– ароматизатори – екстракти, приготовані із рослин (соки, настоянки, фруктово-ягідні екстракти), ефірні олії рослинного походження (анісова, кминна, евкаліптова, м’ятна), хімічні сполуки, отримані із природних речовин або синтетичним шляхом (етилванілін, бутилацетат);
– смакові речовини – різноманітні наповнювачі, підсолоджувачі (сахарин, цикламат, осладін тощо).
2. Харчові добавки, які запобігають мікробному або окиснювальному псуванню продуктів (консерванти):
– антимікробні засоби – хімічні (перекис водню, двуокись сірки та її похідні, бензойна кислота і її солі) та біологічні (антибіотик – нізін);
– антиокисники – лецитин, аскорбінова кислота, концентрат суміші токоферолів, лимонна кислота.
3. Харчові добавки, потрібні у технологічному процесі виробництва харчових продуктів:
– прискорювачі технологічного процесу – регулятори кислотності (оцтова кислота та її солі, молочна, яблучна кислоти тощо), ферментні препарати (амілази, протеази, ліпази);
– фіксатори міоглобіну – нітрити натрію та калію,
– технологічні харчові добавки – розпушувачі тіста, піноутворювачі, відбілювачі, піногасники і т.ін.
4. Добавки, що сприяють покращанню якості харчових продуктів.
Комісія по Codex Alimentarius (міжурядовий орган, що включає понад 120 країн, створений при Об’єднаному комітеті експертів ФАО/ВОЗ) виділяє 23 функціональні класи харчових добавок. Клас 1– кислоти; клас 2 – регулятори кислотності; клас 3 – речовини, що запобігають злипанню часток продукту; клас 4 – піногасники; клас 5 – антиокисники; клас 6 – наповнювачі, що збільшують об’єм продукту, але не впливають на його енергетичну цінність; клас 7 – барвники; клас 8 – стабілізатори кольору; клас 9 – емульгатори; клас 10 – емульгуючі солі; клас 11 – ущільнювачі рослинних тканин; клас 12 – посилювачі смаку і запаху; клас 13 – поліпшувачі борошна; клас 14 – піноутворювачі; клас 15 – драглеутворювачі; клас 16 – речовини, що надають глянцю зовнішній поверхні чи створюють захисний прошарок; клас 17 – вологоутримуючі речовини; клас 18 – консерванти; клас 19 – пропеленти; клас 20 – розпушувачі; клас 21 – стабілізатори; клас 22 – підсолоджувачі; клас 23 – загущувачі.
Усі компоненти, що використовуються в сфері Codex Alimentarius, у списку Міжнародної цифрової системи (INS) мають свій номер, що робить ідентифікацію речовини легкою і зручною, захищаючи від помилок при перекладі; дозволяє виділити їх у харчових продуктах. Система INS-номерів розроблена на основі цифрової системи класифікації харчових добавок, прийнятої в країнах Європи, що для спрощення називається Е-нумерацією.
2. Гігієнічне регламентування харчових добавок у продуктах
Більшість харчових добавок, як правило, не мають поживного призначення і є біологічно інертними для організму. Проте відомо, що будь-яка хімічна сполука чи речовина в певних умовах може бути токсичною. Тобто, харчову добавку тільки тоді можна вважати безпечною, коли в неї відсутня гостра і хронічна токсичність, канцерогенна, мутагенна та інша токсична дія на організм. Тому до харчових добавок подібно ксенобіотикам висувають суворі вимоги.
Для забезпечення нешкідливості речовини, використовуваємої в якості харчової добавки, вагомий внесок має добова кількість речовини, що надходить до організму, тривалість її споживання, режим харчування, шляхи надходження речовини до організму та інш. Крім того, слід враховувати, що дорослі і похилі люди, діти, вагітні жінки мають різний рівень чутливості і захисних сил, тому проблема використання харчових добавок набуває ще більшого гігієнічного значення. Не менш важливим фактором є також можлива взаємодія харчових добавок зі шкідливими хімічними речовинами, що потрапляють до організму людини з навколишнього середовища.
Отже, кожна добавка, запланована до використання у виробництві харчових продуктів, повинна проходити ретельні дослідження щодо виявлення шкідливого впливу на організм людини.
Послідовність досліджень щодо виявлення шкідливого впливу на організм людини: Спочатку проводиться попередня токсиколого-гігієнічна оцінка, коли на підставі даних розробника визначається товарна хімічна назва речовини, її призначення, технологія отримання, хімічна структура і склад, вміст домішок, її фізико-хімічні властивості; встановлюється ступінь небезпечності даної добавки, орієнтовно розраховується концентрація, за якої спостерігається виражений токсичний ефект, а також кумулятивні властивості досліджуваної речовини. На другому, основному етапі, в результаті проведення так званого хронічного експерименту, що триває 9...18 місяців, визначають порогову та максимально недіючу загальнотоксичну дозу харчової добавки. На третьому етапі узагальнюють отримані результати, визначають та обгрунтовують добову допустиму дозу, допустиме добове надходження та її гранично-допустиму концентрацію в харчових продуктах. Після цього добавка допускається до використання у виробництві продуктів харчування. На четвертому етапі триває спостереження з метою підтвердження її нетоксичності та за потреби вносяться поправки у відповідні нормативи.
В Україні застосування харчових добавок регламентовано відповідними санітарними правилами і нормами по застосуванню харчових добавок Санітарні правила і норми по застосуванню харчових добавок, № 222 від 23.07.96 р. В даному нормативному документі поданий перелік добавок, дозволених до використання із зазначенням галузі застосування, гранично допустимих концентрацій в харчових продуктах.
Не дозволяється використовувати харчові добавки у випадках, коли технологічного ефекту можна досягти іншими засобами у разі удосконалення виробничого процесу. Не дозволяється використовувати харчові добавки для приховування вад недоброякісної сировини, з метою фальсифікації харчових продуктів, у разі значних втрат їх біологічної цінності; вони не повинні сприяти контамінації, впливати на процес травлення та всмоктування. Обов’язково необхідно інформувати споживача про наявність харчових добавок у продуктах (на етикетках, у рецептурах).
Аналіз захворюваності людей гострими кишковими інфекційними захворюваннями свідчить про суттєве збільшення числа епідемічних спалахів та кількості хворих.
Серед захворювань переважають харчові отруєння, серед яких значну частку складають отруєння молоком та молочними продуктами. В зв’язку з цим особливого значення набуває оцінка молочних заводів з точки зору їх потенційної ролі у можливому виникненні епідемічних спалахів.
Епідемічна оцінка – це виявлення реальної чи потенційної ролі конкретного фактора у підтримці епідеміологічного процесу за рахунок впливу на умови існування збудника інфекцій зовні організму людини і можливості забезпечення його передачі.
Епідемічна оцінка молочних заводів базується на комплексній санітарно-гігієнічній характеристиці, яка дозволяє судити про якість води, що витрачається на технологічні потреби; забезпеченість водою; дотримання санітарних та технологічних режимів; величину робочого перенавантаження молочного заводу (відношення середньої добової фактичної потужності молокозаводу до проектної максимальної потужності). В результаті зміни цих показників та узагальнення отриманих даних визначають ступінь епідемічної небезпеки молочного підприємства.
Ступінь потенційної епідемічної небезпеки характеризує ймовірність випуску конкретним підприємством інфікованої продукції. Умовно визначають 3 ступеня ймовірності: ІІІ – висока; ІІ – середня; І – низька.
На молочних заводах І ступеня епідемічної небезпеки всі показники знаходяться в межах норми. Зміщення кожного показника в гірший бік підвищує ймовірність випуску інфікованої продукції.
За узгодженням із санітарно-епідеміологічними станціями допускається блокування молокопереробних підприємств з іншими харчовими підприємствами (хлібозаводами, цукровими заводами, кондитерськими, макаронними фабриками тощо).
Територія молочного підприємства за своїм функціональним призначенням повинна поділятись на такі зони: передзаводську, виробничу та підсобно-складську.
У передзаводській зоні розміщуються будинок управління і санітарно-побутові приміщення, контрольно-пропускний пункт, майданчик для стоянки власного транспорту.
У виробничій зоні – виробничі приміщення, ремонтно-механічні майстерні.
У підсобно-складській зоні – будинки та споруди підсобного призначення (котельня, градирні, насосні станції тощо).
У самостійній зоні виділяються: зона суворого режиму навколо артезіанських свердловин, запасних резервуарів для питної води, а також захисна зона навколо очисних споруд.
Майданчики для зберігання палива, тари, будматеріалів тощо повинні мати бетонне або асфальтне покриття.
Санітарні розриви від відкритих складів твердого палива та інших матеріалів, які утворюють пил, повинні бути на відстані не менше як 50 м до найближчих отворів виробничих приміщень, та 25 м – до отворів побутових приміщень.