Технологія виготовлення статут з дерева практично не відрізнялась від технології створення ікони. Вирізану скульптуру ґрунтували сумішшю крейди, меду, клею, потім наклеювали тоненьку тканину, промочену в ґрунті на яку вже накладали фарби й позолоту.
Для монументальної скульптури використовували як м’які (липа, тополя), так і тверді, породи деревини (дуб), а для малої пластики найчастіше обирали бук. Пластичність і великі можливості виразності зробили дерево одним із найулюбленіших матеріалів скульпторів тих художніх епох, за яких вишуканість форм була значущою рисою естетики: бароко, рококо,(так, все «золоте» мереживо Петербурзьких палаців Растреллі було виконане з липи, покритої позолотою). Дерево – прекрасний матеріал і для великої монументальної скульптури, і для малої пластики
Слонова кістка – матеріал, що за технікою та за стилістичними ефектами дуже схожий на дерево. За походженням відрізняють азіатську та африканську слонову кістку, а за кольором білу, жовтувату й червонувату.
Для виготовлення статуеток та подряпаних рельєфів слонову кістку використовували ще в кам’яному віці. Епохи розвитку скульптури зі слонової кістки в цілому збігаються з епохами розквіту дерев’яної скульптури. Оскільки кістка як матеріал частіше існує у невеликих шматочках, вона використовується, зазвичай, для творів малої пластики, але Стародавня Греція періоду класики, в якій прагли у різних формах і різними засобами передати красу людського тіла, знала хризоелефантинну техніку – об’єднання золота та слонової кістки. Цією технікою виконані славнозвісні колосальні за розмірами 12 та 13 м) статуї Афіни Парфенос у Парфеноні та Зевса в Олімпії роботи Фідія: на дерев'яний остов накладалися пластинки зі слонової кістки для зображення оголених частик тіла і золоті пластинки для зображення одягу.
У Середньовіччі зі слонової кістки виготовляли рельєфи, оправи для книжок, а починаючи з XIII ст. і особливо в епоху Ренесансу слонова кістка стає улюбленим матеріалом для виготовлення різних предметів розкоші: шахи, шкатулки, дзеркальця тощо. 3і слонової кістки виготовляли портретні мініатюри.
Окремим різновидом скульптурних Виробів із дерева та слонової кістки е китайські та японські пластичні мініатюри, так звані нецке (власне не-цуке, пишеться двома ієрогліфами, перший означає корінь, а другий – прикріпляти). Нецке – це брелок або противага, за допомогою якого на паску носили кисет із тютюном, зв'язку ключів або інро – коробочку для парфумів або ліків. Нецке має наскрізний отвір через який пропускається шнур зі зв'язкою ключів, кисетом і т. ін.; кінці шнура зав'язують, причому вузол, як правило, ховається в одному з виходів отвору.
Сучасне нецке – це не тільки утилітарна деталь одягу, ай високохудожній виріб, який завдяки малим розмірам і значній вартості (деякі зразки коштують більше 1000 дол. США) привертає увагу кримінальних елементів, що «працюють» у сфері незаконного перевезення культурних цінностей. Саме тому митник повинен мати відповідні знання про цей вид культурних цінностей, його вигляд і форми, а також вміти описати їх у митній документації.
У разі затримання або вилучення нецке митник повинен у Протоколі про порушення митних правил або в МД-1 по можливості визначити розміри, матеріал, з якого зроблено, форму нецке (катаборі, кагамібута, мандзю, рюса, сасі, ітираку), описати стан зворотного боку та стан збереження виробу.
Камінь – найтиповіший і найулюбленіший твердий матеріал скульпторів, що приваблює своєю різноманітністю: він може бути прозорим, кольоровим чи безбарвним, твердим чи м’яким, блискучим чи тьмяним. Тверді породи каменю: обсидіан, діорит, базальт, порфір – спонукають до ощадливих, спрощених форм і використовуються у монументальній скульптурі різних епох.
М’який прозорий, блискучий алебастр придатний насамперед для малої пластики, хоча може використовуватися і в монументальній скульптурі, про що свідчать скульптурні пам’ятки Месопотамії та Єгипту.
Вапняк – ніздрювата, ламка порода каменю, яка не придатна для втілення точних форм, але порівняно легка обробка вапняку спонукає до його використання в монументальній скульптурі. У Стародавній Греції вапняк, відомий як порос, широко використовувався в архаїчній декоративній скульптурі, яку розфарбували. Як перехідний від дерева до мармуру матеріал вапняк часто комбінувався із мармуром: в одній і тій самій скульптурі одяг виконували з вапняку, а оголене тіло – з мармуру.
Піщаник – ще більш пористий та м'який, ніж вапняк, матеріал, що здавна використовувався для виконання пластичного орнаменту на архітектурному тлі. Крім того, ще єгиптяни використовували його у монументальній скульптурі, що було продовжено в епоху Середньовіччя (статуї Страсбурзького собору).
Мармур – особлива порода вапняку, що має міцну структуру, красивий тон різних кольорів (від чисто білого до глибокого чорного), ніжні переходи світлотіні. Мармур був улюбленим матеріалом стародавніх греків, незважаючи на те, що з нього важко зробити статую з широкими рухами. Ігноруючи монолітність статуї, грецькі скульптори складали свої статуї з кількох частин, виготовлених іноді навіть з різних порід мармуру. Так славнозвісна Венера Мілоська має тіло з широковідомого пароського мармуру а одяг – із мармуру іншої породи, при цьому шов між двома частинами не збігається ідеально. Крім того у праве стегно вставлено окремий шматок, а руки зроблено ще з двох інших шматочків і прикріплено за допомогою металевих скріпок. Як вишуканий, ідеально красивий матеріал мармур сприймався скульпторами епохи Ренесансу і в Новий час.
Скульптурними матеріалами можуть бути різні метали та їх сплави, що застосовуються в монументальній та великій станковій скульптурі. До них належать: бронза, сплави на алюмінієвій основі, чавун, листова мідь, листовий алюміній, електролітична мідь для гальванопластичної скульптури. Найпопулярнішим із цих матеріалів е бронза.
Бронза – це суміш олова та міді, до яких іноді домішують цинк або свинець. Чим більший відсоток міді (до 90%), тим червонішим буде колір бронзи. Як скульптурний матеріал бронза використовувалася ще у ІІІ тис. до н. е. на Стародавньому Сході і набула популярності в скульптурі Риму. На відміну від мармуру бронза дає можливість створювати статуї та скульптурні композиції із широкими просвітами, оскільки бронзова відлита статуя, порожня всередині, більш легка і має властивості з’єднувати частини, створюючи вільну незамкнуту композицію. Бронзова поверхня відбиває світло, народжуючи яскраві оптичні ефекти, тому цей матеріал і використовується найчастіше для створення монументальної скульптури як частини архітектурного пейзажу.
Сплави на алюмінієвій основі дуже пластичні й дають можливість виливати тонкі деталі фактури та скульптурного декору. Декоративні можливості цих сплавів своїм сріблястим полірованим тоном здатні створити враження срібла, чим і приваблюють скульпторів. Алюмінієві сплави придатні для використання карбування, що збагачує естетичне враження від скульптури.
Чавун не поступається бронзі своїми ливарними властивостями, а чорний колір скульптури з цього матеріалу додає їй масивності и монументальності.
Листові метали — мідь, алюміній, нержавіюча сталь мають гладкі поверхні и широко використовуються у декоративній скульптурі. Оскільки скульптура з таких матеріалів монтується на сталевому каркасі, це дає можливості створювати складні композиції та робити винос окремих деталей.
Гальванопластична мідь відрізняється від бронзи винятковою точністю відтворення всіх нюансів авторської виліпленої моделі. Гальванопластика є найбільш економною технікою лиття тому що допускає будь-яку товщину стінок скульптури. За своїми пластичними властивостями скульптура з гальванопластичної міді не відрізняється від бронзової і перевершує останню за точністю відтворення оригіналу.
За Законом України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» оригінальні вироби скульптури, художні композиції та монтажі з будь-яких матеріалів вважають культурними цінностями (розд. 1, ст. 1).
Методи аналізу культурних цінностей
Працівники музею та мистецтвознавці володіють кількома засобами дослідження, зокрема :
- візуальний;
- іконографічний (історія архітектури, матеріальної культури, костюма);
- технологічний (хімічні особливості та фізико—хімічні процеси);
- документальний;
- стилістичний (аналіз манери окремих майстрів, їх шкіл, цілих художніх епох).
Пластика художня принципово відрізняється від пластики реальної речі. На відміну від письменника або музиканта для скульптора домінуючим матеріалом є предметність матеріального світу – здатність людини до візуального мислення.
Прагнення перевірити результати стилістичного аналізу, підтвердити або відкинути висновки про приналежність даного твору тому чи іншому авторові, розробити найбільш ефективний метод консервації і реставрації спонукало дослідників, реставраторів, істориків мистецтва все частіше звертатись за об’єктивними даними матеріального аналізу. На практиці найчастіше виконують такі методи матеріального аналізу.
Фізико-хімічні методи дослідження
Застосування аналітичних методів при технологічному дослідженні творів мистецтва завдячує вдосконаленню існуючих методів та розробці нових. Основна мета даного методу полягає в тому, що для отримання повної інформації для проби бралося якнайменше речовини. Це головна відмінність сучасних фізико-хімічних методів.
Емісійний спектральний аналіз
Найбільш розповсюджений метод елементарного аналізу речовини. Він полягає в реєстрації атомних емісійних спектрів за допомогою спектрографа. Емісійний спектр складається з вузьких ліній, котрі визначаються електронною структурою атомів та є характеристичними для кожного елемента. Кількість ліній у спектрі залежить від складу атомів елемента в пробі. Порівнюючи з іншими методами елементарного аналізу спектральний має такі переваги при дослідженні мікропроб живопису : високу чутливість, що в свою чергу дозволяє визначати в пробі вагою до 4 мг елементи з вмістом 10–2–10–3%; можливість у будь-який час повернутися до аналізу; прилади для спектрального аналізу є доступними для реставраційних закладів.