Культура Стародавнього Сходу
Під терміном «Стародавній Схід» розуміють той період історії, який хронологічно і генетично передував еллінству і християнству. Історію народів Стародавнього Сходу прийнято вивчати з появи перших класових спільнот і державних утворень в долинах Нілу і Євфрату в другій половині 4 тис. до н.е. і закінчувати для Ближнього сходу 30-20-ми роками 4 ст. до н.е., коли греко-македонські війська під керівництвом Олександра Македонського захопили весь Ближній Схід, Іранське нагір’я, південну частину Середньої Азії і Північно-Західну частину Індії. Що стосується Середньої Азії, Індії і Дальнього Сходу, то стародавня історія цих країн вивчається до 3-5 ст. н.е. До того часу, коли на зміну стародавньому суспільству тут прийшло феодальне, Таким чином, історія народів Стародавнього Сходу нараховує близько 3 тисячоліть. Велика географічна зона, що називається Стародавнім Сходом, простилається з заходу на схід від сучасного Тунісу, до сучасного Китаю, Японії та Індонезії, а з півдня на північ - від сучасної Ефіопії до Кавказьких гір і Південних берегів Аральського моря.
Розвиток Культури стародавнього Сходу був нерозривно пов'язаний з багатьма сторонами соціальних процесів Сходу. Культурологічний аспект східного життя ввібрав в себе риси економіко-політичного устрою, релігійних і філософських уявлень, побутових традицій, правових та етнічних норм. Культура Стародавнього Сходу виросла на основі первісної і зберігала магічне призначення. Так само, як і стародавні пращури, народи перших східних цивілізацій вважали, що певні дії, які здійснюються над зображення , сприяють їх виконанню і відповідно до оригіналу.
Середньовічна культура
Під культурою Середньовіччя розуміється культура пори раннього феодалізму. Важливою особливістю середньовічної культури є особлива роль християнського віровчення та церкви в умовах загального занепаду культури відразу після розпаду Римської Імперії тільки церква протягом багатьох століть залишалась єдиним соціальним інститутом, загальним для всіх європейських країн, племен і держав. Церква здійснювала величезний вплив на формування релігійного світогляду, розповсюдження ідеї християнства, проповідуючи любов і прощення і всіх зрозумілі норми соціального побуту, віру в загальне щастя, рівність, добро. В середньовіччі картина світу базувалася головним чином на образах і тлумаченнях Біблії. Вихідним пунктом пояснення світу було повне, безперечне протиставлення Бога і природи, неба і землі, душі і тіла.
В свідомості людини епохи Середньовіччя світ уявлявся як арена протиборства добра та зла, як деяка ієрархічна система, в якій знайшлось місце і Богу, і Ангелам, і людям, і потойбічним силам темряви. При цьому свідомість людини цієї епохи була глибоко магічною. Це була культура молитов, казок, міфів магічних заклинань. Значення слова , записаного і особливо озвученого було надзвичайно великим. Історія культури Середньовіччя – це історія боротьби церкви і держави.
Культура доби Відродження
Розквіт культури Відродження(Ренесансу) припадає на ХV-ХVI ст.. Це не тільки особлива епоха, але й специфічний феномен західноєвропейської культури, що має світове значення.
В загальному розумінні Відродження розуміють як направленість культури до воскресіння античності. В цьому зв’язку культура Ренесансу розглядається як заперечення середньовіччя, як антитеза середньовічній схоластиці.
Такою є загальна характеристика доби Відродження:
- індивідуалізм практичний і теоретичний, що означає, що в центр свого світогляду і життєвої практики була поставлена людська індивідуальність;
- культ світського (не церковного) життя з підкресленим прагненням до чуттєвого задоволення;
- світський дух релігії з тенденцією до язичництва (тобто залишаючись релігійними людьми, представники Ренесансу стали приділяти менше значення обрядовій і культовій стороні релігійного життя, зосередивши свою увагу на внутрішній, духовній стороні);
- звільнення від влади авторитетів, що значило інше відношення до авторів і вченням, признаних середньовічною схоластикою;
- особлива увага до минулого, стародавності;
- надзвичайний смак до мистецтва.
Культура Нового часу
Специфічні особливості цього періоду: становлення техногенної цивілізації, буржуазних суспільних відносин, становлення раціоналістичного мислення.
Період Нового часу охоплює два різні за своїм соціально-психологічним характером етапи:
1) Майже все XVII ст. – держава абсолютизму у Франції, Іспанії, буржуазна революція в Англії, наукова революція і формування нової наукової картини світу і метафізичної системи в філософії.
2) Завершення стадії мануфактурного розвитку капіталізму, утвердження вільної конкуренції в економіці, лібералізму в політиці, відкрита боротьба із застарілим феодальним ладом, боротьбою за здолання монополії церкви, прагнення до вільного мислення і просвітлення.
Паралельно зі змінами у діяльності відбувались зміни у суспільних
стосунках: розриваються колишні зв'язки особистої залежності людини від людини, зникає «велика сім'я», а натомість з'являється вільний, автономний індивід що є засадою явища під назвою «буржуазний індивідуалізм». Все це спричиняє шалене прискорення темпів життя. Зростання масштабів соціальної динаміки.
Відбуваються величезні зміни у розвитку наукового природознавства і філософії. Галілей вперше звернув увагу на розробку методології науки. Йому належить думка, що наука має спиратися на спостереження і експерименти і користування математичною мовою. Саме на цій основі Ньютон створив класичну механіку. Видатні філософи XVII ст. - Ф.Бекон, Т.Гобс, Ф.Декарт, Б.Спіноза, Г. Лейбніц та інші - звільнили філософію від схоластики і повернули її обличчям до науки. Основою філософського пізнання для них стала не сліпа віра, а розум, що спирається на логіку і факти.
Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя:
- з'являється мистецтво в його розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку;
- народжується роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура;
- виникають національні Академії наук, з'являються перші газети та часописи, у тому числі і наукові, з'являється міський транспорт.
Нарешті все це знайшло своє виявлення у новому світогляді:
- світ тепер розглядається як об'єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина - як суб'єкт, тобто вихідний автономний пункт активності;
- світ постає в якості нескладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник;
- людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його (гасло «Знання є сила» стає показовим у цьому плані);
природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності;
- нарешті, вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним.
Культура ХХ століття
ХХ ст. – найдинамічніше в історії людства, що не могло не відобразитися на характері його культури. Для нього характерним є розвиток науки, людського інтелекту, епоха соціальних вихорів, потрясінь, парадоксів.
В історії культури ХХ ст. можна виділити три періоди:
1) поч. ХХ ст. – 1917 р. (гостра динаміка соціально-політичних процесів, різноманітність художніх форм, стилів, філософських концепцій);
2) 20 – 30-ті рр. (корінна перебудова, деяка стабілізація культурної
динаміки, утворення нової форми культури – соціалістичної);
3) післявоєнні роки 40-ві рр. – вся друга половина ХХ ст. (час формування регіональних культур, підйом національної самосвідомості, виникнення міжнародних рухів, бурхливий розвиток техніки та науки, поява нових передових технологій, активне освоєння територій, злиття науки з виробництвом, зміна наукових парадигм, формування нового світогляду).
Духовна і матеріальна культура ХХ ст. – це продовження соціокультурних процесів ХІХ ст., що не виправдав сподівань людства і спричинив нову кризу і потрясіння: протиріччя, що накопичились всередині суспільства, не могли вирішуватися в ході природних історичних змін.
Наприкінці XIX ст. відбулися незворотні зміни, що стосувалися нового розуміння людини, її ставлення до світу, нової мови мистецтва. Приклад такого нового ставлення дав французький живопис, який став не тільки активно темпераментним, але пофарбованим суб'єктивними переживаннями людини: з'являється імпресіонізм, головна мета якого – відобразити мить життя.
Культура в XX ст. розвивалася в кількох паралельних напрямах. При цьому жодна з лав стильової еволюції мистецтва і літератури не вичерпує собою усього їх розвитку та не охоплює його в цілому, тільки у взаємодії вони формують цілісну історію культури XX ст.
На рубежі XIX-XX ст. відбуваються принципові зміни: культура стає інтернаціональною, інтегруючи духовні цінності практично всіх етнічних регіональних типів і від цього стаючи ще більш різноманітною. Це різноманіття не могло не позначитися на мистецтві, літературі, філософії, тобто на культуру в цілому, що відобразили і культурний занепад, і деградацію техногенної цивілізації на рубежі двох останніх століть II тисячоліття, і метафізичний підхід до вирішення глобальних проблем, спробу усвідомлення нової ролі людини у світі. У культурології, мистецтвознавстві та науці цей культурний процес рубежу XIX - XX ст. отримав назву «декаданс», а мистецтво і література - декадентські. Головна властивість і особливість декадансу - розгубленість перед світом, що різко змінився: суспільство виявилося нездатним раціонально, науково пояснити зміни в політиці та економіці, нові соціальні відносини, нову картину світу. Склалася суперечлива свідомість, що торкнулася найважливішого елементу світогляду, - питання про закономірності в природної та соціальної дійсності. Тому й відбувається сплеск ірраціоналізму, містики, виникають нові релігійні течії.