У Державному музеї народного декоративного мистецтва УРСР зберігається кілька сюжетних творів Надії Білокінь початку 30-х років. Це все кольорові малюнки, виконані на невеликих аркушах паперу. Манера їх виконання зовсім інша, ніж пізніших її творів, особливо зроблених в останні роки, але деякі сюжети, з'явившись у її творчості тоді, не зникають, до них вона звертається постійно. Такими, наприклад, є малюнки, де бачимо дівчат в українському одязі («Засватана дівчина», «Дівчата біля калини», «Наречена» тощо). Тут уже бачимо остаточно знайдену виразну схему профільного зображення жіночої постаті — величної, огрядно-пишної, спокійної і гордовитої. Подібні зображення жінок пізніше з'являться й у деяких інших петриківчанок, зокрема у Віри Павленко, Ганни Ісаєвої, у витинанках Ганни Гречанової. Одним з кращих найраніших жіночих зображень Надії Білокінь є «Наречена» (1931 р.). Точний, сміливий, упевнений малюнок, виконаний пером, а потім розфарбований, свідчить не лише про великий хист майстрині, а й про те, що цей мотив уже став для Надії Аврамівни звичним. Композиція іншого малюнка «Дівчата», де бачимо двох дівчат обабіч куща калини (майстриня зображує його у вигляді великої гілки з кетягами калини), ще не раз зустрінеться як у пізніших творах самої Білокінь, так і деяких інших майстрів. Серед давніх робіт Надії Білокінь є також зображення вітряка, до якого вона зверталася не раз і в післявоєнні роки. Це традиційний для петриківських розписів мотив. Вітряка, наприклад, бачимо на перемальовці настінного розпису ще дореволюційного часу, яка зберігається у Дніпропетровському історичному музеї. Такі малюнки були звичними для петриківців, можливо, тому, що здавна майже у центрі села стояло кілька вітряків, а в сюжетних зображеннях петриківчани завжди цінували елементи й деталі, які мали певний місцевий колорит. Він відчувається на малюнках Надії Аврамівни в одязі дівчат і в присутності деяких побутових деталей. Цікаво, що на початку 30-х років Надія Білокіиь ще не поєднувала сюжетні зображення з декоративними малюнками квітів.
Вона нерідко просто відтворювала аквареллю чи саморобною темперою сюжети дуже поширених тоді картинок, написаних олійними фарбами місцевими художниками, виконуючи їх площинно, з виразним контуром, тобто намагаючись перевести їх у звичну для себе декоративну манеру. Від прообразу-оригіналу тут залишились хіба що досить натуральні дерева з чорними стовбурами, які у пізніших роботах Білокінь зникнуть зовсім. На цей час припадають також спроби Білокіпь передати куточок знайомого сільського пейзажу з озером, з качками, що хлюпочуться у воді. Цікавість майстрині до навколишнього світу, намагання відтворити па папері те, що її вразило чи зворушило, залишились у Надії Аврамівни на все життя.
У 1935 році Білокінь з Тетяною Патою, Оришкою Пилипенко, Ганною Ісаєвою (тоді ще Пилипенко) та Галею Павленко працювала в Центральних експериментальних майстернях у Києві, куди її разом з найталановитішими народними майстрами запросили для підготовки Першої української виставки народного мистецтва. Білокінь у Києві уперше в житті побачила павичів. Розповідала, що вони вразили її своєю красою: «Як розпустили хвости — замигтів увесь двір. А павички невбрані. Намалювала тоді вперше павича. Пимін Михайлович Рудяков малюнок завів під скло, все людей до мене водив, показував». Зображення павича стало одним з найулюбленіших у Надії Аврамівни. І яких тільки дивовижних, казкових птахів з пишними хвостами відтоді вона не малювала!
Праця в експериментальних майстернях, а головне — спілкування з іншими талановитими майстрами розпису, серед яких були Параска Власенко, Марія Примаченко та інші, підтримка тодішнього директора Київського музею українського мистецтва П.М. Рудякова, який був ініціатором організації цих майстерень, що згодом були перетворені на Київський художньо-промисловий технікум, дали Надії Білокінь, також як і іншим майстрам, дуже багато. Вони ніби відчинили двері в широкий світ творчості, підняли, відірвали майстрів від буденності життя, звільнили час для творчої роботи.
І хоч Надія Аврамівна пробула в Києві всього три тижні (на довше вона по могла лишити п'ятьох малих дітей), зв'язок її з майстернями па цьому не припинився. Кілька років підряд, аж до від'їзду 1940 р. з чоловіком у Бессарабію, вона одержувала замовлення і відвозила малюнки до Києва.
За участь у Першій виставці Українського народного мистецтва 1936 р., а також у Декадній виставці українського мистецтва в Москві того ж року Надії Білокінь, як і всім петриківчанкам, що працювали разом з нею, було присвоєно почесне звання заслуженого майстра народної творчості УРСР, нагороджено Дипломом 1 ступеня і грамотою. Це окрилило майстриню, стало великим стимулом для її дальшої творчої діяльності. Додержуючи давніх традицій народного петриківського розпису, Н.А. Білокінь виросла в надзвичайно своєрідну народну художницю; поряд з якою у сучасній Петриківці, де тепер на фабриці художніх промислів «Дружба» та експериментальній майстерні Художнього фонду УРСР працює близько 100 молодих і середнього віку здібних майстрів, що віртуозно володіють технікою темперного і підлакового олійного розпису, ми все ж нікого не можемо поставити. Талант — це передусім яскрава індивідуальність, оригінальність стилю навіть тоді, коли це не професійний художник, а народний майстер, який творить у руслі традицій свого осередку, не ламаючи і не відкидаючи їх. І показово, що серед сучасних майстрів, що живуть і працюють у Петриківці, можливо, лише твори Надії Аврамівни Білокінь не потребують підпису — їх не сплутаєш з роботами якоїсь іншої петриківчанки чи петриківпанина.
Чи не найвизначнішою рисою творчості Надії Білокінь є невпинна здатність її до змін, руху, розвитку, але розвитку такого, при якому зберігаються всі кращі здобутки минулих років. Митцеві, художнику-професіоналу чи народному майстрові, важко об'єктивно оцінити свою творчість, зрозуміти свої сильні і слабкі сторони. Для цього потрібне певне відсторонення автора від своїх творів, ніби погляд на себе збоку. А це під силу хіба що одиницям. Чи. володіє цією здатністю Надія Аврамівна? Було замало часу, що познайомитися ґрунтовніше з нею як з людиною, але здається. що Невпинна висхідна лінія її творчого розвитку завдячує скоріше неусвідомленій, але цілком безпомилковій художній інтуїції майстрині. Це не виховується ні школою, ні порадами, а дається від природи, як дар співати, писати музику, складати вірші. Згадаймо ранні твори Надії Білокінь. Як ми вже говорили, наприкінці 20-х — на початку 30-х років творчі спрямування майстрині нагадують річку, що розділилася на два паралельних русла, які не з'єднуються. Це декоративні квіткові мальовки, які вважалися одними з кращих у Петриківці, де знавців цієї справи вистачало, і сюжетні малюнки, пейзажні замальовки та жанрові сценки — своєрідна графічна розробка місцевих народних картинок. Традиційні народні картинки, виконані олійними фарбами, цікаві своїм іноді наївним і не завжди вмілим, але щирим намаганням показати сюжетні сценки в усій життєвій правді, повноті побутових подробиць. Колорит їх був здебільшого стриманий, неяскравий, далекий від декоративної дзвінкості фарб народних квіткових розписів. У ранніх сюжетних роботах Надії Аврамівни ця зворушливість живописного примітиву зникає, а натомість у них ще не з'являється та мажорна пісенність вільного, розкутого кольору, яка є у її декоративних квіткових композиціях і яка па повну силу зазвучить лише у пізніших роботах 60-х і особливо 70-х років.
Ранні роботи Білокінь сюжетного плану — це ще по суті просто розфарбовані малюнки, де зображення розміщується на нейтральному білому тлі аркуша без будь-якого оточення, лише з кольоровою смугою «землі» внизу. Однак у них проявляється нова риса, яка збережеться й у пізніших творах Білокінь і яка вигідно відрізнятиме їх від народних картинок, виконаних олійними фарбами. Навіть найменші її малюнки характеризує відчуття монументальності зображуваного. Досягає цього Білокінь, уміло зіставляючи великі елементи з дрібнішими деталями, гранично узагальнюючи форму й відкидаючи все несуттєве, другорядне, але так, що простота її малюнків ніколи не виглядає спрощеністю.
Велике значення має також те, що у кожній сцені — зображенні весільної брички, нареченої з дружками, зустрічі закоханих тощо — Білокінь ніколи не йде шляхом полегшеного, здрібненого, оповідного трактування, вона з граничною серйозністю передає значущість події, створюючи піднесений образ символічного змісту.
З роками вигляд сюжетних творів Надії Білокінь поступово змінюється. Зникає сухувата графічність зображень, наростає роль кольору в композиціях, посилюється їх декоративне начало. Починають усе більше зближуватися декоративно-орнаментальна і смислово-сюжетна лінії у творчості Білокінь, про які ми згадували вище. Це можна легко простежити на її улюблених сценах весілля, створених протягом майже 50 років. Твори Білокінь збільшуються за розміром. Тепер Надія Аврамівна працює переважно на великих аркушах, у зв'язку з цим збільшується і розмір зображених груп. У варіантах «Весілля», виконаних на початку 60-х років, бачимо бричку з молодими й святково вбраними дружками та боярами. Новим мотивом тут є музика з бубоном чи гармошкою, а також пучок червоного дивно, що його тримає одна з дружок. Дивень — обов'язкова, ритуальна приналежність весілля на Дніпропетровщині. Робиться він із спеціально приготовленого тіста, що певним способом накручується на довгі очеретини і .так печеться, а потім (це характерно саме для Петриківки) фарбується у червоний колір. Напікають дивнів на весілля іноді більше сотні, щоб вистачило всім гостям. По боках композиції, надаючи їй ще більшої святкової піднесеності, з'являються кущі калини з яскравими величезними, з голову коня, який везе весільну бричку, кетягами, що ніби переходять сюди з декоративних квіткових композицій. Однак це не механічне поєднання на одному аркуші сюжетного й орнаментального начала. Весільні гості, святково вбрані коні, навіть бричка стають яскравішими, живописнішими. Більшого значення набуває колір, а не лінійний малюнок, зменшується роль контура, що раніше старанно обрисовував зображення, ніби створюючи площину для локальної колірної плями. І вже зовсім дивовижні зміни відбуваються у роботах Надії Білокінь, виконаних в останні роки. Здавалося б, вона користується тими самими прийомами, технікою розпису і матеріалами, що й інші петриківчанки, які робили свої мальовки у 20-х і 30-х роках нашого століття. Той самий білий папір, ті ж анілінові (малинова, зелена, синя або фіолетова, жовта) фарби, розмішані на жовтку, ті самі саморобні пензлики. Навіть серед казково-фантастичних квіткових мотивів, що їх Надія Аврамівна створює з великою легкістю, часто натрапляємо на звичні для петриківського розпису «цибульки», двоколірні «яблучка», кетяги калини й грона вино граду тощо. Начебто все, як раніше, звичний набір атрибутів традиційного петриківського розпису, але як невпізнанно змінила ся сама площина аркуша! Вся поверхня будь-якого з її останніх творів, незалежно від того, чи це суто декоративні килимки, заповнені рослинними мотивами, або композиції з новими варіаціями знайомого вже нам «Весілля», зустрічі закоханих («Роман і Оксана»), чи укомпоновані у круглі обрамлення портрети або серія зображень весільних «циган»,— усюди поверхня аркушів мерехтить, пульсує, переливається. Відчуття наповненості життям і рухом Надія Білокінь створює не зовнішніми прийомами — експресією ліній, поз чи жестів людей, вигнутістю стебел рослин. Вона взагалі не любить вести пензлем по поверхні аркуша. Надія Аврамівна усі зображення ліпить дуже легкими, короткими й енергійними ритмічними мазками, кладучи поряд мазки фарб різного кольору; ми нерідко бачимо, як зображення ніби вбирає складові частини спектра, і від їх зіставлення залежить загальний колорит творів, дуже різноманітний, але завжди чистий, прозорий, ніби освітлений променями сонця. Колір стає головною зброєю майстрині, він пронизує кожний сантиметр її аркушів, розлітаючись міріадами бризок-мазків по їхній поверхні.