Відособленості та консерватизму життя в німецьких колоніях сприяла і урядова пільга, якою колоністи-чоловіки звільнялись від військової повинності і тим самим мали можливість уникнути інших національних, мовних і соціальних впливів, які після закінчення служби могли бути перенесені в цивільне життя колоністських общин і, в якійсь мірі, порушити встановлені в них норми і правила повсякденного співжиття. Взагалі вся система господарювання в німецьких колоніях була побудована так, щоб забезпечити себе всіма необхідними засобами виробництва, предметами побуту і продуктами харчування якнайповніше і тим самим звести до мінімуму соціально-економічні контакти з місцевим населенням. Таким чином, німецькі колонії на Волині у ІІ пол. ХІХ ст. Тривалий час залишались майже абсолютно відособленими від існуючого навколо них суспільного життя поселеннями, в яких панувала німецька мова, лютеранська релігія і мораль, дух германізму і власна система самоврядування.
Така самостійність і замкнутість німецьких поселень з часом стала непокоїти царські власті і органи державної влади почали приймати певні законодавчі акти, з метою інтеграції німців у систему російського територіально-адміністративного устрою та російського суспільного життя.
Перші спроби були зроблені ще в 60-ті роки ХІХ ст., коли згідно з законом 1864 р іноземців зобов'язували приймати російське підданство, та у 1866 р., коли над селянами та колоністами встановлювалось спільне управління. Правда волинські німці все це проігнорували.
Невдоволення і хвилювання серед колоністів викликав закон від 1.01 1864 р.
про загальну військову повинність, цей закон першим в якійсь мірі дав можливість хоча б тимчасового впливу іншого соціального середовища на певну частину чоловічого населення німецьких колоній. Однак більш впливовими були закони, прийняті у 80-ті ХІХ ст.
14.03.1887 р. з» явився закон, за яким у 22-х Зх. та губерніях іноземним підданим заборонялось придбання права власності на нерухоме майно поза міським поселеннями. У випадку непідкорення статтям цього закону перед багатьма волинськими німцями, які стали власниками земельних наділів і залишились у австрійському чи прусському підданстві постала загроза конфіскації землі. Тому більшість із них вимушена була прийняти російське підданство, тобто офіційно стати громадянами Росії. Відтепер на них в повній мірі поширювались всі права і обов'язки, передбачені російським законодавством.
У жовтні того ж року спецзаконом уряду всі школи в німецьких колоніях були підпорядковані міністерству народної освіти. Законом передбачалось перевести викладання всіх предметів, крім закону Божого, на російську мову. Саме так влада і почала русифікацію підростаючого покоління німецьких колоністів. Однак найбільш дієвим у боротьбі проти німецької замкнутості був закон від 15.06.1888 р. щодо облаштування побуту іноземних поселенців, які поселились у Київський, Подільській та Волинській губерніях. Згідно цього закону всі німці, незалежно від підданства, причислялись до місцевих міщанських та селянських громад. Всі колонії включались до складу тих волостей, в межах яких вони знаходились і підпорядковувались місцевому волосному начальству та поліції. Посадові особи німецьких поселень обов'язково затверджувались мировими посередниками і тільки тоді мали право виконувати свої функції. Німці отримали навіть право бути обраними до органів волосного правління, за винятком посад волосного старшини і писаря. Закон зобов'язував колоністів
виконувати колоністів всі казенні, земські та мирські повинності на рівні з селянами. Фактично цей закон руйнував існуючу форму громадського самоврядування в німецьких колоніях Волині і повністю включав їх в російську систему місцевого територіально-адміністративного управління.
Про те що керівництво краю намагалось контролювати хід виконання закону 1888 р. та своїх розпоряджень з цього приводу свідчить той факт що вже в літку 1891 р. за дорученням графа Ігнатьєва чиновник з особливих доручень Покровський зробив у деяких колоніях на Волині, зокрема і в Ровенському повіті, фактичну перевірку, щодо втілення в життя вищезгаданого закону. За матеріалами перевірки були дані спеціальні вказівки мировим посередникам для посилення контролю та нагляду за цим питанням. Але замкнутість поступово зникала і процеси, започатковані у ІІ пол. 80-х рр. ХІХ ст. були підкріплені рядом інших законодавчих актів у 90-х роках, та на початку ХХ ст. І зворотного ходу не мали.
Не зважаючи на налагоджене господарство, організацію нім.-колоністів на Волині, будь-якого впливу на її економіку вони не мали. В порівнянні з високо розвинутими в сільськогосподарському відношенні саратовськими нім-колоніями волинські були досить незначними.
У цей період починається виїзд німців з Рівненщини в США, Курляндію, Пруссію, на Кавказ. Ще більше німців покинуло свої оселі на Волині в 1906–1907 рр. Внаслідок впровадження Столипінської аграрної реформи. Згідно з нею орендування нім-колоністами стало майже не можливим. Якщо в 1904 р. до Тутчинської лютеранської філії належало 12739 німців-лютеран, а до Рівненської в 1905 р. – 10 тис., то в 1906–1907 рр. їх залишилось тут відповідно – 380 та 546 чол.
З поч. війни 1914 р. частина колоністів була інтернована до Сибіру та на Урал, частина змогла виїхати в інші країни. А деякі залишилися на своєму господарстві, і настільки злилися з місцевим населенням, що навіть пішли до війська та воювали проти Німеччини.
Останній раз зустрічаємо згадку про волинських німецьких колоністів на Рівненщині в деяких архівних документах 1921–1939 рр. В одному з тих документів за 1932 р. наводяться такі дані: «…Найбільше скупчення німецьких колоністів є в гмінах Межиріцькій, Клеванській, Тучинській, Олександрійській. Найкраще становище господарства у нім-колоністів Тучинської гміни. У Клеванській гміні, зокрема в колонії Мочулки, проживають 86 нім. Родин, однак вони не вважаються багатими, тому що посідають переважно піщані грунти, менш родючі, однак їх матеріальний стан є достатнім, бо, крім господ-ва, вони ще працують в лісництві і в той спосіб забезпечують себе…. Кризова ситуація на них не впливає. В інших місцевостях проживає незначна кількість німців, але їх господарства в доброму стані і не чути, щоб з їхнього боку були якісь незадоволення сучасною загальною кризою…» (ДАРО, ф. 86, 2, од. Зб. 547, арк. 26.).
У грудні 1939 року всі нім-колоністи, які проживали на Волині, були виселені в Німеччину, так як на думку Радянської. влади це було небезпечно. За даними 1 січня 1941 року в Рівненський області залишилось 5699 німців, тобто 0,5% від усього населення області, яке складало 1139807 чоловік.
Майже 70 років пройшло від тоді, як німці залишили Рівненську землю, і 2 століття, як перші колоністи поселилися на ній. Але пам'ять про ті часи коли вони й корінне населення були добрими сусідами та тимчасовими співвітчизниками живе й сьогодні. Ще й досі на Рівненщині можна побачити багато покинутих і напів – зруйнованих вітряків, які є своєрідними нагадуванням про перебування тут німців-колоністів. Старожили зберегли добру пам'ять про цих господарів.
4. Польська національна меншина
Польське населення заселило волинські землі кілька віків тому назад під час колонізації. Крім великих землевласників тут проживала дрібна шляхта, селянство.
Масове заселення Волині поляками почалося у ІІ пол. ХVІ ст. після укладення Люблінської унії. Характерним розселення поляків була діаспора – розпорошене розселення окремими етно-релігійними громадами в межа суцільного масиву українського населення, яке стало об'єктом польської колонізації. Такий тип колонізації обумовлювався передусім її соціальним характером.
Польські феодали, скориставшись занепадом Київської Русі, захопили землі Зх. і Правобережної України, тоді й почали іммігрувати сюди, як вказано вище, різні верстви населення, польський уряд щедрою рукою роздавав спустошені війнами, епідеміями земельні масиви Правобережжя шляхті і великим магнатам.
Приєднання Правобережної України до Росії суттєво не змінило становища польських феодалів та шляхти. римо-католицької церкви. Багатовіковий гніт, під яким перебували українські землі політика панівної верхівки феодальної Польщі, спрямована на полонізацію українського населення й ослаблення його опору соціальному і релігійному гнобленню проголошення Люблінської та Берестейської уній, призвели до того. що значна частина
українського за походженням населення України та Правобережжя примусово полонізувалося. Але за свідченням багатьох документів можна сказати що проти панського
гніту воював і польський народ нижчої верстви, тобто, у антифеодальній і національно-визвольній боротьбі українського народу брали участь і поляки. З цього можна зробити висновок, що можливо польські і українські селяни жили мирно і тихо, не зважаючи на різні релігійні погляди.
У середині ХІХ ст. (1857) римо-католицьке населення Волинської губернії нараховувало всього 172866 чол., у тому числі поляків 167866 чол., українців 4829.
На Волині у 50-х рр. ХІХ ст. з» являється і діє значна кількість товариств, організацій і громадських закладів польського спрямування. Багаторічне проживання поляків серед українського не могло не вплинути на їх. Трохи більше 40% поляків подавали під час згаданого перепису польську мову як свою рідну. Весь побут, будівлі майже нічим не відрізнялися від місцевого українського населення. Відносини між обома етнічними групами характеризувалися як добросусідські, позбавлені напруження і конфлікт.
Політика царського уряду щодо польського населення зазнала значних змін після повстання (1863), що співпало з визволенням від кріпацької залежності і руйнування поміщицького землеволодіння. Все це вплинуло на етнічну структуру населення Волинської губернії та цього розселення.