б) отримувати та пересилати інформацію по мережі, в тому числі і файли;
в) користуватись послугами електронної пошти;
г) створювати та розміщувати власні web-сторінки на сервері провайдера;
д) мати доступ до відкритих телеконференцій;
е) мати особистий доступ до статистичних даних про користування послугами провайдера.
Вищеперелічені можливості користування мережевими ресурсами Інтернет становлять стандартний комплекс провайдерських послуг. Цей перелік можна поповнювати іншими мережевими послугами, або навпаки скорочувати його, але очевидно, що пункти (а, б, е) є обов’язковими.
З метою забезпечення можливості доступу клієнта до мережі провайдер при укладенні договору реєструє клієнта на своєму сервері, що звичайно включає login name (ім’я під яким користувач буде заходити в мережу), password (пароль, що відомий лише провайдеру та користувачу, котрий захищає клієнта від несанкціонованого користування мережевими ресурсами під його login name третіми особами) та IP адресу ( статичну або динамічну). Всі ці дані звичайно вказуються в спеціальному додатку до договору і також становлять його предмет. Аналізуючи вищесказане, можна зробити висновок, що провайдер надає клієнту два види послуг:
- послуги зв’язку, що забезпечують з’єднання комп’ютера клієнта з сервером провайдера, а за допомогою останнього і зі всіма іншими комп’ютерами, що працюють в мережі;
- інформаційні послуги провайдер надає лише тоді, коли клієнт отримує дані з його серверу (наприклад статистичні дані про час роботи в мережі). Якщо ж абонент користується інформацією з іншого серверу, то в такому випадку провайдер забезпечує лише можливість одержання такої інформації.
Розглядаючи сторони цього договору, слід зауважити, що провайдером може виступати лише юридична особа або (СПД). Відповідно до цивільного законодавства угоди між юридичними особами і з фізичними особами укладаються в простій письмовій формі. Недотримання даної вимоги не тягне недійсність договору, але у випадку спору позбавляє сторін права посилатись на покази свідків щодо підтвердження договору і його умов.
За користування провайдерськими послугами абонент вносить провайдеру встановлену в договорі плату (абонентську плату), що і є ціною договору. В даний час існує декілька схем оплати провайдерських послуг:
В даному випадку в договорі фіксується вартість однієї години підключення до мережі. Час, проведений абонентом в мережі контролюється сервером провайдера і на основі цього абонент здійснює розрахунки з провайдером
2) Доступ з фіксованою оплатою
В даному випадку абонент сплачує провайдеру визначену грошову суму за певний період користування, і підрахунок годин в мережі не ведеться
Також, слід мати на увазі, що окрім постійної абонентської плати користувач оплачує провайдеру разові реєстраційні послуги при підключенні до сервера-доступу провайдера. Ці послуги можуть включати:
- встановлення необхідного програмного забезпечення на комп’ютер абонента;
- виділення абоненту постійної IP адреси;
- реєстрація на сервері провайдера login name і password абонента;
Вартість всіх цих послуг також зазначається в договорі і становить його ціну.
Зміст будь-якого цивільно-правового договору включає права та обов’язки сторін.
Основним обов’язком провайдера є надання абоненту послуг Інтернет в повному обсязі і належної якості.
Питання про обсяг послуг було розглянуто в пункті (предмет договору). Питання про якість провайдерських послуг є набагато складнішим. Насамперед, це пов’язано з тим, що законодавче регулювання цього питання сьогодні відсутнє, а провайдери просто не обумовлюють пункт про якість наданих послуг в договорі. Отож, критерії, за допомогою яких можна визначити якість провайдерських послуг:
1) можливість абонента в будь-який час, що вказаний в договорі встановити зв’язок з сервером провайдера і розпочати роботу в мережі. Для цього, необхідно, щоб можливості модемного пула провайдера відповідали загальній кількості абонентів, що підключені до нього (оптимальним вважається 10 користувачів на 1 номер пулу). Порушення цього співвідношення призводить до того, що клієнту доведеться по декілька годин додзвонюватись на сервер провайдера, для того щоб прийняти чи відправити термінове повідомлення по e-mail;
2) середня швидкість підключення з мережею, тобто та кількість інформації, котру абонент може відправити чи отримати за одиницю часу (наприклад, 10 Кбайт/секунду). Слід мати на увазі, що окрім якості обладнання і програмного забезпечення провайдера вона залежить від багатьох інших факторів: (швидкості роботи комп’ютера абонента, якості телефонного зв’язку, завантаження сервера, з котрого приймається інформація та інш). Отже, цілком зрозумілим є небажання провайдерів гарантувати своїм клієнтам мінімальну середню швидкість роботи в мережі. Відсутність в договорі умови про середню швидкість з’єднання суттєво обмежує права абонента, ставлячи його в невигідне положення, оскільки, в даному випадку провайдер абсолютно не зацікавлений в підвищенні технічного рівня свого обладнання з метою збільшення швидкості роботи в мережі;
3) стабільність з’єднання з мережею, тобто захищеність абонента від розірвання зв’язку з сервером доступу.
В обов’язки провайдера також входить своєчасне інформування абонентів про поточні зміни тарифних ставок на пропоновані мережеві послуги, а також інші зміни умов договору.
Основним обов’язком абонента є своєчасне і повне внесення оплати за надання мережевих послуг. Абонент також зобов’язаний користуватись мережею відповідно з визначеними правилами (регламентом), що встановлюються провайдером і звично включають заборону на незаконне використання мережі.
Законодавче регулювання і державний контроль за наданням провайдерських послуг помогли б вирішити існуючі проблеми. Відносини між провайдером та абонентом повинні базуватись на взаємовигідній основі, без порушення прав однієї із сторін. На думку експертів, законодавче регулювання договору надання провайдерських послуг повинне полягати в наступному:
- чітке визначення предмету договору;
- закріплення імперативного правила, що зобов’язувало б провайдера надавати абоненту мережеві послуги відповідної якості;
- встановлення фіксованих цін на провайдерські послуги.
Окрім законодавчого врегулювання надання провайдерських послуг необхідний також державний контроль за діяльністю провайдера, що міг би здійснюватись шляхом ліцензування цієї діяльності. В якості необхідних умов для одержання ліцензії можна виділити:
- наявність в провайдера обладнання, програмного забезпечення і засобів зв’язку належного технічного рівня та якості;
- наявність у провайдера необхідного штату працівників, що мають належну професійну підготовку для технічної підтримки наявного обладнання.
Реально дії інформаційних провайдерів по наданню послуг характеризуються наступними особливостями. Провайдер не виступає ініціатором інформаційних відносин, не вибирає зміст інформації, що передається та її отримувача, не впливає на зміст інформації і зберігає її лише в часових рамках, що визначені відповідними технічними стандартами і протоколами.
Відповідальність провайдерів базується на тому, що вони мають організаційно-технічну можливість в будь-який проміжок часу впливати на інформаційні суспільні відносини своїх користувачів. Форма такого впливу може бути доволі різноманітною: від блокування інформаційного обміну до інформування третіх осіб про зміст такого обміну. В якому випадку провайдер – власник інформаційного ресурсу чи інформаційної системи, несе відповідальність за діяльність осіб, що скористались вказаними ресурсами чи системами?
В даному випадку існує три основних підходи:
- провайдер несе відповідальність за всі дії користувачів, незалежно від наявності у нього, як в суб’єкта права, знань про здійснювані дії;
- провайдер не несе відповідальності за дії користувачів, якщо виконує визначені умови, що пов’язані з характером надання послуг і взаємодії з суб’єктами інформаційного обміну та особами, чиї права порушуються внаслідок дій користувачів;
- провайдер не відповідає за дії користувачів;
Законодавство різних країн пропонує вирішення проблеми відповідальності провайдерів згідно з вищезазначеними підходами. Якщо, наприклад, в Китаї і країнах Близького Сходу застосовують перший підхід, то в Європі дотримуються другого підходу: найбільш детального вирішення проблеми відповідальності розроблено в Європейській Директиві по електронній комерції (“Directive on electronic Commerce” Council of European Union, Brussels, 28 February 2000, розділ 4, статті 12-15).
Директива встановлює, що провайдер не несе відповідальності за інформацію, що передається, у випадку, якщо він не ініціює її передачу, не вибирає отримувача інформації і не впливає на її цілісність. При цьому допускається тимчасове зберігання інформації, що передається. Також, Директива деталізує умови “кеширування” і наголошує на тому, що провайдер не несе відповідальності за діяльність користувачів при наданні послуг хостингу, якщо він не був поінформований про їх протизаконну діяльність і після одержання інформації припинив розміщення чи доступ до інформації користувачів.
В даний час, в деяких країнах світу прийняті предметні закони, що стосуються інституту відповідальності провайдерів. Зокрема, в шведському законі, що регулює діяльність власників електронних дошок оголошень (Act on Responsibility of Electronic Bulletin Boards), встановлено, що останні зобов’язані знищувати повідомлення третіх осіб, в тому випадку, якщо інформація таких оголощень порушує норми кримінального і цивільного законодавства (особливо авторського права). Подібна на європейську, але менш деталізована схема відповідальності при порушенні авторських прав врегульована американським Digital Millennium Copyright Act (DMCA), що був прийнятий у 1998 році.