По-четверте, що таке соціалізація й яке місце в ній посідає етнізація? Здається, що: формою соціального є етнічне, а змістом — загальнолюдське; соціалізація є входженням Індивіда у створене соціальне та опановане природне середовище; етнізація є специфічним приєднанням до загальнолюдського; етнізація є також набуттям індивідом переважно духовно-душевних якостей.
Висновки
Завершуючи тему уявлень про етнічне як цінність, можна зробити принаймні два висновки.
По-перше, етнічне на сьогодні продемонструвало надзвичайну життєстійкість, сталість.
По-друге, цінність етнічного полягає в його здатності виконувати такі функції:
1) на загальнолюдському рівні — розвиваючо-збагачувальну;
2) на спільнотворному рівні — компенсаторно-захисну;
3) на індивідуальному рівні — стабілізуючо-зберігальну
Контрольні питання і завдання
1. Чим викликана необхідність розгляду етнічного як цінності?
2. В чому полягає загальнолюдська цінність етнічного?
3. З'ясуйте необхідність та об'єктивні межі етнічної різноманітності людства.
4. Здійсніть теоретичну оцінку сучасного етнічного ренесансу. Чим відрізняються його вияви в Америці та на території колишнього СРСР?
5. Покажіть етнічне як індивідуальну цінність.
6. Як поєднується ідея про людину як найвищу цінність з ідеєю індивідуальної цінності етнічного?
7. Виявіть ваше ставлення до ідеї про душу етносу та до головних форм її існування.
8. Які головні соціальні функції виконує етнічне?
Література
1. Бердяев Н.А. О самоубийстве. — М., 1992.
2. Бромлей ІО.В. Этпические процессы в современном мире. — М , 1987.
3. Бромлей Ю.В. Этносоциальные процессы. — М., 1987.
4. Бромлей Ю., Подольный Р. Человечество — ато народы. — М , 1990.
5. Брук С. Нассление мира. Этнографический справочник. — М., 1986.
6. Гачев Г. Национальные образы мира. — М., 1989.
7. Жарикоа А. Этнический рснессанс // Диалог. — 1990. — № 5.
8. Кожанов А.А. Ценностно-нормативные представлення как отражение особенностей этнических процессов в Карельской АССР // К истории малых народностей Европейского Севера СССР. —Петрозаводск, 1979.
9. Леонтьев А.А. Личность как историко-этническая категория // Советская этнография. — 1981. — № 3.
10. Методологические проблемы исследования этнических культур. Материалы симпозиума. — Ереван, 1978.
11. Михеева И.Н. Амбивалентность личности: морально-психологический аспект. — М., 1991.
12. Нациопальный вопрос на перекрестке мнений, 20-е годы. — М.,1992.
13. Психологические механизмы регуляции социального поведения. - М-, 1979.
14. Психологичсские проблемы социальной регуляции поведения. — М., 1976.
15. Сарингулян К.С. О регулятивных аспектах культурной традиции // Советская этнография. — 1981. — № 2.
16. Чупров В.И., Савва М.В. Этнический статус в молодежной среде. - М., 1992.
17. Этническая культура. Динамика основных элементов. - М., 1984.
18. Этнические факторы в жизни общества. – М., 1991
19. Этническое развитие американской нации: Реферативный сборник в 2-х частях. — М., 1979. — ч.1.
20. Этнографическое изучение знаковых средств культуры. — Л., 1989.
21. Этнография как источник реконструкиии первобытного общества. - М., 1979.
22. Этнос. Нравственность и общение. — Каунас, 1989.
23. Этносы и этнические процессы. — М., 1993.
Розділ 2. ЕТНІЧНА САМОСВІДОМІСТЬ
Лекція 3. ЕТНІЧНА САМОСВІДОМІСТЬ ОСОБИСТОСТІ
План лекції
3.1 Вступ до теми
3.2 Загальна характеристика самосвідомості особистості
3.3 Проблеми етнічної самосвідомості особистості
3.4 Висновки
3.1 Вступ до теми
Опановуючи поняттєво-концептуальний апарат теорії етносу, можна було переконатися в тому, що етнічна проблематика є багатоманітною, а тому потребує дуже ретельного аналізу. Гадаємо, що, беручись до відповідної роботи, необхідно саму цю проблематику "перетрусити" так, щоб на дослідницькому "решеті" залишилися тільки найбільш актуальні й значимі її аспекти. Слід визнати, що наукові зусилля такого роду вже докладалися, й вони є небезрезультатними. Так, ще 1969 року Ю.В. Бромлей та О.І. Шкаратан вперше вказали на історично закономірну тенденцію переміщення етнічної специфіки з царини матеріальної культури до царини культури духовної1. За півтора десятиріччя Г.В. Старовойтова відзначала вже, що "концентрація етнічної специфіки переважно в царині духовної культури та у психолінгвістичній царині здобуває дедалі ширші масштаби".
Поряд з такими неявними пропозиціями зосередити науково-дослідницький інтерес на духовно-культурній царині етнічного, теоретична думка, що заглиблювалася в сутності наступних порядків, вичленувала у самій цій царині її стрижневий компонент. І тут дуже важливою є характеристика відомим філософом, соціологом, психологом та етнологом І.С. Коном "етнічної самосвідомості як головної ознаки етносу". Цієї самої наукової точки зору дотримується й український філософ Вікторія Храмова, коли виокремлює "етнічну самосвідомість як, мабуть, єдину обов'язкову ознаку етносу".
Отже, коло звужується. Стає зрозумілим, що специфіка етнічного стягується здебільшого до змісту етнічної свідомості й самосвідомості, а розкриття багатоманітності цього змісту є прерогативою етнопсихології. Причому, згідно з І.С. Коном, для сучасної теоретичної етнопсихології це "дослідження етнічної свідомості й самосвідомості, які запозичують поняттєвий апарат і методи з відповідних розділів соціальної психології (теорія соціальної перцепції, соціальних установок, між групових відносин тощо)". Інший дослідник цієї проблеми, Г.У. Солдатова, вважає, що "особливості репрезентації етнічного у свідомості особистості або групи" виступають також і "важливим емпіричним об'єктом етнопсихології"7. Разом з тим Г.У. Солдатова цілком правомірно підкреслює, що багато які труднощі у вивченні й розумінні специфіці етнічного породжуються відсутністю надійної етнопсихологічної теорії, яка має високий пояснювальний та потенціал передбачення, відрізняється методологічною цілісністю й концептуальністю та відповідає вимогам сучасної науки.
Якщо вже, з одного боку, квінтесенцію етнічного становить етнічна самосвідомість, з іншого — наукою, що вивчає останню, є етнопсихологія, а з третього -- становище цієї науки є таким, як ми його щойно описали, то аналіз етнічної самосвідомості неодмінно слід починати Із звертання до тих розробок психологів, соціологів, філософів, які присвячені проблемі самосвідомості взагалі. Зрозуміло, що при цьому в першу чергу мають порушуватися ті шари цих розробок, які найбільшою мірою відкриті для наповнення їх етнічною специфікою.
3.2 Загальна характеристика самосвідомості особистості
У першу чергу відзначимо, що наукове пізнання як природних, так і соціальних процесів має за кінцеву мету оволодіння, управління ними, або, принаймні, — регулювання їх. Пізнання ж соціальних процесів — це, по суті, пізнання діяльності людей у суспільстві, й, відповідно, кінцева мета такого пізнання — регулювання цієї діяльності. Але соціальна діяльність завжди має свідомий характер, причому від міри її усвідомлення залежить і її ефективність. Тому вивчення соціальних процесів як передовсім соціальне значимої діяльності людей має як свою неодмінну умову вивчення міри розвиненості й дійовості суспільної, групової та індивідуальної свідомості.
Саме під таким кутом зору ми й беремося до вивчення останньої, вважаючи за необхідне віл самого початку наголосити, то свідомість соціального індивіда має не пасивно-безпредметний, а предметно-дійовий характер. Вона "виникла одразу у своїх двох формах — у формі предметної свідомості та самосвідомості". Проте, з нашого погляду, мова не може йти про просту одношеренговість цих двох форм. Тому, мабуть, недостатньо констатувати, що "у картині самосвідомості дане подвійне зображення: й зовнішнього об'єкта, й самого суб'єкта". Важливо також підкреслити підпорядковану роль предметної свідомості щодо самосвідомості, регулятивно-контролюючу функцію другої щодо першої. Адже предметна спрямованість свідомості кожного разу детермінована певною потребою, й призначення самосвідомості саме в тому й полягає, щоб зважити можливості предмета стосовно задоволення конкретної потреби й спрямувати відповідну діяльність у річище цих можливостей, висунувши досяжну мету й поставивши адекватні завдання. Нарешті, призначення самосвідомості полягає у зіставленні результатів діяльності з висунутою метою, у здійсненні висновків і у внесенні необхідного коригування.
Наполягаючи на дійовому характері самосвідомості, ми повинні відзначити й духовну природу субстрату цієї дійсності, бо самосвідомість індивіда являє собою когнітивно-психологічний феномен. Це так само безперечно, як і те, що вона, будучи емоційно-чугтєвомислительним утворенням, виростає із соціологічного конструкта діяльності й спілкування, Понад те, "самосвідомість і як процес, і як структура формується під час діяльності людини та її спілкування й мірою свого розвитку слугує тому, що її формує, тобто діяльності суб'єкта, його взаєминам, його спілкуванню, його розвиткові".
Водночас соціологічне зумовлена природа самосвідомості робить її діалогічною, тобто самосвідомість як явище свідомості "не є монолог свідомості з самою собою. Це радше діалог особистості зі своїм досвідом"4. Річ у тім, що розвиток самосвідомості є розвитком феноменального "Я" індивіда, але це "Я" виникає, стає, утверджується, лише опосередковуючись через діяльність своїм "не-Я", лише виявляючи у ньому "своє інше", лише наповнюючи себе почерпнутими через "не-Я" смислами, тобто "образ Я" включає в себе соціальні компоненти, "джерелом яких є взаємодія індивіда з іншими людьми"5. Й навпаки, "відмінність Я і не-Я існує скрізь, де є індивідуальна самосвідомість. Людина пізнає себе лише завдяки результатам своєї — спільної з іншими людьми — діяльності. Самосвідомість, яка не ґрунтується на реальній діяльності, виключає її як "зовнішню", неминуче заходить у безвихідь, стає "порожнім" поняттям". Діяльнісно-рефлексивна природа самосвідомості, либонь, і зумовила те, що В.В. Столін виокремлює у самосвідомості індивіда два аспекти: соціологічний та психологічний.
Література
1. Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. — М., 1972. — С.І40.
2. Столин В.В. Самосознание личности. — М.. 1983. — С.78.
3. Кон И.С. Открытие "Я". - М., 1978. - С.ЗЗ.
4. Кон И.С. Социология личности. — М., 1967. — С.78.