Смекни!
smekni.com

Національні меншини на Рівненщині (стр. 4 из 7)

губерніях іноземним підданим заборонялось придбання права власності на нерухоме майно поза міськими поселеннями. У випадку непідкорення статтям цього закону перед багатьма волинськими німцями, які стали власниками земельних наділів і залишались у австрійському чи прусському підданстві, постала загроза конфіскації землі. Тому більшість з них була змушена офіційно стати громадянами Росії. Відтепер на них в повній мірі поширювались всі права і обов'язки, передбачені російським законодавством.

Слід зауважити, що деякі локальні поселення німецьких ремісників були на Рівненщини ще в кінці ХVІІІ ст. Так, польський історик Т. Стецькі

в книзі «Zboru і stepu» (Краків 1888 р.) посилається на план Рівного, зроблений архітектором в 1785 р., за яким у місті вже тоді була вулиця Німецька, що проходила вздовж берега ріки. Висаджена тополями, вона починалася від моста та закінчувалася біля млина. На цій вулиці, за Т. Стецьким, жили німецькі ткачі суконники. (Важко уявити в сучасному Рівному, що вулиця Німецька – це частина вулиці С. Петлюри від Соборної до І. Мазепи, аж до перехрестя вулиці Т. Шевченка).

Крім того, німецькі ремісники в ІІ пол. ХVІІІ ст. також жили в Корці і працювали на заснованій князем Чарторийським фарфоровій фабриці. В 1783 р. в центрі Корця спеціально для німців-управителів, які служили при дворі та на фабриці, і для німців-ремісників князь побудував лютеранську церкву. Її прихожанами також були і німецькі ткачі з Рівного. Але в 1820 р. церква згоріла і приход перемістився до Житомира.

Велика кількість німців переселялася на Волинь з Польщі під час польської революції 1863–1864 рр. Царський уряд одразу ж після цієї події забороняє особам польської національності купувати земельні маєтки в 9-ти західних губерніях, у тому числі – Волинській. Німецькі колоністи не попадали під ці обмеження, якщо були в змозі прибувши сюди з Польщі, довести своє непольське походження.

Права безперешкодної купівлі землі на Волині німцям надавалися нарівні з місцевим населенням. Але особливості природних умов, географічного положення краю, нестача капіталу та зв'язку з цим невелика кількість покупців значно полегшували способи їх розселення тут.

У «Матеріалах для дослідження Волинської губернії» 1869 р. відзначається, що німці переселенці були, як правило, небагатими людьми та скуповували на Волині далеко не кращі, а навіть гірші, але дешеві земельні ділянки і розраховували не на капітал, вкладений в купівлю, а тільки на своє мистецьке вміння господарювати на землі.

У 1868 р. в Волинській губернії у власності колоністів було 20 тис. десятин землі, крім того багато з них жили на чиншових землях, а ще більше користувались землею на правах оренди і в зв'язку з цим були дуже залежними від землевласника. Договір на оренду землі часто не поновлювався поміщиком і десятирічні, а то й двадцятирічні зусилля волинських німців по налагоджуванню свого земельного господарства зводились на нівець.

Дуже цікавим є документ, датований 19.04.1811 р. (Він вважається одним з найстаріших документів в історії німецьких поселень на Волині). Це контракт між 33 колоністами Софіївкі та власником земель навкруг Висоцька поміщиком Вацлавом Борейком, за яким він надає певні привілеї німецьким колоністам, що тут оселилися навічно звільняючи їх від праці на користь поміщика і сплати оброку, призову до рекрутів. Німецькі колоністи могли без мита займатися будь-якими ремеслами та вільно торгувати продуктами своєї праці. Їм надавалася абсолютна свобода релігії та можливість будувати свої церкви та школи. В свою чергу німці зобов'язувалися виконувати існуючі закони і сплачувати в державну казну щорічний необхідний податок.

Зацікавленість поміщика, щоб 33 німецькі колоністи оселилися на цих мало пристосованих для землеробства землях на березі р. Горинь видно з цього документа дуже добре, так як німці селилися біля боліт і в низинах річок. (місцеві жителі не вміли обробляти ці землі, до того ж вони були значно дешевшими). Територія їхнього поселення починалася від мосту на Баламутці при с. Задвір» я, йшла через урочище Полянка, Ведмеже, Любе, Рожани, Заграда, Орловиці по млин села Удрицька під Божково-Поляною, від Підгалля до Ставка. Вацлав Борейко погоджувався відстрочити на три роки збирання з колоністів податків, а також виплатити кожній німецькій сім» ї для налагоджування господарства суму, рівнозначну 200 гульденам сріблом.

Однак у цьому контракті були визначені досить високі стягнення за будівництво дренажних систем та гребель на Горині. Це було майже забороною. Зусилля поселенців обробити тут землю та виростити врожай були марними через щорічні розливи цієї ріки. Вони вимушені були після десяти років піти далі на Східну Україну. Іншим німцям, які оселилися на цьому місці в 1828, вдалося змінити цей пункт в контракті. Ці колоністи згідно з ревізькими реєстрами Рівненського повітового казначейства, Острізького та Рівненського повітових судів, Рівненського пристава 1-го стану залишили також згадку про колонії Хотенка та Фрідріхсдорф (Соломка), що була біля Тучина. В судових справах за 1828–1888 рр. збереглися угоди на купівлю землі німецькими поселенцями в районі Висоцька та звичайні громадянські справи, де ідеться про німців-колоністів Карлсвальде, Карлсдорфа не подалік Острога, Олександрії (колонія Пухова), Мочулок.

Культурне життя та освіта волинських Німців зосереджувалась навколо церкви. В 1888 р. була відкрита лютеранська церква в Тучині. У 1907 р. починає діяти Лютеранська церква в Рівному. При тучинській церкві діяло 42 канторальні школи, при Рівненській – 40, а всього на Волині їх було 400. У кінці ХІХ ст. політика російського уряду стосовно німецьких поселенців значно змінилася. Після підписання австро-німецької угоди в 1879 р. та оформлення в 1882 р. Троїстого союзу, спрямованого, головним чином проти Російської імперії, царський уряд 3-ма указами, починаючи з 1887 р., забороняє німецьким поселенцям купівлю землі на Волині, а з 1890 р. активно проводить політику русифікації. Колоністам заборонялося навчати своїх дітей в канторальних школах німецькою мовою. (детальніше закон описується нижче).

На початку ХХ ст., коли в польській Конституції від 17.03.1921 р. в статті 110 вказувалося, що кожна національна меншина може організовувати свої власні школи на рідній мові. Так загальнообов'язкове навчання в німецьких школах тривало 7 років. Заняття були платні, але діти з великих сімей від плати звільнялись. Уроки проводились на двох мовах: польській і німецькій. Викладачі були родом із Волині, Галичини. Сілезії, Центральної Польщі. В позаурочний час також була цікава і різноманітна програма: екскурсії на природу, відвідування хворих людей, організовували концерти для батьків, тощо. В зимові місяці, більшість вчителів безкоштовно і з великим успіхом, навчали дорослих арифметиці, читанню і письму. Це були ті люди, які під час заслання в Сибір і в післявоєнні роки не змогли відвідувати школу. Для кращої роботи німецьких шкіл було створено «Німецьку шкільну службу Волині». З її ініціативи були створені вчительські об» єднання. Служба також проводила велику роботу по вдосконаленню кваліфікації вчителів, організовувались драматичні і хорові гуртки та оркестри, це все свідчить про високий рівень культури, який поступово підвищувався з самого початку переселення і до ХХ ст.

Вище наведені факти свідчать, що німецькі колонії на Волині у другій половині ХІХ століття являли собою замкнуті територіально-адміністративні одиниці. Причому ця замкнутість підкріплювалась майже повним незнанням ні української, ні російської мови і суспільним вживанням німецької, приналежністю до іншого віросповідання (колоністи в абсолютній більшості були лютеранами), своєрідністю історичних традицій повсякденного побуту, моралі і культури. Замкнутості колоністського життя сприяло і те, що розселялись німці переважно на орендних землях окремими поселеннями і довгий час не підлягали існуючій системі територіально-адміністративного нагляду з боку місцевих органів влади та поліції. Територіальні німецькі колонії часто були розкидані на значній відстані одна від другої і в таких глухих та важкодоступних місцях, що про їхнє місце розташування знав хіба що власник землі та місцеві селяни.

З поміж різних факторів, що сприяли збереженню волинськими німцями своєї етнічної своєрідності, немаловажну роль відігравала система громадського самоврядування, головне призначення якої зводилось до збереження замкненості внутрішнього життя німецьких поселень. Очолював цю систему староста – «шульц». Ця посада була виборною. Він мав фактично всю повноту влади в колонії. Він представляв її у стосунках з місцевою владою. А так, як німці на Волині переважно орендували поміщицьку землю, то шульц був посередником між колоністами-орендаторами і власником землі. Слідкував за вчасною сплатою оренди і податків, за виконанням повинностей, за внутрішнім порядком в колоніях. Саме вони у більшості випадків були суддями і розпорядниками у внутрішніх справах колонії.

Слід звернути увагу й на те, що в німецьких колоніях постійно підтримувався дух германізму. Головну роль в цьому відігравала школа та церква. Однак немало значили і зв'язки з самою Німеччиною. Були випадки, коли окремі колоністи призивного віку відлучались до Німеччини для проходження військової служби. Існували і спеціальні організації, через які колоністам надсилали портрети німецьких імператорів, листи та брошури пангерманського змісту, надавалися грошові субсидії для відкриття та функціонування шкіл, а вчителям та пасторам на так зване «лютеранське місіонерство». Тому не дивно, що багато хто з колоністів не приховував своїх симпатій до Німеччини та Бісмарка. У доповіді волинського губернатора за 1889 р. вказувалось, що були випадки, коли вони погрожували помстою Бісмарка та німецького війська, якщо воно вступить у Волинську губернію.