічної війни не змогли дати остаточної відповіді на запитання: хто є господарем Західного Середземномор’я? Карфаген залишався потужною державою, а значна частина його населення сповідувала реваншистські настрої. Рим же, був незадоволений умовами миру, який не обмежував свободи колишньої фінікійської колонії. Нова війна між римлянами і карфагенянами була незворотною. Всі знали про це, і всі готувалися до неї.

Після придушення повстання лівійських селян і рабів фактичним головою Карфагена став Гамількар Барка. Усвідомлюючи перевагу Рима, Гамількар відмовився від східно – сицилійської політики, спрямувавши всю увагу на захід і Іспанію, де він сподівався створити оперативну базу Карфагена у майбутній війні з Римом, у швидкому наступі якої він не мав сумніву. Поруч з військовими перевагами Іспанія становила для карфагенян величезні матеріальні вигоди як одна з найбагатших середземноморських країн. Іспанія була багата не тільки на родючі поля, сади, городи, а також і на метали – срібло, залізо і синець. Багатющі срібні рудники Іспанії (Сьєра – Морена) давали можливість карфагенянам порівняно легко сплатити контрибуцію римлянам (Сергєєв, 81).

В 237 р. до н.е. Гамількар Барка висадився в Іспанії. Незважаючи на відчайдушний опір іберійських племен, йому вдалося підкорити більшу частину Іспанії. В 228 р. до н.е. він загинув в одній із сутичок із місцевими племенами. Завоювання Іспанії продовжив наступник Гамількара, його зять Гасдрубал. Під час його правління на південно – східному узбережжі було засноване місто Новий Карфаген, котрий швидко став головним опорним пунктом карфагенян в Іспанії (Бадак, 60).

Успіхи карфагенян викликали велике незадоволення Риму. Римський сенат відправив послів з вимогою, щоб карфагеняни не захоплювали в Іспанії земель, котрі знаходяться на схід від р. Ебро. Гасдрубал згодився на цю вимогу і уклав в 226 р. до н.е. з римлянами угоду, за якою карфагенські війська зобов’язувалися не переходити східний берег Ебро. Ця угода була вигіднішою для Карфагену, оскільки віддавала йому більшу частину Іспанії, котра знаходилася на захід від річки (Утченко, 74).

Крім того, римляни забезпечили собі надійний тил. У дальшій своїй експансії карфагеняни могли легко перейти Піренеї й дійти до Альп. На випадок цієї небезпеки римляни завоювали низину ріки Пад, так звану Передальпійську Галлію. Головну заслугу в цьому мав трибун, пізніше цензор, Фламіній, що для зубожілих селян зажадав нових земельних наділів і заохотив сенат звернутися на північ. В 225 – 222 рр. до н.е. римські війська завоювали майже всі галльські племена, і в цей спосіб римські волості оперлися на природну границю гір Альпи (Крип, 298).

У 221 р. до н.е. Гасдрубала було вбито. На його місце обрали сина Гамількара – Ганнібала, який мав тоді всього 25 років. Незважаючи на свою молодість, Ганнібал був уже досвідченим полководцем, вихованим у ненависті до Риму. Коли до нього перейшло командування, він вирішив, що Карфаген може вступити в боротьбу з Римом. Готувалися до війни і римляни. Безпосередніх інтересів в Іспанії вони не мали, але зміцнення карфагенян було для них небезпечним, до війни спонукали ще й грецькі жителі міста Массілії, давні суперники карфагенян, які вторгалися тепер у сферу їх торгового впливу (Машкін, 165).

Приводом до війни стали події, які розгорнулися навколо міста –фортеці Сагунт. Ганнібал зажадав підкорення Сагунта, союзного Риму грецького міста, єдиного місця в Іспанії на південь від р. Ебро, що не визнавло влади Карфагена. Коли Сагунт відмовився підкоритися Карфагену, Ганнібал негайно взяв його в облогу, розуміючи, що тим самим, можливо, прискорить початок війни з Римом. Після восьмимісячної облоги Ганнібал в 219 р. до н.е. узяв Сагунт штурмом. Рим зажадав пояснення ситуації щодо Сагунту і видачі Ганнібала. Карфаген відмовив, тоді Рим у 218 р. до н.е. оголосив війну. З взяттям Сагунту іберійська база Ганнібала перебувала в безпеці, і він був готовий почати реалізовувати свої ретельно продумані стратегічні плани. (Лемб,57-83).

План Ганнібала вражає своєю сміливістю. Карфагенський полководець збирався вторгнутися в Італію, задля ведення війни на території ворога. Здійснити це вторгнення з моря було досить ризиковано. З часів Першої Пунічної війни Карфаген більше не мав значної переваги на морі. Переправляючи армію морем, можна було зустріти на шляху сильний римський флот. Невдалі для карфагенян морські битви призвели б до загибелі значної частини або ж навіть і усієї їх армії. Тому Ганнібал обрав шлях через Альпи – найвищу в Європі гірську систему. Цей шлях приваблював тим, що римляни ніяк не могли очікувати нападу з цієї сторони на свою країну. Римляни були впевнені, що Альпи непрохідні для ворожих військ. Їхній флот охороняв узбережжя, а римська армія була зосереджена на півдні Італії для вторгнення в Африку (Утченко, 79).

Римський план ведення бойових дій передбачав звичайний в таких випадках поділ сил армії і флоту між двома консулами 218 р. до н.е. Один із них повинен був зосередити свої війська в Сицилії і, здійснивши звідти переправу в Африку, почати воєнні дії на території ворога, поблизу самого Карфагену. Інший консул повинен був зі своєю армією переправитися в Іспанію і стримувати там сили Ганнібала (Бадак, 61).

Ганнібал першим розпочав війну, перейшовши в 218 р. до н.е. р. Ебро й завоював усю країну аж до Піренеїв (Крип,299).

Саме перехід р. Ебро, на думку багатьох античних істориків, спонукав римлян розпочинати воєнні дії. Пояснення цьому досить легке. Римляни вважали перехід Ганнібалом р. Ебро істинним порушенням укладеної 226 р. до н.е. угоди між римлянами і карфагенянами. Отже, знехтування умов договору дало підставу вважати, що війна між Римом і Карфагеном розпочалась. Звичайно, взяття Сагунту мало велике значення для початку війни, але пасивність римлян при його облозі, коли Рим не надав значної допомоги сагунтянам, хоча й міг це зробити, доводить, що саме перехід р. Ебро був основною підставою для початку війни(Вестнік,116-121).

Перейшовши Піренеї, Ганнібал рушив по морському берегу, населеному кельтськими племенами. З деякими тубільними племенами йому вдалося укласти угоду, з іншими ж довелося вести боротьбу. Галльські племена не могли перешкодити переправі Ганнібала через р. Рону. Особливо важкий був перехід через Альпи. Але геніальному карфагенському полководцеві, хоч і ціною великих втрат, все ж удалося подолати всі перешкоди, які ставили йому на шляху сувора альпійська природа і ворожі до нього кельтські племена. По той бік Альп Ганнібал дістав обіцяне заздалегідь підкріплення від галлів, незадоволених римським пануванням. Це дозволило йому дати відпочинок своїм військам, чисельність яких значно зменшилася: від 80 тисяч піхоти, 10 тисяч кінноти та 37 бойових слонів лишилося всього 20 тисяч піхоти і 6 тисяч кавалерії. Перехід військ Ганнібала через Альпи був для римлян повною несподіванкою (Машкін,166).

Консул Публій Сципіон зробив спробу затримати Ганнібала. Не чекаючи підходу іншого консула з більшою армією, він восени 218 р. до н.е. дав битву Ганнібалу біля р. Тицин і зазнав поразки. Римська армія відступила до міста Плаценції, де і з’єдналася з свіжими військами, що підходили. Ганнібалу вдалося нав’язати битву і цього разу. Заставши з’єднану римську армію зненацька, коли вона переходила р. Требію, він в кінці 218 р. до н.е. в запеклій битві розбив її. Проти Рима повстала велика частина Цизальпінської Галлії, і Ганнібал став господарем Північної Італії. За зиму 218/217 рр. до н.е. він створив з кельтів нову армію: понад 60 тис. піхоти і 4 тис. кінноти влилися в карфагенське військо, яке тепер налічувало стільки ж солдатів, скільки було на початку походу на Іспанію. Ганнібал вирішив вторгнутися на територію Середньої Італії і, піднявши повстання підкорених Римом італіків, ізолювати і розгромити Рим (Кузя,81).

Ганнібал рушив далі на південь, але не шляхом на Аримінум, де його чекали римляни, а навпростець, через недоступні проходи Апеннін, й увійшов до Етрурії. Тут у 217 р. до н.е. відбувся бій над Тразименським озером, у якому, римське військо, потрапивши у засідку, було розгромлене силами Ганнібала. У бою поліг консул Гай Фламіній, а 25000 римлян загинули або їх захопили в полон. Усіх італіків Ганнібал звільнив із неволі, заявляючи, що веде війну не з Італією, а тільки з Римом. Але його поклик поки що не мав наслідків: італійські племена відчували ще силу Римської держави (Лемб,146 – 160).

Після перемоги біля Тразименського озера Ганнібал рушив до берега Адріатичного моря, щоб забезпечити перерваний до того зв’язок з Карфагеном. Пройшовши через спустошені ним Умбрію та Піцен, Ганнібал зупинився в Апулії, де дав відпочинок своїм військам і реорганізував свою піхоту на римський зв’язок (Машкін,169).

В самому Римі кипіла партійна робота. Тразименська катастрофа роз’єднала демократичні групи. Через невдачі римлян полководця Квінта Фабія Максима було призначено диктатором (Сергєєв,83).

Римський диктатор Фабій, уникаючи рішучої битви, слідував за карфагенською армією по п’ятах, виснажуючи її в дрібних сутичках. Ганнібал же прагнув рішучої битви, йому була потрібна перемога, щоб схилити римських союзників до від’єднання від Рима. З Апулії він поволі просунувся в Самній, а з Самнія – в Кампанію, схиляючи на свою сторону італіків. Але спроби Ганнібала поки не давали результатів: римсько-італійський союз витримував випробування. Фабій передбачливо ухилявся від рішучої битви. Крім того, йому вдалося замкнути карфагенську армію в одній з кампанських ущелин, недалеко від Казиліна, і лише військова хитрість і виняткові полководницькі здібності Ганнібала допомогли карфагенянам вирватися з оточення. Положення Ганнібала поступово погіршувалося: його сили танули, населення було ворожим, римська армія починала контролювати ситуацію (Кузя,81-82).

Проте, вичікувальна стратегія Фабія, прозваного Кунктатором (той, що не спішиться), не знаходила співчуття в більшості учасників коміцій – римських громадян, що терпіли від війни і воєнних поборів (Сергєєв,83).

Тому диктаторські повноваження Фабія Максима не були продовжені. На 216 р. до н.е. консулами були вибрані Луцій Емілій Павел і Гай Теренцій Варрон. Варрон був прихильником рішучого ведення війни і обіцяв покласти їй край того ж дня, як побачить ворога. Він представляв інтереси більшості народу. Римську ж знать, яка не сильно страждала від війни, представляв Луцій Емілій Павел. Він вважав, що у війні потрібно дотримуватися обережності (Бадак,64).

Таким чином, консулами на 216 р. до н.е. були вибрано двох людей, що дотримувалися абсолютно різних поглядів на подальше ведення війни. Обом їм було доручено командувати знов набраним військом, небаченим (за тих часів) за чисельністю: 80 тисяч піхотинців і 6 тисяч вершників. Очоливши армію, вони поділили командування по днях, тобто один день головне командування належало Теренцію Варрону, інший день – Емілію Павлу. Під командою обох консулів римське військо рушило назустріч ворогу (Утченко,84).

Влітку 216 р. до н.е. на р. Ауфіді, біля Канн, римські війська зустрілися з карфагенськими. Чисельно римські війська переважали карфагенську армію, але у Ганнібала була сильна кіннота. На чолі римської армії стояли два командири – суперники, яким доводилось битись з геніальними карфагенським стратегом. Ганнібал розташував свої війська півмісяцем. У центрі були кельти (галли та ібери), а на флангах – добірні загони карфагенської піхоти і кінноти (Машкін,170).

Як і припускав Ганнібал, римляни атакували центр його війська. Під тиском переважаючих сил супротивника загін галлів і іберів почав відходити. Продовжуючи тіснити супротивника, римська піхота втягувалася в глибину розташування його військ. В цей час карфагенська кіннота, яка легко здолала римську, почала атакувати тил наступаючої римської піхоти. Римляни припинили наступ. Задні шеренги були вимушені обернутися, щоб захищати себе від раптового нападу. Справа і зліва в атаку на римлян кинулися добірні частини лівійської піхоти (Бадак,65).

Велике римське військо виявилося оточеним з усіх боків військом меншої численності. Ряди римлян змішалися. Почалася паніка. Під градом ударів, що сипалися на них з усіх боків, римляни майже не могли чинити опору. Почалося жорстоке побиття. До кінця битви з 80-тисячної римської армії на полі битви залишилося убитих 54 тисячі, а 18 тисяч римлян було узято в полон. Серед убитих було багато знатних римлян. Загинув в цій битві і консул Емілій Павел, той, що почав цю битву, Теренцій Варрон, залишився в живих. Ганнібал втратив під Каннами всього 6 тисяч убитими (Утчен,85-86).

Перемога Ганнібала під Каннами мала широкий резонанс. На сторону Ганнібала почали переходити одна за одною общини Південної Італії. Від римлян відпала велика частина Самнія, Бруттія, значна частина Луканії. В Кампанії, куди Ганнібал попрямував після битви при Каннах, на його сторону перейшло багате місто Капуя (Бадак,65-66).

Римляни готувались до того, що Ганнібал піде на Рим, і було зроблено все, щоб створити боєздатні загони. До військової служби призвали всіх громадян, які залишалися в Римі, починаючи з сімнадцяти років. Сенат зважився на крайній захід: два легіони було складено з рабів, куплених державою. Але Ганнібал, розуміючи ситуацію, відмовився від походу на Рим (Машкін,171).

Ганнібал, використовуючи перемогу, спробував створити антиримську коаліцію. В 215 р. до н.е. він уклав договір з македонським царем Філіппом V, який зобов'язався вторгнутися до Італії. Ганнібал привернув на свій бік Сіракузьку державу і деякі грецькі міста в Сицилії. Рим опинився оточеним ворогами (Кузя,82).

Битва при Каннах була кульмінаційним пунктом успіхів Ганнібала. Проте це була остання його велика перемога. Після неї почався перелом в ході війни на користь римлян. Це пояснювалося тим, що військові дії затягнулися і всі успіхи Ганнібала не могли вирішити результат війни в цілому. Стратегічна обстановка склалася зовсім не на його користь. Вирішальне значення для Рима мала вірність Центральної Італії, звідки римляни черпали свої основні резерви (Бадак,66).

План Ганнібала розбивало непримиренне суперництво міст Неаполя, Ноли та інших міст, які ворогували з Капуєю і у вирішальний момент з’єдналися з Римом. Спираючись на підтримку цих міст, римляни здобули кілька перемог над карфагенянами і захитали віру в непереможність пунічного вождя (Сергієв,85).

В той же час вторгнення македонського царя вдалося запобігти дипломатичним шляхом. Римляни підтримали виступ Етолійського союзу проти Македонії і змусили Філіппа V воювати в Греції, унеможлививши об’єднання карфагенських і македонських військ(Кузя,82).

Воєнні дії, починаючи з 218 р. до н.е., не припинялися і в Іспанії. В 218 р. до н.е. Гней Сципіон висадився в Іспанії, на північ від річки Ебро, і завдав поразки карфагенянам, полонивши Ганнона і контролюючи відтепер весь регіон між Ебро і Піренеями(Дюп,157).

У 217 р. до н.е. до свого брата в Іспанію з восьмитисячним підкріпленням приєднався Публій Сципіон. В подальші роки брати Сципіони успішно вели воєнні дії. Їм вдалося змусити Гасдрубала і Магона відступити з лінії Ебро, а у 213 р. до н.е. за їх впливу нумідійський цар Сіфакс підняв повстання проти Карфагена. Втім, карфагенський воєначальник при підтримці нумідійського принца Массиніси, що повернувся до Африки із Іспанії, завдав Сіфаксу поразки. Потім Гасдрубал з підкріпленнями, що включали нумідійську кінноту Массиніси, 212 р. до н.е. повернувся до Іспанії, де за цей час Сципіон встиг відвоювати Сагунт. Незабаром, у 211 р до н.е., брати Сципіони були розгромлені Гасдрубалом в окремих боях і всією Іспанією на південь від р. Ебро знову оволоділи карфагеняни(Дюп,158-161).

Після битви при Каннах, на чолі нових легіонів були поставлені досвідчений Фабій Максим і рішучий Клавдій Марцелл. З 215 р. до н.е. почався новий етап війни, який в цілому можна визначити як етап відносної рівноваги (Кузя,82).

Гіркий досвід поразок навчив римлян багато чому. Вони стали тепер діяти набагато обережніше. В Італії вони ухилялися від великих битв з ворогом, обмежуючись обороною ще не зайнятих ним міст. Головну мету вони бачили тепер в тому, щоб завадити Ганнібалу одержувати підкріплення і допомогу від його нових союзників, щоб ускладнювати постачання військ продовольством, поступово виснажувати його сили (Утчен,82).

Вони розділили свою армію на декілька частин, які повинні були діяти самостійно. Одна з них повинна була блокувати Ганнібала в Італії, перешкоджаючи його подальшим успіхам, інша була послана до Сицилії. Третя армія діяла в Іберії і сковувала тут карфагенські війська, керовані братом Ганнібала – Гасдрубалом (Кузя,83).

Рим тепер мав у своєму розпорядженні більше 200 тисяч солдатів, від 85 тисяч до 90 тисяч яких обережно спостерігали за Ганнібалом, здатним підтримувати чисельність своєї армії в межах 40 тисяч чоловік лише шляхом набору байдужих італіків. Ганнібал у 214 р. до н.е. провів ще одну битву з Марцеллом – нічого не значущу третю битву при Нолі, потім попрямував в Апулію(Дюп,160), де в битві того ж 214 р. до н.е. він розгромив військо під командуванням Фульвія (Кузя,83). Але його брат Ганнон з вісімнадцятитисячною армією у 213 р. до н.е. зазнав серйозної поразки при Беневенті від Тіберія Гракха, під командуванням якого знаходилося 20 тисяч чоловік, але в тому ж році Ганнон завдав поразки Тіберію Гракху в Бруттії. Наступний рік Ганнібал присвятив операціям проти Тарента(Дюп,160-161).

У той же час у Сицилію проти Сіракуз, що оголосило себе прихильниками Карфагена, було послано Марка Клавдія Марцелла, який у 213 р. до н.е. взяв у облогу місто. Але оволодіти містом було важко. Воно мало все необхідне, а в створенні оборонних укріплень узяв діяльну участь знаменитий фізик і математик стародавніх часів Архімед. Тільки весною 211 р. до н.е. римлянам удалося оволодіти Сіракузами. Місто було віддано на розграбування солдатам і серед інших жителів загинув і Архімед. Із Сіракуз було вивезено величезну воєнну здобич і численні витвори грецького мистецтва. Після падіння Агригента в 210 р. до н.е. римляни заволоділи всією Сицилією.

Кипіли бої і на Аппенінах. Спираючись на представників місцевої аристократії, Ганнібалу у 212 р. до н.е. вдалося взяти Тарент, хоч цитадель міста залишалась у руках римлян. Незабаром після Тарента перейшли до Ганнібала Метапонт, а потім і Фурії. Таким чином, римська федерація фактично розпалася (Машкін,172 – 173).

Але римляни, спираючись на підтримку відданих йому міст та переважаючі матеріальні та людські ресурси, продовжили реалізацію своїх планів. У 212 р. до н.е. дві римські армії приступили до облоги м. Капуї, де заперся пунійський гарнізон. Щоб відвернути увагу від Капуї, Ганнібал розпочав марш на Рим, викликавши тим самим страшенну паніку серед міського населення: ,,Ганнібал біля брами Рима!”. Але зустрівши серйозний опір, Ганнібал зняв облогу Рима і вирушив у південну частину Італії, в бік Тарента. Капуя була залишена напризволяще і в 211 р. до н.е. впала під ударами трьох римських армій, здавшись на ласку переможця. Головні винуватці антиримської кампанії, капуанці, зазнали тяжкої кари. Частина знатних капуанців втратила майно, була вислана або продана в рабство. Навпаки, громадяни, що стояли на боці Рима, були затверджені в правах, у володінні землею і рабами. Із падінням Капуї перевага у війні остаточно перейшла на бік римлян(Лемб,257 – 270).

Становище Ганнібала стало катастрофічним після того, як проти нього почала діяти нова римська армія, перекинута на італійський фронт з сицилійського театру воєнних дій (Сергієв,85).

Положення Ганнібала після всіх цих невдач стає критичним. В настрої італіків відбувається різкий перелом. Місто за містом, община за общиною повертаються під владу Рима (Бадак,67).

Але, тим не менш, Ганнібалова армія залишалася потужною силою, підтвердженням чого стали події 210 р. до н.е. Римляни вирішили спробувати винищити базу і джерело постачання карфагенян. Але Ганнібал розгромив армію проконсула Фульвія Центімала в другій битві при Гердонії. Центімал був убитий. Незабаром після цього Ганнібал завдав поразки Марцеллу в битві при Нумістро (Дюп,161).

Тим часом до Іспанії у 210 р. до н.е. було вислано нового полководця – Публія Корнелія Сципіона – сина полеглого в 211 р. до н.е. в Іспанії консула. Він мав тільки 26 років життя, не займав іще ніяких вищих посад, але відзначився вже як талановитий офіцер у боях над Тицином та під Каннами. Сципіон наново організував римські легіони в Іспанії й, щоб піднести їх бойовий дух, відразу розпочав похід на карфагенську столицю – Новий Карфаген. По короткій облозі Сципіон здобув місто в 209 р. до н.е. і захопив величезні воєнні та торговельні засоби. Але найважливішим було те, що він дістав у свої руки заручників різних іберійських племен, яких тут тримали карфагеняни. Через них він зумів приєднати на сторону Риму різні місцеві народи і в такий спосіб підірвати вплив на них Карфагена. Наступного 208 р. до н.е. він виступив проти Гасдрубала і погромив його в бою під Бекулою над Гвадалквівіром (Крип,303). Але Гасдрубал вибрався з оточення й чимшвидше поспішив на північ, щоб поєднатися з Ганнібалом. Він перезимував у Галлії, а потім через Альпи дістався у Надпаданську низину. Військо його було невелике, всього кільканадцять тисяч. Консул Гай Клавдій Нерон дізнався про напрямок походу Гасдрубала, зайняв йому шлях над р. Метав і тут остаточно розбив його військо в 207 р. до н.е. Гасдрубал боровся до останнього і поліг геройською смертю. Голову його римляни відрубали і підкинули під табір Ганнібала. Це був знак, що великий полководець не може вже очікувати на допомогу (Лемб,288 – 297).

Не зважаючи на рішучий опір братів Ганнібала Магона і Гасдрубала Гіско, Сципіон протягом 207 – 206 рр. до н.е. розповсюдив свою владу на більшу частину Іспанії. Вищою точкою кампанії була битва при місті Іліпе в Турдетанії, де Сципіон з 48 тисячами чоловік блискучим маневром рішуче розгромив сімдесятитисячне карфагенське військо. З карфагенським правлінням в Іспанії було покінчено. Незабаром після цього Сципіон здійснив сміливий похід до Північної Африки, де уклав союз з нумідійським принцом Массинісою (Дюп,162).

Боротьба продовжувалася і на Аппенінському півострові. Консул Фабій Максим, відволікши основні сили Ганнібала, зумів у 209 р. до н.е. здобути приморське місто Тарент. Після цього воєнно – політичне становище Ганнібала в Італії погіршилось. Хоча йому вдалося оточити і знищити римських консулів Клавдія Марцелла та Квінкція Криспіна в 208 р. до н.е., але цей успіх не змінити загального ходу воєнних дій. Сицилія та Іберія були втрачені. Італійські союзники, що від’єдналися від Риму, почали знову переходити на його сторону. Карфагенська наймана армія танула на очах (Кузя,84).

В 205 р. до н.е. Сципіон повернувся з Іспанії. За його ініціативою почалася реалізація останньої ланки стратегічного плану римлян – підготовка походу до Африки. Цей похід був логічним завершенням вже фактично виграної війни. Коли римські війська під командуванням Сципіона з’явилися в Північній Африці, карфагенський уряд поспішно викликав на допомогу Ганнібала. Не зазнавши жодної поразки за 15 років перебування в Італії, Ганнібал був вимушений її залишити і тим самим визнати крах всього походу (Бадак,68).

Перед від’їздом карфагенський полководець наказав перебити всіх італіків, які служили у нього в військах, але не захотіли покинути батьківщину. З Кротона Ганнібал вирушив до Африки, висадився в Лептісі, де провів зиму 203/202 рр. до н.е. Остання битва, яка остаточно визначила результат війни, відбулася коло міста Зами в 202 р. до н.е.(Машкін,174-175).

Коли обидва війська вже зайняли позиції, Ганнібал спробував вступити з Сципіоном в переговори. Спроба виявилася безуспішною, і зав’язалася битва. Армія Сципіона була побудована в звичайні три лінії, але із збільшеною відстанню між лініями і маніпулами в колоні, щоб створити проходи, по яких могли бути пропущені карфагенські бойові слони. Піхота Ганнібала також була побудована в три лінії – починаючи з Канн, він багато що почав запозичати в римлян. Проте, за винятком італійських ветеранів і небагатьох лігурійців і галлів, що повернулися з Магоном, велику частину його війська складали ненавчені рекрути. Особливо слабкою була кавалерія – рід військ, який приніс Ганнібалу чи не всі його блискучі перемоги, а значить, він не в змозі був застосувати свої улюблені маневри(Лемб,353 – 358). Проти атаки бойових слонів тактика Сципіона виявилася вельми ефективною, а римська і нумідійська кіннота погнала з поля кавалерію Ганнібала. Коли зійшлася піхота, римляни швидко управилися з першими двома карфагенськими лініями. Потім римляни повели наступ не резерв Ганнібала. Проте італійські ветерани Ганнібала проявили дивну стійкість – навіть в мить, коли нумідійці Массиніси, припинивши переслідування карфагенської кавалерії, ударили в тил лінії Ганнібала, тим самим вирішивши результат битви. З небагатьма уцілілими Ганнібал відступив до Карфагена. На полі бою залишилося 20 тисяч мертвих карфагенян, і не менше 15 тисяч потрапило в полон. Римляни втратили близько 1500 чоловік убитими і, можливо, ще близько 4 тисяч пораненими (Дюп,163-164).

У Карфагена не було ні грошей, ні армії, подальша боротьба могла привести до повного знищення навіть самого міста. Тому карфагенські правителі у 201 р. до н.е. капітулювали. Римлянипродиктували важкі умови миру. Карфаген позбавлявся всіх заморських володінь, всього військового флоту, крім 10 кораблів для берегової охорони, його територія обмежувалася невеликим міським округом в Африці. Карфаген позбавлявся права мати військовий флот, не міг без згоди Рима вести війни і повинен був виплачувати контрибуцію в 10 тис. талантів протягом п'ятдесяти років (Кузя,84). Окупаційна армія Сципіона повинна була деякий час утримуватись в Африці за рахунок карфагенської казни (Волков,119). Массиніса дістав титул нумідійського царя і римського союзника, він зобов’язався стежити за зростом Карфагена. Сципіон відбув тріумфальний в’їзд до Рима, де сенат надав йому почесне прізвище ,.Африкаського”(Крип,305).

Підбиваючи підсумки Другої Пунічної війни можна виділити основні причини перемоги Риму:

· Рим та римо – італійський союз володів більшим, ніж Карфагенська держава військово – економічним потенціалом (кількість військ, зброя, матеріальні ресурси);

· римо – італійський союз виявився стійкою державною організацією; не зважаючи на спроби Ганнібала розколоти його, він витримав, оскільки відображав прагнення італійських міст і общин до об’єднання Апеннінського півострова;

· вторгнення Ганнібалового війська в Італію спричинило значний опір місцевого, вірного Риму населення;

· римська військова організація, що базувалася на основі ополчення власних громадян, виявилася надійнішою, ніж наймані війська Ганнібала;

· римські полководці і воєначальники, виконуючи військові функції, займали політичні посади (консули, цензори) і тому вони тісно поєднували економічну і військово – політичну ситуацію, яка складалася під час війни; Ганнібал же був тільки військовим керівником, і, по суті, він був залишений напризволяще в Італії своїм політичним керівництвом(Кузя,8485).

Перемога в Ганнібаловій війні мала велике міжнародне значення: римляни, остаточно закріпившись на Західному Середземномор’ї, переорієнтували свою зовнішню політику на схід, що посприяло у майбутньому захопленню елліністичних держав(Кузя,85).

В результаті Другої Пунічної війни Рим розширив свої заморські володіння. До нього перейшла Південна Іспанія, в його руках була після 210 р. до н.е. вся Сицилія (Машкін,176), остаточно були опановані Сардинія, Корсика і Північна Італія. Нумідійське царство і грецьке місто Массілія стали бути підконтрольні Риму. Володіння Риму охоплювали все Середземномор’я (Кузя,86).

Друга Пунічна війна призвела до значних внутрішніх змін у Римській державі:

· в результаті конфіскації земель зріс державний земельний фонд;

· після закінчення війни посилюється контроль сенату над італійськими союзниками;

· обмежуються права латинських громадян – частина їх після закінчення війни була виселена з Рима (Машкін,176-177).

Результати Другої Пунічної війни змінили положення Карфагену. Його потужність була остаточно зломлена. Особливо тяжким була втрата флоту: із могутньої морської держави Карфаген перетворився на невелику землеробську республіку(Волков,119).

Навіть в Африці Карфаген міг воювати лише з дозволу Рима, а за її межами він взагалі не мав права вести воєнні дії. Таким чином, Друга Пунічна війна значно обмежила суверенітет Карфагену(Циркін,68).

Отже, Друга Пунічна війна завдала нищівного удару карфагенському пануванню на Середземному морі і остаточно зламала його військово-політичну потужність. Після переможного завершення війни римляни почали успішно проникати в країни елліністичного Сходу. Для Рима перемога в цій війні мала величезні наслідки. З великої італійської республіки Рим перетворюється тепер на могутню рабовласницьку державу, яка після витіснення Карфагена стала беззаперечним гегемоном всього Західного Середземномор'я.

РОЗДІЛ 3

ЗНИЩЕННЯ КАРФАГЕНУ ТА ЗНАЧЕННЯ ЙОГО ПАДІННЯ ДЛЯ ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ ПОДІЙ

Втрата Карфагеном своїх заморських володінь ще не означало ліквідації його економічного та військового потенціалу. У карфагенян залишалися давні зв’язки з країнами Середземномор’я, крім того, вони мали значний досвід у питанні відновлення економічної могутності в екстремальних ситуаціях, чому сприяли дві попередні Пунічні війни, а умілість, хитрість і винахідливість карфагенських купців була відомою далеко поза межами Карфагену та Риму. Все це в сукупності дало відповідні результати.

За півстоліття, протягом якого тривав мир між Римом та Карфагеном, Фінікійська держава не занепала, а навпаки набрала нових віх у своєму розвитку. Збільшилась кількість населення. У Карфаген пересилилось чимало італіків, а також мешканців Нумідії та Лівії (Волков, 120). Після невдач у Другій Пунічній війні Карфаген всю свою енергію звернув у господарську сферу, розвинув хліборобство і промисли та прагнув добути собі нові торгові терени в Африці (Крип, 306-307). У Карфагені процвітала жвава торгівля з місцевими племенами, широко розвивалося плантаційне землеробство, в містах зростала кількість майстерень і торгових підприємств (Дюп, 189). У II столітті до н.е. Карфаген, залишаючись важливим торговим центром, стає значним виробником зерна та масла (Циркін, 68).

У політичному ж плані Карфаген фактично перебував під протекторатом Риму, який, як правило, займав до портового міста ворожу позицію (Циркін, 68). Вимушений відмовитись від військових захоплень і активної зовнішньої політики (Дюп, 189), Карфаген, залишивши свої давні імперіалістичні змагання, за всяку ціну намагався утримати добрі відносини з могутнім Римом (Крип, 306). Звісно, Карфаген мав чимало труднощів. Часи колишньої морської торгівлі минули. Тепер вона була обмежена Мальтою, Родосом, Єгиптом, Тірою та деякими гаванями на узбережжі Іберії та Північної Африки. Саме торгівля і посприяла новому розквіту Карфагену. Він перетворився в невелику торгову республіку (Волков, 120).

Це відродження економічної потужності Карфагена викликало сильне незадоволення в Римі, особливо серед владної верхівки і тієї частини нобілітету, яка була пов’язана із зовнішньою торгівлею. Виникла сильна і впливова партія, що вимагала повного знищення Карфагена, навіть якщо це загрожувало новою війною. На чолі цієї партії стояв Марк Понцій Катон (Старший), який ревно пропагував цю ідею(Дюп, 189). Кожний свій виступ в сенаті він закінчував однією і тією ж фразою: ,,А все ж таки Карфаген повинен бути знищений!”(Давн. Рим: іст., побут, к-ра).

М. Порцій Катон був суперечливою людиною (Шофман, 152). Він був одним із знаменитих римських ораторів. Сучасники називали його навіть ,,римським Демосфеном”. Він привертав увагу своїми дотепними промовами і прекрасним знанням римських законів. Вражала його бурхлива енергія і дуже скромний спосіб життя (Іст. і рел., 154). Він був чудовим чоловіком і добрим батьком, досвідченим італійським господарем першої половини II століття до н.е. Але, з іншого боку його характеризують нещадним рабовласником, умілим ділком і хитромудрим комерсантом, він займав посади консула і цензора і, в той же час, займався лихварством (Шофман, 152). Заграючи з народом, він наприкінці життя тісно був пов’язаний з римськими ділками, торговцями, лихварями. Ці люди були дуже вороже налаштовані проти Карфагена, хоча це місто давно вже не загрожувало пануванню Рима на Середземному морі. Проте римські торговці боялися конкуренції досвідчених і умілих карфагенских купців. Катон же цілком підтримував їх (Іст. і рел., 154). Завдяки своєму похилому віку і красномовству, Катон користувався в Римі величезним впливом і мав незаперечний авторитет (Шофман, 152).

Отже, Карфаген для Риму залишався небезпечним суперником (Крип, 307), і римляни, з метою повного знищення Карфагену, нав’язали йому Третю Пунічну війну (Неру, 130).

Привід для вторгнення римляни знайшли швидко. Річ у тому, що після II Пунічної війни, зазнавши поразку від Рима і втративши свої західні володіння і ринки, Карфаген не розгубився. Він енергійно став розвивати свою східну торгівлю, особливо з Єгиптом і навіть з Понтом.

В цей же час Рим активно допомагав карфагенському сусіду, царю Нумідії – Масиніссі (Шофман, 152). За свої послуги він дістав від Рима вільну руку у відносинах з Карфагеном. Це був талановитий володар, що захоплено працював над розбудовою своєї держави, – привчив своїх кочовиків до осілого життя, поширював управу землі, будував міста. Але неродючі степово-пустельні простори, над якими він мав владу не вдовольняли його, й він намагався добути собі кращі терени від карфагенців. Все поширюючи свої займанщини, він оточив довкола Карфаген. Карфагенський сенат безнастанно скаржився на Масиніссу до Рима, але безуспішно: римляни стояли на боці свого союзника (Крип, 307).

В той же час, у внутрішньополітичному житті Карфагена, що визначалося боротьбою трьох “партій”: проримської, пронумідійської та демократичної, яка прагнула відновити могутність Карфагена, остаточно перемогла остання (Циркін, 68). Це посприяло тому, що у 150 р. дійшло до відкритої війни Карфагена з Масиніссою. Карфагенські полководці несподівано з 50 000 війська рушили на Масиніссу, думаючи цілком знищити його країну. Але нумідійський король виявився надзвичайно спритним вождем і, хоч був неприготований, у вирішальній зустрічі розгромив карфагенську армію. Тепер він мав відкритий шлях на Карфаген. Але, як добрий політик, затримався перед воротами і послав скаргу до Риму, що карфагеняни порушили мир (Крип, 307). Згідно ж із угодою 201 р. до н.е. Карфаген не мав права оголошувати війну без дозволу римського сенату. Але Карфаген не міг стерпіти зухвалу поведінку союзника римлян і, порушуючи умови договору 201 року до н.е., розпочав з ним боротьбу. Це Рим використовував як привід, щоб розправитися зі своїм противником (Шофман, 153).

Карфагенський сенат старався залагодити справу, але всі його намагання були даремними(Крип, 307).

Рим не задовольнився цією покорою і за ініціативою Катона і під тиском його прихильників у 149 році до н.е. до Африки була направлена велика римська армія для розправи із давнім суперником Рима (Іст. і рел., 155).

Римські легіони причалили під Утикою, й консули зажадали, щоб Карфаген видав усю зброю (Крип, 307). Щоб врятувати місто, мешканці Карфагена вирішили пристати на всі умови. Вони видали римлянам 300 заручників, здали їм всю зброю і бойові запаси. Карфаген був обеззброєний (Іст. і рел., 155). Але тоді римські представники проголосили Карфагену постанову свого сенату, щоб усе населення залишило місто й перенеслося на 15 км у глибину суходолу, бо місто римляни вирішили знищити (Крип, 307). З цим карфагеняни ніяк не могли згодитися. Вони зачинили свої ворота, відпустили рабів на волю і почали активно озброюватися, щоб захищатися до кінця. Вдень і вночі кувалася зброя, будувалися метальні машини, зміцнювалися оборонні міські стіни. Жінки віддавали своє волосся для виготовлення канатів. В місто звозилося продовольство. Римляни із жахом побачили, що Карфаген готовий до оборони. На чолі оборони був поставлений досвідчений воєначальник Гасдрубал (Шофман, 153-154).

Облога міста розпочалася в тому ж 149 р. до н.е. Героїчний опір карфагенского народу тривав три роки. Взяти місто штурмом римляни не могли (Іст. і рел., 155). Гасдрубал добре організував оборону, забезпечив місту стабільне постачання продовольства. За його сприяння інші фінікійські міста активно допомагали оборонцям, він навіть зумів здобути прихильність частини нумідійців (Крип, 308). Але всі надії карфагенян перекреслив, обраний в 147 р. до н.е. консулом, Сципіон Еміліан, який енергійно продовжив війну в Африці (Шофман, 153). Син Луція Емілія Павла і прийомний онук Сципіона Африканського, Публій Сципіон Еміліан, що увійшов до історії як Сципіон Молодший, обидва імені носив з гідністю. В 147 р. до н.е. Сципіон Еміліан приймає командування римською армією в Африці (Дюп, 189).

Незабаром після прибуття Сципіона Еміліана змінилася стратегія римської армії. Новоспечений керівник армії склав новий план облоги, оточив місто довкола валами, зачинив доступ до порту і крок за кроком просувався вперед. У Карфагені не стало засобів до існування, почалися голод і епідемічні хвороби. Становище оборонців ставало все безнадійнішим, так що Гасдрубал пробував уже йти на переговори з римлянами, але Сципіон виявив тверду непоступливість (Крип, 309). Навесні 146 р. до н.е. він почав штурм міста. Рішучим нападом Сципіон Еміліан узяв Карфаген, потім послідували міські бої в кожному будинку. Протягом шести днів кипів бій на вулицях міста. Лише на сьомий день римлянам вдалося узяти Бірсу – акрополь Карфагена. Гасдрубал зі своєю сім’єю і з римлянами-перебіжчиками сховалися в храмі Ескулапа, будучи готовими спалити себе. Але у вирішальний момент карфагенський воєначальник не витримав (Дюп, 190). Гасдрубал із старшиною вийшов із замку з оливковим гіллям – ознакою миру, вийшов назустріч Сципіонові й упав до ніг переможця. Його жінка виказала силу духу, бо вбила своїх дітей і разом з ними кинулася у вогонь. Так у 146 р. до н.е. римляни здобули Карфаген (Крип, 309).

Переможці довго грабували місто. Римляни заборонили солдатам брати тільки золото, срібло та дари із храмів – як подяка богам, які допомогли їм перемогти. Вони знищили зброю, бойові машини та частину кораблів. Незабаром Сципіоном був організований грандіозний тріумф в Римі на честь перемоги над Карфагеном (Волков, 120).

Сципіон хотів зберегти місто, але за вимогою сенату Карфаген був підпалений(Дюп, 190). Він горів 17 днів. Були зруйновні арки, храми, будівлі, які простояли тут сотні років. Палали бібліотеки. Через 17 днів пожежа закінчилася. Замість прекрасного, повного життя міста до самої затоки простягнулось чорне поле руїн (Давн. Рим: іст., побут, к-ра). Після знищення міста переможці провели плугом борозну через його територію, засіяли її сіллю і проголосили прокляття на знак того, що це місце присвячується богам підземного царства (Вайнтруб, 41).

За оцінками істориків, в цій війні загинуло до 90 відсотків населення Карфагену (як повідомляють античні автори, напередодні війни в місті проживало до 700 тисяч чоловік). Всіх полонених продали у рабство, за винятком перебіжчиків, яких стратили.

Сучасні історики відмічають, що за правовими нормами того часу це були дуже жорстокі дії з боку римлян. В тодішньому цивілізованому світі населення міст, яке було взято штурмом чи здалося після довготривалої облоги, повністю не знищували. Покарання, що застосували римляни проти карфагенян, здавалося їхнім сучасникам таким страшним, як гітлерівські концтабори – людям, вихованим на юридичних нормах XIX століття (Волков, 120).

Після знищення Карфагену, частина карфагенської території була передана нумідійцям, інша – перетворена на римську провінцію в Африці (Енц).

Так закінчилася історія пунічного Карфагену. Але протягом більше п’яти з половиною століть він впливав на хід подій в Західному Середземномор’ї. За цей час була створена цікава цивілізація, що виникла як відгалуження фінікійської, але, водночас, яка набула своєрідних рис і зазвичай називається пунічною (Циркін, 69). Вона пережила загибель Карфагену і продовжувала існувати в інших західнофінікійських містах Африки, Сицилії, Сардинії, Іспанії. Так, у сардинських містах майже до III ст. н.е. будували храми за пунійським зразком, вшановували пунійських богів, використовували в написах неопунічне письмо, навіть зберігали деякі політичні інститути пунічної епохи (Вайнтруб, 44).

Пунійський вплив на лівійське населення Африки після падіння Карфагену не тільки зберігся, а навіть посилився, бо в африканські міста переселилися деякі тамтешні майстри. В боротьбі з Карфагеном постало могутнє Нумідійське царство, яке протягом певного часу відігравало величезну політичну роль у житті цього регіону. Нумідійські царі – суперники карфагенських багато що запозичили в них. Нумідійська мова, писемність, релігія, архітектура розвивалися під пунічним впливом ще багато десятиліть після знищення Карфагену (Вайнтруб, 44).

Але все ж таки ,,довга рука Риму” дотягнулася до пунічної цивілізації, залишивши від неї не так уже й багато. Однак, те, що залишилось має значну цінність (Циркін, 69).

Зі включенням Північної Африки до Римської держави там розпочався процес романізації. Однак вшановувати пунічних богів продовжували й під римськими іменами. Нові римські та старі пунійські боги часто зливалися в одному образі. За свідченням Августина, навіть на межі IV – V ст. н.е. в цих місцях говорили пунійською мовою, зберігали давні вірування. З розповсюдженням християнства на пунійську мову навіть було перекладено Біблію. Сліди пунійської цивілізації перейшли і в раннє середньовіччя. Тільки арабське завоювання, яке принесло із собою іслам та арабську мову, споріднену з фінікійською остаточно стерло старі сліди.

Проте славна держава і місто, засноване тірійцями, зробили значний внесок в історію та культуру стародавнього Середземномор’я. Розвиток цього регіону в І тисячолітті до н.е. неможливо уявити без впливу Карфагену, пунічної цивілізації та її сакральної культури (Вайнтруб, 44).

Результати Пунічних війн призвели до важливих соціальних і політичних змін в Римі і у всьому Середземномор’ї. Значний приплив рабів-військовополонених та іншої здобичі до Рима стимулювала розвиток рабовласництва. Рим перетворився з італійського поліса в найбільшу середземноморську державу, що панувала над племенами Західної і Північної Африки та Іспанії (Енц).

Після поширення римської влади за межі Італії в підкорених землях, які стають власністю римського народу, утворюються провінції. Управління провінціями здійснювалося преторами як намісниками римського народу. Провінції експлуатувалися шляхом передачі на відкуп податків і мита збирачам податків, які походили переважно із розряду вершників, що виник у ІІ столітті до н.е. В той же час Рим стає найбільшим центром банків і капіталу (всес.іст., 83).

В самому Римі в результаті Пунічних війн загострилися суперечності між аристократією і купцями, що прагнули отримати право брати участь в пограбуванні захоплених територій (Енц) і, водночас, продовжується річний термін повноважень чиновників з метою виконання довгострокових військових завдань (всес.іст., 83). Але спокій, що запанував у Римі після численних перемог, виявився тяжчим і суворішим, ніж попередні лиха. Саллюстій зазначав, що: ,,Знать почала самовільно користуватися своїм високим станом, народ – свободою, кожен став тягнути до себе, грабувати, нищити… Так обидві сторони розтягли все; держава, що знаходилася між ними, виявилася розшматованою”. Незабаром в Римі настане епоха громадянських війн. Вже підростало покоління, яке не бажало ні з ким ділити владу над Римом, а серед громадян починають ,,виникати суперечки, подібні землетрусу” (Саллюстій) (Волков, 120).

В цілому, підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що зруйнування Карфагену та знищення його жителів було надзвичайно жорстокою мірою покарання, навіть злочином, яку римляни застосували до карфагенян. Аналогів вчинку, скоєного римлянами, в тодішньому цивілізованому світі ще не знайдено. Але зруйнування Карфагену не означало знищення пунічної цивілізації, яка творилася та існувала протягом не одного століття. Її вплив сягнув далеко поза межами африканського узбережжя і тривалий час був наріжним каменем формування культур багатьох народів.

Зникнення із світової арени свого запеклого ворога здавалося б мало піднести римлян на вищий щабель і забезпечити стабілізацію у внутрішньополітичному житті. Але нажива і жага багатств римлян докорінно змінила ситуацію. Потужного зовнішнього ворога змінив міцний внутрішній. Боротьба між владною верхівкою порушила спокій і у майбутньому це призвело до летального результату для Риму.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий