В іншому тогочасному багатому будинку, відкритому в нижній частині Ольвії в 1909 – 1910 роках, підлогу одного з приміщень оздоблювала мозаїка у вигляді килима, основну площу якого становила сітка з ромбів з хрестиками в середині. Зовні облямовано каймою, що складається з трьох паралельних смуг заповнених плетінкою, меандром та хвилеподібним орнаментом.
Чудову мозаїку III – II ст. до н.е. відкрито 1937 року в Херсонесі, в лазні одного з багатих будинків. Підлогу лазні оздоблено мозаїкою з морських камінців білого, жовтого, темно-синього, червоного і зеленого кольорів. Центральне поле зайняте зображенням двох жінок, що миються. По краях композиції – рослинний орнамент.
2.2 СКУЛЬПТУРА
У містах Північного Причорномор’я збереглося чимало різноманітних пам’яток скульптури, які прикрашали теменоси, акрополі та майдани, житлові будинки, некрополі. В архаїчний час найвідомішими були самоська і мілетська школи. (найбільшу кількість мілетської скульптури знайдено в Ольвії). Після падіння Мілета у 494р. набули поширення пам’ятки афінських скульпторів. Серед них відомі твори таких знаменитих майстрів, як Фідій та його учнів Каламіда, Мирона, Праксителя.
Широко розповсюдженою була мала глиняна скульптура, фігурки із бронзи, дерева, гіпсу. Інколи вони зображувалися у русі і майже завжди розфарбовувались. Багато імпортних та місцевих терекот знайдено у всіх північно-причорноморських регіонах. Для теракот VI ст. до н.е. характерні ті ж риси, що і для архаїчних теракотових статуеток Греції: фронтальне зображення фігур, деяка застиглість образів, мигдалеподібні очі і при підняті кутики губ. Глиняні статуетки V – IV ст. до н.е. мають більш гармонійну форму, їх образи спокійні і звеличені. В теракотах III – I ст. до н.е. добре зображається рух, складні повороти фігур. Оскільки глиняні статуетки наслідували або були копіями мармурових статуй, вони нерідко дають уявлення про славетні пам’ятники, які згадують давні автори. Великі скульптури з глини трапляються дуже рідко.
За функціонально-тематичним призначенням вся скульптура поділяється на чотири підгрупи: сакральну, надтрунну, портретну і декоративну. У різні періоди розвитку міст сакральна скульптура мала власну тематику і своєрідні стилістичні риси.
У VI ст. до н.е. лише в Ольвії знайдено найбільше пам’яток привізної та місцевої скульптури. Серед них образ куроса або Аполлона, був найпоширенішим. Усі куроси з Ольвії представляли статуарний, широко розповсюджений у Середземномор’ї тип строго фронтальної фігури юнака з ідеалізованим обличчям. Ольвійські майстри не володіли високим професіоналізмом і, певно, недостатньо знали анатомію людини, хоча були знайомі із загальними принципами створення людської фігури.
У V – IV ст. до н.е. стає домінуючим імпорт скульптури з Афін. Хід розвитку грецької пластики визначала творчість Фідія, Скопаса, Праксителя, Лісіппа. До школи Фідія належить мармурова голова Зевса з Ольвії, цікавою є ольвійська статуетка Афіни III ст. до н.е. – копія з відомої елліністичної копії статуї Афіни Партенос Фідія у вільному відтворенні [9;С.484].
Твори, що можна віднести до школи Скопаса, є поліхромна мармурова голова Геракла з Пантікапея, голова Кібели і юнака з Херсонеса та голова Зевса Сотера з Ольвії. За стилістичними ознаками школі Праксителя близькі мармурові статуї Доніса і музи IV ст. до н.е. з Пантікапея і Ольвії. Однак найпоширенішими були мармурові та теракотові копії Афродіти цього майстра.
Із заснуванням елліністичних держав, де були організовані нові скульптурні школи, Афіни відходять на задній план. Серед скульптури останньої чверті IV – II ст. до н.е. вирізняються сакральні статуї і статуетки олександрійської, пергамської, родоської шкіл. До олександрійської школи елліністичного часу, що продовжувала традиції грецького мистецтва IV ст. до н.е. і створювала нові, належать мармурові голови Гігієї з Пантікапея, Асклепія, Ерота та комплекс скульптур (голова юнака, торс юнака і Гермафродита, невеличка статуя Аполлона) з Ольвії.
Найчисленнішими культовими пам’ятками є невеликі статуетки і рельєфи, що зображують Артеміду, Афіну, Кібелу, Діоніса. Більшість цих творів походить із західнопонтійських міст і, оскільки вони користувалися масовим попитом, виготовлялись цілими серіями і тому не мали особливих художніх якостей. Їм притаманний узагальнено-схематизований показ релігійно-міфологічної сцени або окремого образу, де основна увага надавалася ідейному змісту. Відсутність пластичної виразності фігури людини пояснюється, певно, як масовим виробництвом, так і взагалі поступовим занепадом культури.
Північнопричорноморські скульптори дуже рідко виготовляли монументальні сакральні пам’ятники.
В елліністичний час в Ольвії існувала майстерня, де виготовлялись невеликі мотивні рельєфи і статуетки з вапняку, рідше з мармуру. Для них характерне умовне моделювання фігур, непропорційність, недбала обробка каменю. Чудовою пам’яткою місцевого ольвійського мистецтва є мармурова плита III ст. до н.е. з рельєфним зображенням сцени трапези і п’яти бородатих чоловіків біля олтаря. Кожна фігура наділена індивідуальними рисами. Цікаво, що майже всі скульптури ольвійських майстрів мали одну й ту ж хибу: одна рука була більша за другу; риси обличчя найчастіше перебільшено асиметричні.
На відміну від сакральної надтрунна скульптура у всіх містах переважно виготовлялася на місці. Лише найзаможніші громадяни могли замовити для своїх близьких стели у відомих майстернях Еллади. До найраніших належить фрагмент мармурового рельєфу із зображенням голови юнака в профіль (друга чверть VI ст. до н.е.) з Ольвії. Його виконано у художній манері архаїчного часу: риси обличчя ідеалізовані, зачіска декорована у вигляді дрібних квадратиків.
На особливу увагу заслуговує серія елліністичних вапнякових надгробків – напівфігур і погрудь, які становлять оригінальний тип пам’яток. Чоловічі і жіночі образи мають портретний характер, чітко виражені риси. Жіночі фігури зображувалися в фас у високо підперезаних хітонах і гіматіях, накинутих поверх голови. Чоловічі зображення нечисленні, але різноманітніші. Трактування одягу було схематизованим.
Велику популярність мали сцени прощання чоловіка і жінки у супроводі слуг, родичів, воїна, вершника. У центрі – головний герой, який вже перебуває у потойбічному світі і тому виділяється серед усіх інших як розмірами, так і пишними атрибутами.
У всіх містах були поширені традиційні надтрунні стели малоазійського походження із зображенням потойбічної трапези. Чоловік на них завжди лежав на якомусь ложі з келихом або рогом достатку в руці, жінка сиділа в кріслі, поруч стояв столик з питвом та їжею та хлопчик-служник.
З ольвійських надгробків, яких збереглося дуже мало, найцікавішою є двоярусна стела Стратона, сина Протомаха (II ст. н.е.). У верхній частині – вершник на коні, перед ним стоїть хлопчик з собакою; у нижній – традиційна потойбічна трапеза. Чоловік подає гроно винограду дитині, яка сидить на руках у жінки. Фігури непропорційно важкі, схематизовані костюми і деякі деталі, але в цілому сцена створює враження ідеального сімейного життя.
Значна кількість портретів, які знайдені не лише на Боспорі, належить до пізньоелліністичного і римського часів. Мистецтво портрета розвивається з усе більшим використанням досягнень римського портрета і його засобів, з досить яскравою індивідуальною характеристикою. Це насамперед невеликий бронзовий бюст цариці Дінамії. Статуя II ст. н.е. з Горгіппії дає уявлення про реалістичний образ знатного боспорця – правителя цього міста Неокла. Під важкими складками плаща проступає худе тіло. У показі розумного обличчя, виразних очей, напівопущених повік і пишного волосся використані засоби римського портрета.
З епіграфічних пам’яток відомо, що в Ольвії стояли статуї римських імператорів Каракалли і Гети; скульптурне зображення місцевого діяча Феокла було встановлено в гімназії. За своїм призначенням ольвійська портретна скульптура не мала жанрового характеру – вона могла служити надтрунною або мотивною пам’яткою. Особливо цікаві портрети жінок з яскраво вираженими індивідуальними рисами, характерними для дівчат зачісками і виразом наївності в очах та немолодих жінок у покривалах із задумливими сумними очима.
Велична, понад 2м заввишки, мармурова статуя була встановлена в Тірі у II ст. н.е. Вона зображувала якогось військово-політичного діяча, певно, Адріана, який, проводячи свою політику в Подунав’ї, надавав великого значення цьому місту. Він стоїть у військовому візерунковому панцирі, шкіряних чоботях і прикрашеному рослинним орнаментом одязі.
Декоративна скульптура в містах Північного Причорномор’я не мала значного поширення. В розповіді Геродота про скіфського царя Скіла є свідчення, що його будинок в Ольвії було прикрашено скульптурами грифонів і сфінксів. Монументальні статуї сфінксів і левів, починаючи з пізньоархаїчного часу, ставилися в кожному місті. Деякі з них привозилися з Мілета та Аттики, не всі вони прикрашали майдани і будинки, деякі використовувались як надгробкові пам’ятники-апотропеї. Мармуровий лев, що поклав передню лапу на голову роздертого бика з Пантікапея – один з найкращих зразків скульптури із зображенням тварин у Північному Причорномор’ї.
Скульптура – найбільш масовий вид образотворчого мистецтва, що був доступним для всіх верств населення. Художня близькість багатьох творів скульптури дозволяє вважати, що в кожному з міст, починаючи з IV ст. до н.е. до III ст. н.е., існували свої майстерні. Місцевій скульптурі властива статичність, нерідко навіть підкреслена умовність.