регистрация / вход

Становище української мови в Україні, історія і сучасність

Реферат на тему: Становище української мови в Україні, історія і сучасність У наш час склався значною мірою загрозливий стан щодо української мови. Катастрофічно звужується вживаність нашої мови. Буквально на очах зменшується відсоток українців, що визнають українську мову за рідну. Ще декілька десятиліть тому всіма засобами, і замаскованими, і відкритими, українська мова витискалася з життя, то про це аж ніяк не рекомендувалося писати (навпаки, в усіх дозволених працях лід було говорити про небувалий розквіт української мови), годі було сподіватися сказати про це відкрито.

Реферат на тему:

Становище української мови в Україні, історія і сучасність


У наш час склався значною мірою загрозливий стан щодо української мови. Катастрофічно звужується вживаність нашої мови. Буквально на очах зменшується відсоток українців, що визнають українську мову за рідну. Ще декілька десятиліть тому всіма засобами, і замаскованими, і відкритими, українська мова витискалася з життя, то про це аж ніяк не рекомендувалося писати (навпаки, в усіх дозволених працях лід було говорити про небувалий розквіт української мови), годі було сподіватися сказати про це відкрито. Працю, у якій би все це називалося своїми словами, просто не дозволили б надрукувати. Український мовознавець, небайдужий до долі своєї мови, мов би відповісти на питання про причини цього стану та шляхи його подолання.

Для формування українського народу з його відмінною від інших споріднених слов'янських народів українською мовою важливим чинником, очевидно, була вже чітко вирізнювана в особливий природний і економічний комплекс територія, котра сприяла як формуванню тут окремого народу з окремою мовою, так і їхній міцності. А. П. Непокупний якось висловив думку (на жаль, здається, не відбиту в його працях), що є території, начебто покликані формувати народ. Вони як озеро: склад води може мінятися, але форма, обриси берегів залишаються. Україна як земля, що має своєю віссю Дніпро, обмежена з півночі Прип'яттю і Десною, з півдня — Чорним і Азовським морями, із заходу — Карпатами і Дністром, зі сходу — південнимивідногами Середньоросійської височини, Дінцем і Донецькою височиною, має цілком виразні межі, становлячи певну географічну цілість. Слід однак, відзначити, що на цій землі, де поряд зі слов'янами в давнину жили також на сході іранці (скіфи), а можливо, і сінди (індоарійці), на заході —у Галичині, а також даки (у Закарпатті), скрізь узяв перевагу слов'янський елемент, що склався в окремий слов'янський народ — україн­ців, зі своєю окремою українською мовою.

Український народ на землях України (первісно — Русі) сформувало поєднання слов'янського елемента, який у кінцевому підсумку переважив тут етноси з цими по слов’янськими народами.

Багато віків українців гнобили загарбники, зайди, запро­данці. Одні переконували нас, що ми — малополяки, інші — що малороси. І всі намагались позбути нас нашої історії та мови, виховуючи на історичних міфах і нав'язуючи чужу мову. Панас Мирний зазначав, що «найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людсь­кого духу, його скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування». «Осягаючи довколишній світ, установлюючи зв'язки між яви­щами дійсності,— пише Маргарита Жуйкова,— наші предки відображували їх у мові. Кожен народ відбиває в мові найсут­тєвіші риси власного світосприйняття, що склалося в конкрет­них географічних умовах, унаслідок неповторного історично­го розвитку». У середині минулого століття Костян­тин Ушинський писав: «Мова — найважливіший, найбагатший і найміцніший зв'язок, що з'єднує віджилі, живущі й майбутніпокоління народу в одне велике, історично живе ціле. Вона не тільки виявляє собою життєвість народу, але є якраз саме це життя. Коли зникає народна мова, народу більше нема!.. Поки жива народна мова в устах народу, до того часу живий і на­род. І нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відібра­ти в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все — і він може його повернути; але відберіть мову, і він ніколи більше вже не витворить її, навіть нову батьківщину може створити народ, але мови— ніколи; вимерла мова в устах народу— вимер і народ». Ці думки видатного педагога геніально син­тезувала поетеса Ліна Костенко: «Нації вмирають не від інфар­кту. Спочатку їм відбирає мову».

На думку доктора філософії Катерини Шудрі; «Найприк­рішим для долі українського народу є те, що багатосотлітнє по­неволення і тоталітарні утиски призвели до широкомасштаб­ної асиміляції та значних деформацій у національно-культур­ному самоусвідомленні... Поширеними стають явища маргінальності, історичного безпам'ятства, самозневаги до вла­сних культурних цінностей. Відбуваються дестабілізація стру­ктури мови, втрата її престижу. З'являється особлива катего­рія "російськомовних" українців, від матері до дитини вжене передается у спадок рідна мова. І як наслідок — руйнівні про­цеси у самосвідомості нації, її духовному розвитку. Народ без масної мови стає просто населенням, поволі зрікається своєї культури і, зрештою, втрачає природне почуття батьківщи­ни".

Ставлення до національної історії як до власної духовної спадщини, визначає рівень національної свідомості; втрата мови веде до втрати національної ідентичності. Ще й сьогодні знаходяться сили, які намагаються нас переконати, що ми "не державний народ", бо "так исторически сложилось", що наша мова — полонізований "русский язык".

Радикальні зміни суспільних відносин, що відбулися в Укра­їні за дванадцять років незалежності, зумовили істотну зміну багатьох понять, у тому числі й щодо використовування дер­жавної мови, зокрема на виробництві, в науці, культурі, тех­ніці.

В Україні вже діє кілька тисяч державних стандартів, по­чала формуватись відповідна система понять і науково-технічна термінологія, що відображає їх засобами державної мови, ство­рюються галузеві термінологічні словники.

Та це дається дуже непросто. За десятиліття окупації чер­воної Росії знавців нескаліченої української мови лишилося одиниці, й навіть їм важко знайти правильний орієнтир у па­нуючому в Україні суржику.

Попри все, використання державної мови зростає.

Та зростає надто повільно.

З розширенням функціональних меж української мови зростає і спротив, як своїх, так і закордонних прибічників хохланізації України. А для досягнення цього виду манкуртства "все средства хороши" і всі вони використовуються.

Згадаймо ту безліч публікацій і заяв діячів різного ґатунку сусідньої держави про примусову українізацію українців, про "бедственное положение русских и русского языка в Украи­не", про "русский Севастополь, потому что за него пролито слишком много русской крови". Згадаймо постанови і заяви Госдуми щодо "незаконності" передачі Україні Кримського півострова.

А наші зверхники, як правило, ввічливо мовчали, хоча Вер­ховна Рада мала всі підстави порушити питання про стан укра­їнців та їхньої освіти й інформаційного забезбечення україн­ською мовою в Росії, про незаконність рішень 1919 р. та 1925 р. щодо включення до складу РСФСР Гайворонського, Путивль­ського і Новооскольського повітів Курської губернії; Остро­зького, Богучарського, Биргоченського — Воронезької; Тага­нрозького — Донської області; Тимрюкського та Єйського — Кубанської, де українці становили від 51 до 90% загальної кіль­кості населення.

Згадаймо брутальне й озлоблене втручання церкви сусідньої держави, коли церковники, підпорядковані патріарху Але­ксію (Ридіґеру) твердили, що українська держава не має пра­ва запрошувати, а українська церква підтримувати державний візит визначного гуманіста папи Івана-Павла ІІ.

Все це є втіленням у життя заходів, запропонованих пол­тавським губернатором Багговутом ще 1914 р. В таємній записці на ім'я міністра внутрішніх справ Російської імперії для боро­тьби з "украинским сепаратизмом" він, зокрема, пропонує:

«12. Необходимо субсидировать некоторые газеты, изда­ющиеся в Киеве, Харькове, Полтаве и Екатеринославе, с це­лью борьбы, путём печати, с украинским движением. Осно­вания борьбы должны быть следующими:

а) доказательство кровной родственной связи народностей великорусской и малороссийской; признание общего корня этих наречий и полонизации малорусского языка в прежниевремена;

б) разъяснение, что "украина" означает "окраину" и что такие окраины до присоединения к России были и у Польши и у России. Необходимо правдиво освещать историю заселения Южно-Русских степей и всей вообще "окраины" Государ­ства, поясняя, что никогда никакого "украинского" народа небыло;

в) возможно частое появление в субсидируемых газетах статей о необходимости общегосударственного языка, како­вым только и является великороссийское наречие, о богатст­ве русского языка, обширности и богатстве его .литературы и т. д., о роли современного малорусского языка как простона­родного и не имеющего литературы и будущности;

г) помещение статей об экономической связи малорусских губерний с великорусскими».

Книжковий ринок України заполонений російською про­дукцією з життєописами імператорів, імператриць, діячів "бан­дитского Петербурга" та інших "русских деятелей", секспорадами, астрологічними календарями... А українська книжка, май­же задушена податками свого українського уряду,— як голка в копі сіна. За дванадцять років незалежності кількість видань українською скоротилася вдесятеро. В комі перебуває доку­ментальне та науково-популярне кіно, а анімалістичне та ху­дожнє ледь животіють.

Результат: за офіційною статистикою, у 1999 р. (на вось­мому році незалежної України), частка періодичних видань українською мовою становила у середньому по Україні лише 13%, а в ряді областей — 5 і навіть 3 відсотки. Частка українських фільмів у інформаційному просторі становила 2%. На 80?'о , залишаються російськими фонди бібліотек. Тож не дивно, що

На мосту через залізничну колію поблизу Жулян у Києві з’являється гасло, яке залізничники періодично зафарбовують: "Хороший хахол — мёртвый!". Щоб хоч якось допомогти укра­їнському книговидавництву, Верховна Рада в лютому 2003 року, подолавши вето Президента(!), звільнила від оподаткування українську видавничу продукцію.

Закон про державність української мови чиновниками, по суті всеще совєцькими, перетворено на опудало, яким заля­кують "русскоговорящих". їм же підсовують як альтернативу ідею "государственности русского языка на Украине".

Російська мова все ще переважає в ЗАГСах, ЖЕКах, у наукових установах Національної Академії наук України, в школах (навіть з офіційною назвою "українська") та вищих навчальних закладах, особливо після підписання Президентом України 15 червня 1999 р. доручення міністрові освіти, яким дозволив вступникам до вищих навчальних закладів складати вступні іспити російською мовою.

Зросійщення українців продовжує армія, міліція, заклади виконання вироків, церква Московського патріархату.

Ігнорує державну мову значна частина народних депута­тів, які свої виступи у Верховній Раді проводить лише на "об­щепонятном", хоча в статті 15 "Закону про мову" чітко сказа­но, що мовою з'їздів, сесій, конференцій, пленумів, засідань, зборів, нарад, інших зібрань державних, партійних, громадсь­ких органів є українська мова. В найвищих посадових кабіне­тах звучить "великий и могучий русский мат". Цей "подекуди нелітературний відповідний лексикон", на переконання "був­ших красних директорів", здатний розв’язати проблеми в україні. Чинного "Закону про мову" не дотримуються і най­вищі урядові особи в Міністерстві внутрішніх справ, Держав­ній податковій адміністрації, армійські генерали й генерали прикордонних військ.

Стара мудрість стверджує: "Хто не знає мови народу, на землі якого живе, той або гість, або наймит, або окупант".

Кожен народ — створена Богом неповторна квітка, що ро­сте поруч з іншими на клумбі, яку ми називаємо людством. Квітка, яка має свій, відмінний від інших, аромат, якою є мова цього народу. І кожен з нас, пелюсток квітки, яку ми назива­ємо "Україна", відповідальний за її мову.

«Своєрідність мови,— зазначала К. Шудря,— впливає на сутність нації, її світобачення, менталітет, вдачу, звідси розріз­нення мов — це передусім розмежування світогляду».

Всі разом маємо перебороти негативні тенденції, які діють у нашому суспільстві. Пора скинути полуду минулого, поразбирати розкидане українське каміння, пора ставати україн­цями !

«Ми звичайно не уявляємо собі, наскільки кожен з нас від­повідальний за те, якою буде мова майбутнього, хай у безко­нечно малій дозі».— цю думку Юрія Шевельода треба усвідомити мити кожному українцеві. Heвсе ще втрачено. Як зазначав А. Авторханов, «отброшенная царизмом и большевиз­мом на триста лет назад в своем национально-государствен­ном развитии, систематически подвергаемая оккупантами де-украинизации, украинская нация оказалась неистребимой».

Наполегливою працею кожного і всіх разом виконаємо за­повіт видатного письменника України Уласа Самчука: «На мі­сці "нє било, нєт і бить нє может" поставити "Було, є і буде вовіки!”.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий