Справді, цінність для людства кожного окремо етнічного, кожного народу нашої планети є безперечною. Цього не можна не бачити, з цим не можна не рахуватися. Але разом з тим підхід до етнічного як до загальнолюдської цінності має бути виваженим, позбавленим будь-якої ейфорії. Це вельми важливо за сьогоденних умов існування та розвитку світової співдружності народів.
Адже не все в етнічному є однаково цінним, а є й таке, особливо з історичного минулого, від чого треба відмовлятися або що треба принаймні досить ретельно переглянути. Скажімо, відомий ще за радянських часів суспільствознавець І.С. Кон цілком слушно, як на наш погляд, звернув увагу на те, що "ідея вищості своїх звичаїв, вдач, богів над чужинськими наскрізь пронизує будь-який народний епос, сказання, легенди. Зрозуміло, що відповідні погляди були природними, а може й необхідними у давні часи жорстокої міжетнічної боротьби за існування, за виживання. Але у наш час, коли запорукою виживання людства є взаємодія, з'єднання зусиль усіх народів, такі ідеї та погляди мають бути відкинутими.
Відповідне завдання, що його мусить розв'язувати людство, має, до речі, не тільки соціально-політичний та морально-етичний, а ще й суто виховально-розвивальні й зміст та ускладнення, що з нього випливають. Справа в тому, що ідея вищості, зверхності над іншими народами базована на готовності при порівнянні "своїх" та "чужих" вбачати перш за все відмінності й водночас на невмінні (а не тільки на небажанні) бачити схожість. На таке невміння свого часу звертав увагу видатний психолог Л.С. Виготський, підкреслюючи, що усвідомлення схожості потребує більш розвиненої здатності до узагальнення, до абстрагування, ніж усвідомлення відмінності. А втім, ми ще повернемося до цієї проблеми пізніше.
Крім того, що не все у змісті окремого етнічного є позитивним, не все у цьому змісті є однаково цінним як на загальнолюдський вимір. Так, ставлення до такої природної цінності, як, наприклад, вода, є неоднаковим не тільки у різних етносів, але Й навіть у різних географічних зонах проживання того самого етносу. Якщо у Східній та особливо у Південній Україні вода є великим благом, є спасінням від посухи, то у Західний Україні з водою пов'язані здебільшого уявлення про такі стихійні лиха, як повені.
До речі, вже з цього факту випливає той висновок, що поліетнічність людства не може бути заміненою на суцільну моноетнічність, бо кожне етнічне відповідає суто своєму географічному (природно-кліматичному) ареалу, а також є зумовленим попередніми історичними процесами й наявним демографічним оточенням. Тому цінність етнічного є конкретно зумовленою. Й чим більш віддалені певні етноси один від одного, тим більш виразною й порівняно відчутною є така зумовленість.
Важливе місце в усвідомленні етнічного як цінності посідає ідея про те, що етнічне знаходиться у процесі постійного розвитку, а тому - змінення. Ця ідея не виключає визнання наявності певних констант в історичному бутті етнічного, але, зберігаючи свій головний зміст, вони, ці константи, здебільшого змінюють свою форму. Щоб помітити це, досить звернути увагу на ті зміни, що відбуваються у забарвленні етнічного внаслідок сьогоденної активізації техногенних та урбанізаційних процесів.
Якщо ж ми такої уважності не виявимо, то нам залишиться із здивуванням спостерігати за мігрантами із села у місто, яких ми вже "охрестили" етномаргіналами й наділили цілою купою негативних ознак. Вони, ці люди, здаються нам уособленням поступової загибелі, тобто зникнення того чи того етносу. Ми також ніяк не зводимо кінці з кінцями, коли бачимо, що об'єктивні вияви етнічного немовби зникають, а такий його суб'єктивний (і найважливіший, за загальним визнанням) вияв, як етнічна самосвідомість, навпаки, зростає. Етнічне фіксується емпіричними дослідженнями там, де його, згідно з нашими старими мірками, вже не повинно було й бути.
Отже, усвідомлюючи етнічне як цінність, не можна підходити до нього як до чогось сталого, незмінного. Проблема полягає в тому, щоб, з одного боку, зберегти етнічне як таке й особливо — за його сутністю, а з іншого — з розумінням ставитися як до необхідних до тих змін етнічного, яких зазнають його форми.
Адже, ясна річ, зупинити урбанізаційні та техногенні пронеси неможливо, а відтак неможливо зупинити міграцію сільського населення у міста. А така міграція спричиняє відрив етнофорів від своєї батьківщини, від традиційно-звичаєвої царини, від безпосередніх розгалужених родинних зв'язків, віл регулюючого впливу й водночас захисних, інтегруючих функцій свого сільського субетносу взагалі. Тобто, постаючи перед міською субетнічною культурою, вчорашній сільський етнофор значною мірою втрачає матеріальні засади своєї етнічності.
Залишаються, щоправда, такі форми, такі ознаки його етнічності, як рідна мова та самосвідомість, але лише тоді, коли у міській субетнічній культурі не переважають компоненти іноетнічної культури (як це, зокрема, має місце у багатьох містах Східної, Центральної, Південної України та в Криму). Під впливом згаданого переважання трансформація етнічного ще більш посилюється та ускладнюється. Так от, якщо збереження етнічного розглядати як збереження певного порядку, то все ж не можна не погодитися з думкою видатного англо-американського гуманіста XX сторіччя Альфреда Норта Уайтхеда про те, що "самого лише порядку замало. Потрібне дещо більш складне. Необхідний порядок, пронизаний новизною".
У нашому випадку нагальним сьогоденним завданням для Людства є створення таких загальних умов, за яких будь-яке етнічне мало б змінюватися так, щоб не втрачати самототожність, і водночас таким чином залишати незмінною свою сутність, щоб не перетворюватися на втілений архаїзм. Мабуть, найбільшу здатність саме такого типу існування за понад 3,5 тисячі років свого існування мав єврейський народ. Втративши свою етнічну батьківщину, тобто землю предків, втративши зв'язки із землею взагалі, тобто перетворившись на мешканця міст світу, іноді ледве не повністю забувши рідну мову, цей народ, проте, ніколи не втрачав своєї етнічної ідентичності.
Тут вважаємо за доречне відзначити, що людство, ставлячись до кожного етносу як до неабиякої цінності, ставлячись обережно й бережливо, має знати про нього, про цей етнос, те, що Гіппократ називав lосиs тіпоrіs — "слабке місце ".
Як лікар, він зробив цікаве спостереження. Троє людей перейшли вбрід гірську річку. Отже, всі вони впродовж однакового часу перебували в одній і тій самій крижаній воді. Але наслідки були не однаковими: у одного з них загострився ревматизм, у другого заболіло горло, у третього відказали нирки. У кожного з них, як виявилося, було своє слабке місце.
Що стосується "слабких місць" різних етносів, то, скажімо, у малих народів Півночі Росії таким місцем є привласнювальний тип їхнього господарювання, тобто майже повна залежність від оточуючого тваринного та рослинного середовища. За умов непомірної тотальної промислової експансії така залежність виявилася смертельно небезпечною для цих народів-етносів, і вони поступово зникають з поверхні Землі.
"Слабким місцем" таких етносів, як, наприклад, українці або беларуси, впродовж доволі тривалого часу була їхня бездержавність, колоніальна залежність, через що вони зазнали дуже відчутних спланованих людських утрат, різкого гальмування приросту населення та духовно-культурного розвитку. Нарешті, "слабким місцем" такого етносу, як курди, є його трагічна розпорошеність по різних державах. Зрозуміло, що цей перелік можна було б продовжувати.
На додаток до питання про "слабкі місця" етносів підкреслимо, що мають такі місця й етноси, здавалося б, дуже життєстійкі. Адже, вдамося знову до порівняння, навіть щонайміцніший кам'яний міст над гірською ущелиною може, як відомо, завалитися лише від звучання якоїсь певної ноти, узятої смичком малесенької скрипки.
Тому одного бажання зберігати етноси замало. Необхідно найретельніше вивчати закономірності їхнього функціонування
"На народ, — писав О.О. Потебня, — можна дивитися як на людське неподільне, що йде особливим шляхом розвитку й потребує доповнення з боку вищої духовної одиниці, людства".
Але правомірно припускати також і те, що таке бачення й розуміння етнічного може стати загальнолюдським не раніше, ніж людство зімкнеться в органічну цілокупність, духовно-душевним здоров'ям якої саме й буде етнічна різноманітність. Якщо уподібнити людство діаманту (цінність якого, як відомо, залежить від кількості його граней), а кожну з його граней порівняти з окремим етносом, то різноманітність етнічного світіння діаманта людства (а відтак і його самоцінність) триватиме як невичерпна й незменшувана так довго, як довго кожний із сьогоднішніх етносів Землі зберігатиме своє неповторне сяяння.
2.3 Етнічне як цінність спільноти (теоретична оцінка сучасного етнічного ренесансу)
Важливо усвідомлювати,що жодна нація не може існувати як безетнічне утворення, так само як і жодна окрема людина не може являти собою дійсно соціальну істоту, якщо вона позбавлена ознак етнічності.
Якщо припустити реальність такої абстракції, як безетнічна нація, то перед нами постане фактично велетенське збіговисько манкуртів, що не мають ні почуття Батьківщини, ні почуття вдячності предкам, ні відповідальності перед нащадками, не мають чуття єдиної родини, не усвідомлюють себе як народ, а лише створюють механічну масу населення.