У першій чверті ХХ ст. традиційне українське народне житло зазнає змін як в планувальній, конструктивній та в художній структурі. В цей період важливу роль у декоративно-художньому оздоблені народного житла Поділля відіграють традиційні підводки та декоративні розписи. В декоративних розписах починають застосовувати трафарети, що полегшували створення певного образу. Місця розташування розписів залишаються незмінні: фризи попід стіною, оформлення вхідних дверей, вікон, пілястри, призьби.
Період другої чверті ХХ ст. характеризувався подальшим розвитком і реконструкцією існуючих типів житла та появою нових. Починаються формуватися нові архітектурні якості сільського житла, в яких значною мірою присутній елемент професійної архітектури (збільшення розміру вікон, дверей, винос господарської частини за межі житла тощо). В засобах художнього оформлення все ширшого застосування набувають пластичні елементи. Декоративні настільні розписи заступає рельєфний декор. У південно-західних районах з’являється новий прийом художнього оформлення стін – штучною рельєфною фактурою. Вона виконувалась по сирій глиняній штукатурці паличкою, пучками пальців. Ними наноситься неглибокий рельєф, що щільно покриває поверхню стіни.3
Подальшого розвитку набували в цей період прийоми рельєфного декорування.
З’являються різьблені по мокрій штукатурці та формовані рельєфи. Досить [26]різноманітними стають способи виконання кожного з цих видів декору. Ліплений рельєф поєднувався з різьбленням, причому при різьблені рельєфів по мокрій штукатурці міг вибиратися фон: заглиблений або випуклий.1 Формований рельєф виконувався або окремо від стіни, а потім прикріплювався або ж витискувався формою по мокрій штукатурці.
З другої половини ХХ ст. розпочався новий етап розвитку сільського житлобудування і декорування в Україні. Він був пов’язаний з змінами в політичному, соціально-економічному і культурному житті українського народу. Розвиток будівельної техніки, можливості вибору матеріалів промислового виробництва та конструктивних схем, розширили палітру сільської архітектури, збагатили її художню естетичність.
Фасади будинків в цей період оздоблюють різноманітними природними та штучними фактурами. Особливо використовували штучні фактури – мозаїку і набризк. Стіни будинків розфарбовують, як правило, середня частина стіни фарбується у темніші кольори, що поступово переходять у світлі тони.
При забудові нових сіл за типовими проектами вулиці мали одноманітний вигляд, а архітектура житла маловиразна, нівелювалися регіональні традиційні особливості поселень.2
На зовнішній вигляд будинків значно впливали окремі архітектурні елементи, деталі (двері, вікна, виноси, покрівля). Характерною особливістю в цей період було збільшення дверного отвору і розмірів вікна. Настінний рельєфний декор був тісно пов’язаний з іншими видами декоративного мистецтва і зокрема з народним живописом. Настінний розпис як і рельєфи, дуже часто зображає площиною ту ж саму великомасштабну квітку, вазон, розетку.3 Звичайно, окремі стильові ознаки рельєфів і розписів добиралися відповідно до локальних умов та місця, яке [27]оздоблюється.
Зі збільшенням випуску керамічних облицювальних матеріалів, вони застосовувалися і при декорі сільського житла. Шляхом підбору різноколірних плиток, орнаментально викладали пілястри або орнаментальний фриз.
В оформленні веранд можна виділити три принципи. У першому випадку декоруються в основному віконні рами, тоді як огорожі і нижній частині веранди не надається декоративного ефекту, у другому навпаки рами розмальовувались мало, основна увага приділялася декору огорожі, веранди, у третьому випадку декоруються і рами і огорожа.1
Підсумовуючи сказане варто зазначити, що до народного мистецтва завжди був значний інтерес. Тісно пов’язане з життям, воно розвивалось і розвивається разом з народом, його історією, відбиваючи економічні, соціальні та культурні умови різних епох, а разом з тим і художнє відчуття його митців. Народ намагається брати з творчого доробку минулого все краще, прогресивне, що сприяє побудові та утвердженню потреб сьогодення. Так, якщо основою декоративної оздоби житла в минулому було настінне малювання або кольорове фарбування стін, то в сучасному будівництві все ширшого розмаху набирають кольорові штукатурки, пластична обробка стін. Це надавало житлу рис капітальності і монументальності.
Розділ ІV. Історичний розвиток інтер’єру житла
Під поняттям інтер’єр в етнографічній літературі розуміється, планування житлового приміщення з функціональним розподілом кожної його частини і насиченням їх меблями, хатнім начинням та предметами мистецтва.
Інтер’єр української хати характеризувався у ХІХ ст. повсюдно типологічною єдністю, яка була загальнонаціональною ознакою українського житла. Однотипність планування подільського і всього українського житла відзначали багато дослідників.
Ліворуч або праворуч від вхідних дверей, в кутку – вариста піч, по діагоналі від неї - чистий, «червоний», «святий» кут з образами, під ним стіл, вздовж стіни лави, між піччю та причілковою стіною – спальне місце – піл, а біля вхідних дверей, у протилежному кутку від печі – мисник.1
Економічна і соціальна нерівність різних прошарків селянства, обумовила застосування в житлі заможних верств якісніших будівельних матеріалів, впровадження нових прийомів у виготовленні окремих конструктивних деталей.
Важливе, нужденне життя змушувало бідних селян заощаджувати кожну копійку, відмовляти собі в найнеобхіднішому, робити предмети інтер’єру власними руками. Тому інтер’єр житла широких мас трудового селянства ХІХ – початку ХХ ст. значною мірою продовжував лишатися в основних своїх рисах традиційним.
В одній і тій хаті потрібно було виділити місце і для праці: чоловікам, якщо вони займались хоч яким не будь ремеслом – для приладдя, сировини та виробів; жінкам – для встановлення громіздкого верстата, прядіння, приготування їжі та іншої хатньої роботи і для відпочинку. У розпорядженні старих і малих лишалось лише місце на пічі, де старі допомагали молодим виконувати різні роботи.2 Житлова площа, яка в середньому по Україні становила 17,8 м2 при висоті приміщення лише 2.25 м, була найменшою у Подільській губернії, у середньому на душу населення на Поділлі припадало лише 3,8 м2 3[28]
Незначнажитлова площа вимагала ощадливого, раціонального розміщення мінімальної кількості меблів. До найдавніших типів можна віднести нерухомі меблі, передусім лави. У подільському народному житлі, як і в житлі всієї України, їх ставили вздовж чільної та причілкової стін, з’єднуючи на покутті. Їх робили з широких дубових дошок, які вкладались на закопані в землю дерев’яні стовпчики.1 Інколи при лаві ставили маленьку переносну лавочку («ослін», «ослінчик»). Лави на свята прикрашали доморобними ряднами («веретами», «коцами»), а в заможних оселях килимами.
До нерухомих меблів слід віднести також «жердку», яка виконувала в традиційному інтер’єрі українського житла роль шафи – вішалки. На ній вішали щоденний одяг, а в свята найкращі килими.
З боку дверей у кутку, протилежному печі, до входової стіни прикріплювали дерев’яні полички або шафку («мисник», «мисничок», «судень») для посуду. Його конструкція пройшла декілька етапів. Найдавнішими типами були: відкритий мисник підвішений до стіни; такий, що стояв, як і лави, на двох стовпчиках; вкопаних у долівку, безпосередньо спирався на лави і був з’єднаний з полицею, прикріпленою над дверима. При такому ж характері опори в подальшому його конструкція ускладнюється: в нижній частині з’являється закрита шафа, яка відокремлюється від полиці. Мисник стає переносним, наближаючись по конструкції та пропорціях до буфетів. З часом верхня частина мисника з поличками закривається заскленими дверцятами, а нижня – дерев’яними.2 В декорі цей елемент інтер’єра пройшов шлях від стриманої порізки країв поличок до ускладненої профіляції карнизів, ніжок та інших елементів.
Під божником уздовж причілкової стіни ставили стіл. Таке розташування визначалось кількома його функціями – тут працювали, відзначали урочистості чи сумували, споживали їжу, тому його ставили у чистій та освітленій частині житлового приміщення.
Великий стіл уособлював у собі ідею єдності, родинної міцності та злагоди. За [29]ним збиралися всі разом, щоб їсти, тому він, образно кажучи, сприймався як «годувальник» сім’ї. На ньому завжди повинен був лежати хліб та сіль. У цьому виявлялось народне ставлення до його ролі як до домашнього алтаря, магічного символу.
На ньому навколишній світ із землею і лісом; водами і лугами; звірами і птахами набував форми хліба насущного.
Столові належало почесне місце й у весільному обряді. Наприклад, молода обов’язково хустку передавала через стіл нареченому, прилюдно засвідчуючи своє бажання і згоду побратися з ним. Це означало «давати руки».1
Стіл зберігся в побуті й донині, але місце його в кімнаті змінилося. Усе частіше він ставиться у центрі помешкання. Поступово втрачається його символічне значення.