Почуття людини, її стосунки, переживання – тема не вичерпна. І найбільше захоплення, цікавість викликає почуття кохання. Кохання... Що це? Звідки воно виникає? Чому нас захоплює одна людина і лишає байдужою інша? Чому заради кохання людина готова на надзвичайні, високі вчинки і ладна скотитися в глибоку прірву, забути себе? Як, куди і чому зникає кохання? Питань пов'язаних з коханням може виникнути безліч. Кожна людина – це окрема, особлива доля і своя історія кохання. Кожна людина намагається знайти свої відповіді на ці питання, звертаючись частіше до витворів мистецтва, літератури, кіно, театру, шукаючи пояснення подіям, які відбулися з ними особисто через кохання.
Перше кохання – це особлива сторінка. Перед тобою великий шлях, попереду великі сподівання, попереду і перші розчарування, все ще попереду, а ти вже майже дорослий, в душі зародилось перше почуття і здається воно на завжди. До теми першого кохання зверталося багато письменників і драматургів. Не обійшов цю тему і Степан Васильченко. Тимоша і Оленку – героїв п'єси “На перші гулі” - можна назвати нашими українськими Ромео і Джульєтою. Але, якщо у Шекспіра кохання двох підлітків закінчилося трагічно, то в п'єсі Васильченка ми сподіваємось на щасливий розвиток почуттів. П'єса Степана Васильченка “На перші гулі” оптимістична, сприймається легко, з гумором, дає можливість покращити настрій глядача, відволікти їх від життєвих неприємностей. Невелика за обсягом п'єса дає можливість побачити, які відносини між батьками і дочкою. Оленка любить і поважає своїх батьків, прислухається до їхньої думки, без дозволу не йде “на гулі”, із-за чого і породжується конфлікт в п'єсі. Піти на вечорниці – не глобальна проблема, проте Оленка домагається згоди батьків , а не просто безвідповідально задовольняє свої забаганки. Мені здається важливо це донести до теперішньої молоді, адже в наш час не завжди діти дослухаються і рахуються з думками батьків. Також в п'єсі розкривається питання поваги молоді до старших на образі Тимоша. Хлопець для того щоб змусити батьків Оленки відпустити з ним на перші вечорниці, розігрує їх, не дає їм спокою, але робить це не образливо, з гумором.
І найголовніше – відносини між молодими людьми. Глядач побачить щире, чисте перше кохання. Звичайно, це важливо донести до глядача, особливо до молоді. В наш час почуття між хлопцем і дівчиною не завжди бувають щирими, чистими, часто зводяться тільки до сексуальних стосунків, носять цинічний характер.
Адже одноактна п'єса Степана Васильченка “На перші гулі” має не тільки розважальне, а також виховне і пізнавальне значення. Завдання театру правдиво показати життєве явище, розкрити важливу для людей істину і заразити їх своїм відношенням, своїми почуттями. П'єса “На перші гулі” цілком відповідає цим вимогам. Написана вона Степаном Васильченком образною, гнучкою мовою, пройнятою ліризмом, з гумором, з любов'ю до своїх персонажів, за цікавими діалогами відчувається характер дійових осіб. Написана на початку минулого століття (вперше надрукована видавництвом “Криниця” в 1911 році) п'єса “На перші гулі” і досі користується увагою театрів. Не велика за обсягом п'єса, не велика кількістю дійових осіб, не складна декорація, дають можливість втілити постановку на сцені і професійного і аматорського театрів.
Все сказане вище і спонукало мене зупинити свій вибір саме на п'єсі Степана Васильченка “На перші гулі”.
Художня спадщина визначного письменника-реаліста і талановитого педагога Степана Васильченка належить до найкращих надбань передової української культури і заслужено завоювала широке визнання в нашій країні.
Степан Васильович Васильченко (справжнє прізвище Панасенко) народився 8 січня 1879 року в містечку Ічня на Чернігівщині в родині селянина-шевця. Сім'я Васильченків, що складалася з восьми чоловік, жила в постійних злиднях. Уже змалку майбутній письменник змушений був працювати на сільських глитаїв.
Батько письменника, відчувши на собі весь тягар бідняцької долі, прагнув вирвати дітей із злиднів, дати їм освіту. “Не землі, ні худоби, ні доброго ремества я вам не залишу після смерті – учіться діти та шукайте других шляхів”, - говорив він.
В 1886 році Степан Васильченко вступає до Ічнянської початкової школи. Письменник згадував про своє навчання в цій школі: “Записався я в неї боязким, соромливим, непомітним хлопчиком, кінчав – кращим учнем, живим, ініціативним”. На час навчання в Ічнянській школі припадають його перші поетичні спроби. Під впливом прочитаних біографій письменників він вирішив “зробитися поетом чи письменником”. Він наслідує Кольцова, Пушкіна, Шевченка.
Після закінчення школи вирішує стати народним учителем і готується до іспитів в учительську семінарію.
В 1895 році Васильченку пощастило вступити до Коростишівської учительської семінарії. Система викладання в семінарії була поставлена дуже погано, не могла дати справжніх знань допитливому юнакові, він багато працює самотужки, проймаючись волелюбними ідеями та настроями.
Закінчивши в 1898 році семінарію, Васильченко іде вчителювати. Мріяв він і про університет, але в дореволюційній Росії здобути вищу освіту біднякові селянину було неможливо.
Вчителювати Степан Васильченко почав в селі Потоки на Київщині, де зустрічається з труднощами: переслідування з боку місцевих глитаїв, напівзруйнована школа, в класах брудно й вогко, в шкільній бібліотеці лише кілька застарілих підручників. Молодий педагог, сповнений творчого завзяття і енергії, з ентузіазмом береться за справу. Він не тільки дбає про всебічний розвиток учнів, але й організовує вечірні класи для дорослих, керує аматорським драматичним і хоровим гуртками.
Вчителювання в сільських школах дає Васильченку багатий життєвий матеріал. Літературна діяльність розпочалася в часи вчителювання на Київщині. Після нелегкого трудового дня вечорами при світлі каганця він занотовує до щоденника свої спостереження, звіряє на його сторінках свої радощі і печалі. Письменник гаряче виступає на захист селян від знущань місцевої влади. За “крамольні” записи в щоденнику його звільняють з посади вчителя.
Першим твором Васильченка була написана російською мовою, поема “Разбитая бандура”. В 1904 році в газеті “Киевская почта” з'являється друком перше оповідання “Просвещение”. Оповідання справило на вчителів з народу велике враження – в ньому вони побачили власне життя. Згодом Васильченко пише цілий цикл оповідань з життя сільських учителів, де правдиво показує важке матеріальне і моральне становище його колег, протестує проти ганебної залежності вчителів – вихідців з народу, від обмежених інспекторів, місцевих багатіїв.
Слід підкреслити, що в своїх творах, спрямованих проти реакційної політики російського самодержавства в системі освіти, Васильченко постійно вимагав від народного вчителя активної участі в громадському житті, неодноразово говорив про необхідність боротьби проти деспотизму й насильства. Показовим щодо цього є образ Максима із “Записок вчителя”.
Протестуючи проти гнітючої дійсності, гостро викриваючи її в своїх творах, Васильченко висловив прагнення передової інтелігенції до свободи, її впевненість у майбутньому. В боротьбі за краще майбутнє письменник-демократ вбачав сенс людського життя.
Значну роль у формуванні ідейно-художніх поглядів Васильченка відіграло посилення революційного руху в Росії напередодні подій 1905 року. в цей час Васильченко був студентом Глухівського учительського інституту, до якого вступив в 1904 році. Разом з іншими студентами він бере активну участь у загальноміських виступах та демонстраціях. Під впливом революційних подій у країні Васильченко вирішує залишити навчання і знову повернутися до народу, сподіваючись на вільну працю. Проте мріях Васильченка не судилось здійснитись.
Згодом, бажаючи ближче познайомитись з “живим і шумким шахтарським життям” іде вчителювати в село Щербанівку на Донбасі. Тут його заарештовують і кидають до Бахмутської в'язниці, звинувативши в участі у горлівському повстанні шахтарів. Перебуваючи за ґратами пише поезії в прозі, цикл осетинських казок.
Пізніше на матеріалі тюремних вражень створює ряд новел з життя в'язнів - “Петруня”, “Пацанок”, “Спасеник”, “За мурами”. Потім хворого на шиф Васильченка випускають з в'язниці і він повертається до рідної Ічні. Тут він цілком віддається літературній роботі, пише оповідання “На чужину”, “Мужицька арифметика”, “У панів”, “Волошки”.
Неможна без хвилювання читати оповідання “Дома” про тяжке життя сиріт з яких знущається мачуха. Слід сказати, що дитяча тематика у творах Васильченка посідає одне з чильних місць. Значну художню цінність у цьому плані становлять твори письменника з життя школярів “Циганка”, “Під школою”, “Оксана”. Васильченкові належить ряд психологічно-побутових новел на дитячу тематику, забарвлених м'яким гумором “Басурмен”, “Свекор”, “Мужицький ангел”.
Трагічну історію молодої вчительки Тетяни, що мала чарівний голос і неабиякі акторські здібності, змальовано в повісті “Талант”.
Велику пізнавальну цінність мають твори Васильченка, в яких він змалював нові зрушення на селі викликані революцією 1905-1907 років. З великою силою художнього узагальнення Васильченко зумів показати настрої селян у новелі “Мужицька арифметика”. Тема революційного пробудження села знайшла своє відображення також у новелах “Осінній ескіз”, “Чайка”, “На калиновім мості”. Літературна та педагогічна діяльність Васильченка у дожовтневий період характеризує його як невтомного трудівника на ниві української культури. Кращі твори письменника пройняті щирою любов'ю до трудящих мас, до рідної землі: вони свідчать про те, що в українську літературу прийшов справжній художник-реаліст, який поставив за мету активно втручатися в життя.