На заміну списаної техніки за останні 5 років сільськогосподарськими підприємствами придбано лише 9700 тракторів, 390С зернозбиральних комбайнів, з яких 1370 — зарубіжних, що були в експлуатації 3—8 років. Внаслідок різкого зниження купівельної спроможності споживачів техніки, її закупівля значно зменшилася.
Ефективність зерновиробництва, а саме врожайність сільськогосподарських культур, як було сказано вище, в першу чергу залежить від якості ґрунтів, внесення мінеральних та органічних добрив. Науково обґрунтоване використання добрив дозволяє одержувати біологічно цінну рослинницьку продукцію, яка придатна навіть для дитячого та лікувального харчування. Удобрення беззаперечно впливає на родючість ґрунту. Наприклад, органічні добрива підвищують вміст гумусу, застосування їх у поєднанні з мінеральними поліпшує агрофізичні, фізико-хімічні та біологічні властивості ґрунту.
На різке зниження врожайності зернових значно вплинув низький рівень внесення мінеральних добрив. У 2002 році під посіви сільськогосподарських культур в Україні вносили всього 9,4% від кількості мінеральних добрив, використаних у 1990 році. Аналогічна ситуація з їх внесенням з розрахунку на 1 га посівної площі. У 1990 році під зернові (без кукурудзи) вносили 125 кг д. р. на 1 га, тоді як у 2000-му — 15, 2001 — 21, 2002 році — 24 кг. Якщо при забезпеченні мінімальної потреби в мінеральних добривах до 1990 року врожайність зернових становила 28—35 ц/га, цукрових буряків — 280—300, соняшнику — 16 ц/га, то у 1999 році вона дорівнювала відповідно 14—20, 156 і 10 ц/га. Починаючи з 2000 року відмічається деяке збільшення внесення мінеральних добрив під посіви сільськогосподарських культур. Разом з тим статистика свідчить про підвищення врожайності.
Значно порушений баланс внесення хімічних елементів. У 1990 році співвідношення М:Р:К становило 1,0:0,7:0,7, а в 2001 році — відповідно 1,0: 0,07 : 0,13. Недостатнє заміщення винесених з урожаєм мінеральних речовин, незбалансованість їх структури (збільшення частки азотних добрив) посилює мінералізацію і виснаження ґрунтів, а відтак і зниження гумусності з усіма негативними наслідками.
Не краща ситуація і з органічними добривами. Якщо у 1990 році їх вносили 8,6 т (в перерахунку на 100% поживних речовин), то в 2000 році — 1,3 т на 1 га, що у 6,6 раза менше. Не збільшилось їх внесення у 2001 і 2002 роках.
За даними Інституту ґрунтознавства і агрохімії УААН, вміст гумусу досить тісно корелює з урожайністю. Його зменшення в ґрунті на 1% призводить до зниження врожайності на 15%. За умов, коли різко зменшено внесення органічних добрив, вміст гумусу у типовому чорноземі може підтримуватися тільки там, де число полів сівозміни з просапними культурами не перевищує числа полів із травами.
Згідно з наказом Міністерства аграрної політики України від 20 квітня 1998 року про Програму "Зерно України" з метою забезпечення цільового, комплексного, науково обґрунтованого розвитку зернового господарства й для забезпечення зерном у повному обсязі внутрішніх потреб і на експорт планувалося застосовувати найбільш ефективні методи використання добрив (рядкове та підживлення), а також асоціативні біопрепарати, які здатні фіксувати атмосферний азот і вивільняти з ґрунтового комплексу зв'язаний фосфор (ризоагрин, мізорин, флавобактерин), вуглеамонійні солі й регулятори росту рослин. Крім того, враховуючи обмежену кількість як органічних, так і мінеральних добрив, Програмою передбачалося застосування найбільш ефективних методів їх використання. Щоб збільшити приріст урожайності зерна на 1 кг д. р., треба внести добрив до 6-7 кг. Передбачалося до 2000 року щорічно вносити на 1 га орної землі 5—6 т органічних добрив, а під зернові культури — по 60—80 кг д. р. мінеральних добрив. У більш віддаленій перспективі ці обсяги планувалося збільшити в 1,5—2 рази.
Реальна картина виявилася протилежною щодо запропонованої у 1998 році Програми. Замість 5-6 т органічних добрив у середньому по Україні у 2000 році вносили їх тільки 0,7 т під посіви зернових. Крім того, з кожним роком ця цифра зменшувалась. Аналогічна ситуація і з внесенням мінеральних добрив.
Однією з головних причин значного зменшення внесення органічних добрив було зниження обсягів виробництва у галузі тваринництва. Зменшення площ посіву кормових культур у свою чергу також зумовило скорочення поголів'я худоби, яке за аналізований період (1991-2000 роки) в середньому зменшилося на 55%.
У ринкових умовах господарювання на економічну ефективність виробництва, яка на кінцевому етапі розглядається як його прибутковість, впливає ціна реалізації продукції. Щоб виявити, як рівень цін впливає на прибутковість вирощування пшениці озимої, нами були проведені відповідні розрахунки на прикладі сільськогосподарських підприємств Київської області за 2001 і 2002 роки.
Ціна реалізації на озиму пшеницю у 2001 році коливалася у межах 260—610 грн. за тонну і в середньому становила 440 грн/т. У 2002 році ціна була у межах 280— 460грн. за тонну і в середньому дорівнювала 330 грн./т, тобто на 110 грн. менше, ніж у попередньому році. Середня рентабельність у 2001 році становила 37,68%, а в 2002 році — 21,98%, тобто у 1,7 раза менше. Причому середня собівартість озимої пшениці у 2001 році була більша на 5,2 грн./т, затрати праці вищі на 8,4 люд.-год. на 1 т порівняно з 2002 роком.
Звичайно, середня ціна реалізації не є об'єктивним показником, вона не показує градації цін по структурі реалізації і потребує глибшого дослідження в даному напрямі. Розрахунки свідчать про взаємовплив таких показників, як обсяг виробництва, одержаний прибуток від реалізації даного обсягу і ціна реалізації, та тенденцію, спричинену збільшенням або зменшенням ціни. Так, у взятих для розрахунків сільськогосподарських підприємствах обсяг виробництва озимої пшениці становив 487,8 тис. т, що на 18,1 тис. т більше, ніж у 2001 році. При цьому прибуток від реалізації у 2002 році був на 21,2 млн. грн. менший, ніж у 2001 році внаслідок зниження ціни. На 1 т дані підприємства втратили у середньому 92 грн.
Низькі ціни у 2001—2002 роках, на думку аналітиків, були зумовлені значною перевагою пропозиції над попитом1. Про те, що саме попит і пропозиція відіграють головну роль у встановленні цін, свідчить ситуація, яка склалася на ринку зернових у 2003 році.
Ринок зернових демонструє безпрецедентний ріст, причому максимум цін на продовольчу пшеницю ще не досягнуто. З вересня 2003 року на пшеницю 3 класу ціни зросли від 970—1050 грн./т ЕХW до 1200 грн./т ЕХW наприкінці місяця. Кілька великих угод укладено за ціною 1220 грн./т ЕХW, однак попит на ринку продовольчого зерна значно перевищує пропозицію. Уперше за багато років продовольча пшениця дорожче соняшнику, що нині пропонують на ринку за ціною 900—950 грн/т ЕХW. Основними факторами, що спричинили ріст цін, називають такі: відсутність внутрішньої пропозиції, нерівномірний імпорт продовольчої пшениці, що призводить до нерівномірного насичення ринку.
Таким чином, сільськогосподарські підприємства у 2002 році втратили значні прибутки через низькі ціни на сільськогосподарську продукцію. Щоб забезпечити прибутковість національних виробників зернової продукції, в першу чергу держава повинна втручатися в процес ціноутворення на зерновому ринку, політичними й економічними важелями забезпечувати рівень цін, який би стимулював зерновиробництво і надавав можливість розширеного відтворення для сільськогосподарських виробників у цій галузі.
Ще одним важливим чинником, що впливає на прибутковість зерновиробництва, є конкурентоспроможність продукції даної галузі. Високу конкурентоспроможність вітчизняного зерна на внутрішньому і зовнішньому ринках може забезпечити застосування нових, цінних у продовольчому і кормовому відношенні сортів та впровадження середньо- і низьковитратних енергозберігаючих технологій вирощування зернових культур, які дають можливість одержувати відносно високі врожаї зерна належної якості за низької його собівартості.
Таким чином, зважаючи на вищенаведений аналіз, зернове господарство ще не вийшло із затяжної кризи, в якій перебуває вся сфера сільського господарства. Хоча слід відмітити, що відбулися деякі позитивні зрушення починаючи із 2001 року: підвищення рівня врожайності зернових у 2001 році в цілому на 28,5%, валового збору — на 38,4%. Але забезпечення матеріально-технічними засобами залишається на дуже низькому рівні й має тенденцію до погіршення.
Отже, щоб вивести зернове господарство на належний рівень та забезпечити його прибутковість, у першу чергу товаровиробникам потрібна фінансова підтримка з боку держави, яка б спрямовувалась на придбання та застосування новітніх технологій щодо вирощування зернових; високоврожайних, стійких проти хвороб сортів посівного матеріалу; розробку науково обґрунтованих програм з підтримки зерновиробництва, які б реально працювали.
Експорт у найближчій перспективі прогнозується на рівні 3 млн. т. Досвід Франції показує, що, виробляючи близько 60 млн. т. зерна, можна експортувати його у розмірах, які перевищують 50 % виробництва. Цей результат може бути досягнутий через інтеграцію проектів менеджменту і маркетингу, необхідне інвестування в інфраструктуру. Україна, маючи таке велике зернове поле, повинна мати свій власний комбайн – і за еквівалентною до значення зерна вартістю. Необхідно підкреслити, що 30% втрат зерна – втрати через нестачу комбайнів, затягування строків збирання. На 1000 га зернових культур припадає всього 7 комбайнів, а в Херсонській, Одеській, Запорізькій, Донецькій областях – 6.