Смекни!
smekni.com

Сільське житло Поділля (стр. 6 из 12)

Виноси даху у коморах мали декілька конструктивних типів:

- виносні поздовжні платви утворюють піддашок;

- виносні поздовжні платви підтримуються своєрідними кронштейнами(«піддашок», «підсобійка») підперта стовпчиками галерея («піддашок на стовпчиках»).2

Зараз комора вже втратила своє значення, оскільки сучасний господар не є власником великого поля, а готове зерно переважно купує.

Важливе місце в садибі займала клуня. В ній зберігалося зерно, сіно, солома тут сушили і вимолочували зерно. У клуні знаходився тік, де обмолочували збіжжя, а також засторонки в яких тримали привезені сніпки пшениці, жита. В заможних селян могло бути дві клуні, одна для хліба, а інша для сіна На Поділлі, як і по всій Україні клуню намагались розміщувати максимально близько до городу і як найдалі від житла. Це давало змогу зручного в’їзду з поля та оберігало цю споруду від небезпеки вогню. Клуні в Україні мали високі дахи і низькі стіни з високими найчастіше двохстулковими в’їзними воротами. Висота даху і розміри в’їзних воріт до клуні досягали 2,5 - 3 м. Такі високі ворота забезпечували можливість безперешкодного в’їзду воза, навантаженого снопами.

У плані клуні були квадратні, прямокутні, наближені до овалу. Дахи у клунях трималися на кроквах, які лежали на сволоку покладеному на поставлені вряд чотирьох-шести-восьми сохах і залежно від необхідних розмірів.3 Стіни клунь у переважній більшості районів Поділля, як і на Поліссі, Волині, в Карпатах та центральних і південних районах Польщі, робилися на стовпах у закидку, інколи [17]плетені але ніколи не обмащувалися глиною: щілини були необхідні для вентиляції.1

Тік могли робити і перед клунею для цього брали рівно зачищену і добре утрамбовану площу. Тут працювали і взимку, у хорошу погоду, його очищали від снігу і обмолочували сніпки. На території Поділля існувало декілька варіантів планової структури клунь, які умовно можна поєднати у дві групи. Перша, окремі споруди, не поєднані з іншими господарськими будівлями. Друга, коли клуня об’єднана спільним дахом з шопою, коморою, хлівом, стайнею.

Часто обік клуні влаштовували вузький піддашок для зберігання соломи. Інколи робили досить великий винос даху, куди ставили віз та сани. Проте зубожіння українського села у першій чверті ХХ ст. привело до зникнення окремих господарських споруд, зокрема і клуні.2

Кошиці – це високі чотирикутні споруди з солом’яними або гонтовими дашками і стінами, заплетеними лозою, щоб початки кукурудзи просушувались на вітрі. Поширені і кошиці з стінами виготовленими з дерев’яних рейок, закріплених вертикально до каркасу з чотирьох брусових стовпчиків. Перекриті вони двосхилими дашками. Їх ставили обік стодоли або, як і комору, на подвір’ї проти вікон хати.

Кучі – приміщення для свиней. Якщо воно не знаходилось в стайні, поруч великої рогатої худоби, то їх будували каркасної конструкції, проміжки між стовпами в яких заповнювали дошками. Підлоги в них припідняті над землею на 30 – 40 см. Це робиться для того, щоб захистити корм для свиней від щурів. Корм у кучі закидається у спеціальний ящик з люком.3

Курники – різні за формою: прямокутні, циліндричні, овальні і кулясті. Стіни в них виплітаються з лози, дуже часто з глиносолом’яних вальків. Особливо цікаві курники, які мають циліндричні або кулясті форми. Перекриваються вони грибоподібними солом’яними дашками.

[18]У курниках завжди є два поверхи: нижній – для квочки, верхній, який складається з жердок: де ночують кури.1 Курники зовні, як і хата біляться, дверцята обводяться смугою кольорової глини, часто під дахами в них розміщуються декоративні розписи.

Льохи, пивниці – споруди заглиблені в землю, призначені для зберігання картоплі, буряку. Вони будувались окремо від інших будівель і дуже рідко, під хатою. Зводилися вони переважно з каменю; заглиблюючи основну масу споруди в тераси чи пагорбки.

У хліві, стайні утримували худобу та коней. Стіни робили в закидку і обмащували глиною. Обгороджений плотом простір перед хлівом був місцем денного перебування худоби. Розміри будівель обумовлювалися заможністю господаря, кількістю голів худоби та коней. Складний рельєф подністровської зони Поділля обумовив вертикальний розвиток господарських будівель – розміщення їх у двох рівнях. На нижньому рівні розташовували приміщення для худоби, а на вищому для снопів, зерна, сіна (клуня, комора).2

Шопи (шури) всюди на Поділлі мали так звані «заїзди» або «піднакати» - вигороджене трьома стінками і накрите спільним дахом місце, де господар ставив воза. Також перед шопою городили місце і для худоби та звану «обору». Вхід до шопи намагались зорієнтувати по сонцю, щоб обора прогрівалась і худобі було тепліше.3

Літні кухні в кінці ХІХ ст. були характерною ознакою забудови двору лише у крайніх південних районах Поділля. Більш широко вони почали будуватися лише в другій половині ХХ ст. і стали невід’ємним атрибутом всього житлового комплексу.

Як уже говорилося до «малих архітектурних форм» віднесено вулики, криниці та огорожі.[19]

В ХІХ на початку ХХ ст. виробництвом меду займалися на Україні нечисленні господарі, вважаючи це заняття допоміжним при землеробстві. Вулики в цей час робилися з суцільних видовбаних з середини дерев’яних колод («бортів»). Зверху покривали солом’яним дашком. На початку ХІХ ст. вже почали з’являтися рамкові вулики, чотирикутні в плані, з каркасною конструкцією стін.

З давніх – давен особливою повагою в народі користувалася криниця, що дарувала чисту прохолодну воду. Найдавнішим типом криниць були копанки, стінки яких викладали камінням або дерев’яним зрубом. Крім того з каменю біля криниці з нього роблять вимостки. Крім простого настилу можна зустріти величезні плити з отворами для стікання води. Якщо ж криниця збудована вище, то до неї ведуть східці з суцільних кам’яних блоків. Іноді зустрічаються великі кам’яні жолоби для водопою худоби, видовбані в масивній глибі вапняку.1

У наш час ці стародавні форми криниць повсюдно замінюються так званими румбовими криницями, що викладені з формованих цементних кілець.

Матеріал, з якого робили огорожу, та її форми значною мірою створювали виразність сприйняття сільської забудови того чи іншого району Поділля. Впорядковану садибу завжди оточував тин. На більшій частині території України він був плетений, нерідко дуже якісний і міцний. Добрий господар завжди дбав про нього, що відбилося у примовці: «яка хата – такий тин, який батько – такий син». Якщо тин був плетений з лози, то його називали ліса, якщо ж з хмизу – пліт.2

В заможних господарствах, особливо на початку ХХ ст., тини зводилися з дерев’яних дощок у закидку на стовпах – паркани. Вони були досить високі й накривалися зверху дошками.

У деяких районах Поділля традиційним матеріалом для огорож був камінь.3 В селах з неспокійним рельєфом переважно роблять кам’яний підмурок берега до рівня дороги чи ділянки землі. У деяких садибах такий підмурок закінчувався дерев’яною огорожею. В рівнинних селах роблять суцільні кам’яні мури, інколи їх [20]висота досягала до 3 метрів.1 Завдяки застосуванню каменю при будівництві огорож подільське село набуває своєрідних архітектурно-художніх рис.

Не менш важливого складового впорядкування садиби служили ворота, які на Поділлі набували форми майже тріумфальної арки. Це була брама з дашком; двохстулковими ворітьми з однією або двома хвіртками, що влаштовувались поряд із головним проїздом.

Загалом господарські будівлі двору незалежно від функцій, які вони виконують, відігравали дуже важливу роль у економічному стані сільського господарства селянина. Заможні селяни мали різноманітні за призначенням просторі господарські будівлі із якісного матеріалу, а для бідніших селянських верств характерна мінімальна кількість будівель і застосування дешевших матеріалів.

Розділ ІІІ. Декоративне оформлення та художнє оздоблення житла

З давніх часів, користуючись найдоступнішими природними матеріалами, селяни намагалися прикрасити свою оселю, надати їй затишку, привабливості. У багатьох селах Поділля певно не знайдеться двох будинків цілком однакових кожен конструює і прикрашає його по – своєму, виявляючи при цьому свою творчу індивідуальність.

Народна творчість в архітектурі сільського житла пройшла досить різноманітні і своєрідні шляхи розвитку. Вони тісно пов’язалися з побутом народу і завжди обумовлюються конкретними історичними, соціально-економічними та природно географічними умовами. В ХІХ – на початку ХХ ст. в народній архітектурі Поділля і всієї України склалися стійкі композиційні прийоми, певна архітектурно – композиційна система.

У межах цих усталених архітектурно – композиційних систем, своєрідних, «типових проектів», народні майстри різноманітними засобами декорування зуміли досягти яскравої локальної своєрідності у вирішенні архітектури житла різних історико – етнографічних районів України.

Локальність сільського житла Поділля, його архітектури виявлялась не так в основних типологічних ознаках, скільки у вторинних – пропорційному співвідношенню висоти стін і даху, у художніх прийомах колористичного або пластичного декорування.1

Як уже зазначалось, саме застосування у будівництві різноманітних місцевих, а значить, дешевих будівельних матеріалів сприяло створенню неповторного вигляду подільського села в ХІХ – на початку ХХ ст. хоча на Поділлі будували хати з суцільного дерева, в засобах художнього оздоблення воно не відігравало помітної ролі. Тоді як глина переважала, як будівельний матеріал, так і матеріал для декоративного оформлення та художнього оздоблення.

Однією з характерних особливостей українського народного житла взагалі.