Спочатку в "соціалістичний блок" Національного фронту поряд з комуністами і соціал-демократами входили і національні соціалісти, згодом разом із правими соціал-демократами примкнувшие до опозиції, представленою чехословацькою народною партією і словацькою демократичною партією. Співробітництво демократів і Бенеша з комуністами порозумівалося як зрослим впливом останніх у суспільстві, так і бажанням перших максимально використовувати СРСР як союзника для підтримки чехословацької позиції на міжнародній арені й одержання матеріальної допомоги.
Під час бесіди З. Фірлінгера зі Сталіним у червні 1945 р. останній заявив, що радянська сторона не буде заважати виселенню німців і угорців з Чехословачини. Однак голова чехословацького уряду просив активного сприяння цьому виселенню. На Потсдамській конференції представники трьох держав - США, СРСР і Великобританії дійшли згоди про виселення німців з Польщі, Чехословачини й Угорщини. У той же самий день, 2 серпня 1945 р., Э. Бенеш видав конституційний декрет про позбавлення облич німецької й угорської національності чехословацького громадянства. Ще раніше їм були підписані декрети про позбавлення майна німців і угорців (які прирівнювалися до зрадників і колабораціоністів).Фактичне виселення німців і угорців регулювалося указами Міністерства внутрішніх справ на основі постанови уряду. На місцях воно проводилося дуже жорстко: німцям з'являлося, що вони повинні зібратися протягом 15 хвилин і виїхати в Німеччину, причому на дорогу крім 5 марок ніяких особистих речей і продовольства брати не дозволялося. Розорені, не бачачи ніяких перспектив, вони нерідко кінчали життя самогубством. Подібна політика проводилася й у відношенні угорців у Словаччині. Їм заборонялося говорити рідною мовою, виселення їх проводилося грубими методами: їм не надавалося ні часу для чи продажу здачі на збереження свого майна, ні транспорту, часто вони змушені були йти пішки десятки кілометрів до угорської границі. Чеські і словацькі комуністи були цілком згодні з цією політикою і не заперечували проти методів її проведення.
Підтримуючи чехословацьку сторону в питанні про виселення німців і угорців, Радянський Союз не випустив з уваги і свої державно-політичні інтереси. Узявши на замітку кількаразові висловлення Бенеша в роки війни про те, що він розглядає входження Подкарпатской Русі до складу ЧСР як тимчасове, радянські представники прямо порушили питання про письмову заяву, що чехословацький президент не заперечує проти передачі цієї території СРСР ( ще на переговорах у Москві в березні 1945 р.)33.Різниця в позиціях сторін полягала в тім, що Бенеш наполягав на остаточному рішенні питання парламентом країни після її звільнення, радянська сторона - на якнайшвидшому рішенні питання. Коли ж у червні 1945 р. текст договору про Закарпатську Україну був уже готовий, Сталін, із властивим йому лицемірством, заявив Фирлингеру, що радянська сторона не квапить з його підписанням34.Однак уже наступного дня договір про включення Закарпатської України до складу УРСР був підписаний.
Бенеш дарма сподівався на радянську підтримку РСР у зовнішньополітичних відносинах з Польщею й Угорщиною. У конфліктних ситуаціях між країнами Центральної і Східної Європи радянські політичні лідери займали дуже обережну позицію, відкрито не підтримуючи жодну зі сторін, лавіруючи між ними, обіцяючи сприяння у врегулюванні споровши, використовуючи протиріччя між ними як важіль тиску.
У перші післявоєнні роки радянська держава на прохання чехословацького уряду зробило Чехословачини величезну допомогу продовольством і сировиною.Почалося в 1945 р. тісне зовнішньополітичне й економічне співробітництво двох країн будувалося, однак, не на партнерстві і рівності, а характеризувалося політичним диктатом СРСР, за який він утім щедро розплачувався матеріальною допомогою.
Що стосується внутрішньої обстановки в Чехословачини в 1945 р., те Бенешу довелося майже відразу зштовхнутися зі сложносттями у врегулюванні чесько-словацьких відносин. Словацька Національна рада наполягала на тому, щоб на території Словаччини діяли лише видавані їм закони,що Бенеш вважав неприпустимим, тому що це суперечило його ідеї про єдину державу. Він хотів переглянути чесько-словацькі відносини в плані надання Словаччини більшої адміністративної волі. Однак словаків не влаштовували автономістські основи держави, вони пропонували федерацію. Боротьба розгорнулася навколо компетенції СНС. Чеська сторона пропонувала дорівняти Словацьку Національну раду до земських національних комітетів, утвореним у Моравії і Сілезії, з доданням їм адміністративно-виконавчих функцій, тоді як словаки вимагали зберегти законодавчі функції СНС, створивши окремо чеський, словацький уряд і об'єднане.Але ці словацькі прредложения не були прийняті. Парадокс ситуації полягав у тім, що чеських органів не існувало - минулого централізовані чехословацькі й окремо словацькі органи, компетенція яких у післявоєнні роки послідовно скорочувалася.
Бенеш робив розрахунок на введення системи трьох партій у Чехословачини: праві, центр, ліві, припускаючи, що одна частина соціал-демократів перейде в комуністичну партію, а інша - у національно-соціалістичну. Але ці плани викликали заперечення комуністів, насамперед словацьких.
Запекла боротьба між демократами і комуністами розгорнулася в 1945 р. по питанню про терміни і масштаби націоналізації. Комуністи зв'язували широку націоналізацію зі швидким рішенням всіх економічних і соціальних проблем. 24 жовтня 1945 р. президент підписав декрети про націоналізацію основних галузей промисловості, банків і страхової системи, а трьома днями пізніше - декрет про зовнішню торгівлю, відповідно до якого широкі повноваження в цій області надавалися міністерству зовнішньої торгівлі. Наслідком цих декретів було значне обмеження підприємницької діяльності приватних фірм і посилення ролі держави в економіці країни. У 1945 р. проходив і перший етап земельної реформи, коли конфіскації підлягали володіння німців, угорців, зрадників і колабораціоністів ( у Чеських землях, в основному в прикордонних областях, було конфісковано 28% земель, у Словаччині - лише 9% , тому що в повному обсязі виселення угорців не відбулося ).
Чехословацькі комуністи і ліві соціал-демократи прагнули ще більше усталити радянсько-чехословацькі відносини, не без підстави думаючи, що перемогти у внутрішньополітичній боротьбі за владу вони зможуть лише спираючи на східного сусіда. Під час візиту делегації чехословацьких економістів на чолі з Б. Лаушманом у СРСР у січні 1946 р. міністр промисловості Чехословачини вів мову про більш тісне економічне і політичне співробітництво з Радянським Союзом. Розповідаючи про гостру внутрішньополітичну боротьбу, що розгорнулася навколо націоналізації, Лаушман підкреслював, що деякі державні діячі ( імен яких він утім не називав ) протидіють цьому процесу, сприяючи проникненню західного капіталу в Чехословаччину, зокрема, в області розвідки нафти і керування підприємствами, що раніше належали іноземним власникам. Комуністи і ліві прагнули до повної націоналізації великої промисловості і перенесенню радянського досвіду в ЧСР. Лаушман затверджував, що саме він, Фирлингер і Готвальд сприяли висновку угоди про видобуток і відправлення в СРСР уранових руд з яхимовских підприємств. Міжнародна обстановка в цей період настільки змінилася, що чехословацький міністр пропонував створити ( з Чехословачини, Польщі, Югославії, Болгарії, СРСР і ,можливо, Румунії), блок держав, спрямований проти західноєвропейських країн, однак, не повідомляючи привселюдно слово "блок", а здійснюючи тісне політичне й економічне зближення. До участі в блоці він пропонував залучити також Угорщину, Австрію і навіть Грецію.
Мова У. Черчілля у Фултоне в березні 1946 р. і реакція на неї И.В. Сталіна свідчили про те, що надії Бенеша на післявоєнне співробітництво Заходу і СРСР не виправдалися. У тім же місяці відбувся візит міністра зовнішньої торгівлі Чехословачини Г. Рипки в Москву, де він зустрічався з В. М. Молотовим. У їхній бесіді взяв участь і засіл ЧСР у Москві Й. Горак. Чехословацькі представники, прагнучи заручатися радянською підтримкою в рішенні спірних територіальних проблем, докладно обґрунтовували чехословацькі претензії на район Кладско, рішенням Потсдамской конференції переданий у тимчасове володіння Польщі. Однак Молотів підкреслив бажаність безпосередньої домовленості чехословацької і польської сторін по всіх спірних територіальних питаннях. В умовах погіршення відносин із Заходом і розколом світу, що намітився, на два табори СРСР став виявляти ще велику стриманість і обережність у суперечках між країнами Центральної і Південно-Східної Європи. Так, наприклад, обіцяючи раніше чехам і словакам радянську підтримку у виселенні угорців, під час візиту урядової делегації Угорщини в Москву ( квітень 1946 ), Сталін говорив про сприяння СРСР забезпеченню цивільних прав угорської національної меншості в Словаччині. Крім того, Радянський Союз підсилює свою активність по зімкненню країн "східного блоку". Про це, зокрема, свідчать послання радянського уряду урядам Чехословачини і Польщі з настійним побажанням укласти між ними договір про дружбу і взаємодопомогу. У них диктувалися навіть терміни висновку договору - "по можливості в серпні цього року". У відповіді Сталіну Бенеш, хоча і погоджувався з необхідністю подібного договору, але все-таки ставив умовою його підписання визнання Польщею домюнхенських границь у районі Тешина.