В цей час виникають світські жанри: канти, псальми, сольна пісня з супроводом. Існували канти моралістичні, ліричні, урочисті, жартівливі, сатиричні (триголосні з супроводом). Псальми мали духовний зміст, триголосні а cappella.
З кінця XVI ст. поширюється театральне мистецтво. При Києво-Могилянській колегії, духовних школах розвивається шкільний театр, де ставляться драми релігійно-повчального характеру. Значне місце посідала музика. В інтермедіях між діями вставлялися народні сценки, не пов’язані з сюжетом драми.
Шкільний театр розвивався одночасно з народним – Вертепом, репертуар якого складався з містерій Різдвяної та Великодної тематики.
Образотворче мистецтво XIV-XVI ст. характеризувалось монументальністю, витонченістю колориту, гармонією пропорції. Ікона узагальнювала ідею епохи, проблеми часу, уявлення про ідеальний устрій.
Зразків ікон XIV ст. збереглося мало, з Лаври – жодної. До найпопулярніших сюжетів належить образ Юрія Змієборця, що символізував перемогу світлих сил над темними. Цей сюжет був типовим для південних і східних слов’ян, що захищали свою землю від загарбників.
Ікони XV ст. вирізняються багатством палітри. Видатними пам’ятками цього періоду є ікона “Преображеніє” з Бусовиска, архангелів Михаїла та Гавриїла з Далеви, “Нерукотворний Спас” з Терла.
У XVI ст. зростає чисельність авторських ікон, що свідчить про високу цехову організацію живопису. Твори XVI ст. більш декоративні, багатші на срібло, золото, більш контрасні у кольорових вирішеннях. В іконопис проникають елементи реальної дійсності, пейзаж: “Благовіщення” з Далеви, “Рождество Марії” з Лесковатого.
Розвиток архітектури визначався ростом промисловості, торгівлі, міст, задачами оборони.
Оборонне будівництво представлене замковою архітектурою (Луцьк, Кам’янець, Збараж). З середини XVI ст. висуваються елементи ренесансного палацового будівництва.
Церковна архітектура збагачується дерев’яними будовами, а також традиційною архітектурою.
Українська культура XIV-XVI ст. є зв’язуючою ланкою між культурою Київської Русі і культурою національного пробудження XVII ст. У ній перехрещувалися типи духовності Сходу і Заходу. Нажаль, Ренесансні елементи в культурі з-за несприятливих історичних умов (відсутності національної державної і політичної єдності) не переросли у розвинену культуру Ренесансу в Україні.
У XVI ст. в українськім громадянстві з’явилася нова, козацька верства. Козаками називали спочатку добитчиків, що йшли у дикі поля для ловів і рибальства та на боротьбу з татарами. Пізніше козацька організація набула сталих форм. На Запоріжжя попрямувала шляхетна молодь за славою. Серед них були і представники знаті: Ружинський, Корецький, Вишневецький. Князь Дмитро Вишневецький на острові Малій Хортиці заснував замок, що став базою козаків у боротьбі з татарами. На цей зразок були побудовані укріплені Січі на Токмаківці, Базавлуці, Микитиному Розі, Чортомлиці.
Козаччина внесла в українське життя елемент хоробрості й завзяття. Українська інтелігенція зустріла їх як лицарів, що виборюють давню державність.
Завдяки перемогам Богдана Хмельницького постала козацька держава. Організація її мала військовий характер. Цілу країну спочатку звали просто Запорізьким Військом, а згодом серед народу прийнялася назва “Україна”, яку здавна носила Південна Придніпрянщина як окраїнна земля на межі з Диким Степом.
Проте була винайдена назва “Мала Росія”, яку колись уживав грецький патріархат на означення Галицької митрополії.
Цей термін прийняла Москва. Козацькі ж літописи вживали терміни “козацько-руський”, “україно-козацький”, “український” народ.
Хоч козацька держава існувала недовго і займала лише частину української землі, вона мала вирішальний вплив на розвиток національної свідомості. Тодішнє покоління зрозуміло, що основою його політики повинна бути єдність українського народу й української землі. За найціннішу прикмету козацької держави вважали панування в ній свободи.
Дмитро Яворницький відзначав, що мовознавці у слові “казак”, (“кай-сак”) виокремлюють два слова: “кай” – легко і “сак” – в’юк, тобто “легков’ючний”.
Вперше слово “козак” відоме у половців з XI ст. На мові половців козак – “сторожа”. У продовж XII-XIV ст. відомостей про козаків немає. А вже з кінця XV ст. барону Герберштейнну, що приїздив на Русь від німецького імператора Максиміліана до великого князя Василя III, відома була вже ціла орда кайсацька. З того ж часу йдуть послідовні вказівки на існування козаків у різних місцях Південної Росії.
Про козаків можна багато говорити, проте необхідно зупинитися на кількох особливостях: релігійності, освіченості, рисах характеру.
Серед козацтва було доволі освічених людей. Грамотні люди у Запоріжжі цінувалися; вони були військовими писарями і грали важливі ролі між козаками. Прізвисько “лукавая писуля” одержав один з військових писарів, людина винахідлива й гострого розуму Антон Головатий.
Крім прийшлих на Січ людей, які складали значну частину освічених, у самому Запоріжжі існували школи. Маса козацтва за своєю освіченістю перевершувала середній, а можливо й вищий стан людей великоруського звання свого часу.
За природними якостями, властивими молоросу, запорожці вирізнялися вмінням майстерно розповідати, знаходити смішні сторони в інших і передавати їх у гумористичному, але не образливому тоні. Цією рисою характеру пояснюються й прізвиська, які вони давали прибулим у Січ: Гнида, Півторакожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупинос, Загубиколесо, Задерихвіст, Держихвіст-пістолем. Малого назвуть Махіною, а великого – Малютою, шибеника – Святошею, ледащо – Доброволею.
В основі характеру козака лежала двоїстість: то він веселий, щиросердий, то смутний і неприступний. Ця двійність виходила з самого життя: не маючи на Січі сім’ї, відірваний від неї, завжди дивлячись у вічі смерті, козак до всього ставився безжурно, а з іншого боку, туга за рідними, батьківщиною, думи про одиноку старість – примушували козака впадати у смуток.
Визначальною рисою характеру запорожців була їхня глибока релігійність. Відомо, що ніщо так не розвиває у людині релігійного почуття як постійна війна. Захист же віри предків і православної церкви був основою життя запорожців. Церкви свої вони завжди красно оздоблювали і не шкодували на це коштів.
На честь Покрова Пресвятої Богородиці завжди ставили церкву в самій Січі. Архистратіг Михаїл був невидимим керівником запорожців на війні. Святитель і чудотворець Микола, як покровитель “плавающих, странствующих и путешествующих”, допомагав у морських мандрівках, під час страшних бурь на Чорному морі.
У XVIII ст. повагою у козаків стало користуватися свято на честь Св. Андрія Первозванного, першого, хто приніс світло Христової віри на Київські гори і возвестив світ на цьому шляху лицарям-запорожцям, охороняючим святість віри.
Проводячи колонізаторську політику, царський уряд проводив справу по ліквідації автономії України. У 1764 р. останній гетьман Кирило Розумовський залишив гетьманство. Після перемоги в російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. татари вже не являли загрози кордонам Імперії, і доля козацтва була вирішена: 1775 р. Січ було зруйновано.
У 1783 р. українських селян було закріпачено. Самі ж українські пани “Жалуванною грамотою дворянству” зрівнялись у своїх правах з російськими дворянами і погодились з ліквідацією автономії.
Іноземні мандрівники, посли європейських держав, що приїздили в Україну або Росію, залишили свої спогади про козацьку державу.
Еріх Лясота, посол німецького цісаря Рудольфа II до козаків, описує їх “хоробрими і підприємливими людьми”.
Англієць Джозеф Маршал, описуючи подорож 1772 р., підкреслює: “Україну застав я дуже добре загосподарену, неподібну до уяви, яку я створив собі на основі прочитаних книжок”.
Професор Кембріджу Едвард Даніель Кларк пише, що “за столом українського селянина більша чистота, ніж за столом московського князя”.
Починаючи з середини XVII і до кінця XVIII ст. в художній та інтелектуальній царині панував стиль бароко. Задовольняючи смаки знаті, бароко підкреслювало велич, розкіш та декоративність.
Бароко віддає перевагу формі перед змістом, химерності – перед простотою, синтезові – перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила бароко особливо принадним для українців, що перебували між православним Сходом і латинізованим Заходом. Бароко принесло в Україну культурний динамізм, прагнення досконалості.
Таким чином, на заході Європи народилися й відживали свій вік нові мистецькі стилі, що впливали на культуру Польщі, Московії, України. Польща приймала нові стильові форми у їх незмінній, західноєвропейській редакції, Московщина покривала свою відсталість неорганічним чуженецьким нальотом, але Україна приймала до свого обігу тільки ті форми і в такому пристосуванні, яке не противилося традиціям і почуттю культурної самобутності. Тільки в такий спосіб міг виявити себе стиль, прозваний “українським”, або “козацьким”, бароко.
Богдан Хмельницький, що повернув колесо української історії на шлях державно-політичного відродження, не мав ні часу, ні змоги особисто займатися розвитком українського мистецтва. Наступники Хмельницького також не мали змоги перейматися цими проблемами. Лише за гетьмана Самойловича, а безпосередньо за І. Мазепи (1687-1708) остаточно сформувався в українському мистецтві стиль, який здобув назву “українського бароко”, або “українського стилю”. Дмитро Антонович окреслив добу І. Мазепи як "другу золоту добу українського мистецтва" після великодержавної доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого.
Незважаючи на те, що українське бароко як стилістичний напрям у мистецтві, літературі, культурі у цілому запозичувало свої починання із Заходу, під впливом польської барокової культури, воно набуло власних національних рис, спиралося на народні традиції.