Сьогодні відбувається повна дестабілізація часу та історії. Наш час не шукає документів, свідоцтв, минуле з'являється лише у вигляді "симулякрів", як чиста фікція. Художники знищують часові, причиннонаслідкові зв'язки, створюючи "метаісторичний синтез".
Друга важлива зміна стосується верифікування реальності. Упевненість в істині дає не особливий, безпосередній досвід пізнання світу (присутність на спортивному матчі), а можливість сприйняття телевізійного зображення події (уповільнені зйомки, які дозволяють вловити щось реальніше, ніж сама реальність).
Необарокова особливість різних типів поведінки в культурі, які претендують на "примежовість" — їхній специфічно поверховий характер, орієнтація на зовнішні шари, формальну організацію, відчутне нехтування змістовнотематичним аспектом. Творчі пошуки зміщуються від естетичного, емоційного ядра в бік декоративізму, естетизації форми.
"Те, що можна було б кваліфікувати як порушення норми, є скоріше надлишком форми, ніж якимось "революційним актом", — вважає Калабрезе. Порушення форми найпомітніше виявляється в надмірності масштабів творів. Вражаючий приклад — "Упаковка" Кристо. Як виявилось, загорнути можна все: новий міст у Парижі, цілий острів або Австралійську пустелю. Знаменним є й відродження розкішних святкувань з приводу різних подій в особистому житті зірок кіно, представників вищої аристократії. Святкування спричинили появу нових професій: архітекторпіротехнік, архітектор святкувань, дизайнер їжі тощо. Таким чином, система необароко відрізняється великою гнучкістю, елегантністю контурів, здатністю нейтралізувати порушення форми, надаючи їм вигляду інноваційної "роботи на межі".
Особливе місце сучасна культура відводить структурам лабіринтного типу. Лабіринт, який приховує за хаосом розумний порядок, є "типовою барочною фігурою".
Оскільки маршрут в цілому залишається за полем зору відвідувача, тут набирає сили "короткозорий" метод вирішення: почергове розв'язування локальних вузлів проблеми. Немає жорстокої причинності, послідовності, саме життя вирішує проблему, підказує подальший розвиток подій. "Вирішення" лабіринту пов'язане з коливанням стану, чергуванням "насолоди загубитися" з "насолодою знайтися". Сучасний лабіринт — "найбароковіший" з усіх можливих. У ньому переважає не насолода рішення, а смак до загадки, помилки, незрозумілості. X. Борхес зазначав, що розкриття таємниці ніколи не піднесе над "самою таємницею. Таємниця має безпосерднє відношення до божественного, а її розгадка — лише трюк фокусника.
Парадоксально, що смак до помилки виявляється там, де, здавалося б, панує впорядкованість та систематичність — в роботі з комп'ютером! Справа в тому, що вона уособлює Всесвіт, і завжди є ризик "помилитися кнопкою", цим самим звівши результат нанівець. Можливо, саме ризик, насолода від того, що план цілого вислизає зпід контролю, і становить головну таємницю привабливості "дурної машини".
Комп'ютер породжує особливий тип мислення — "малими блоками", логічні зв'язки між якими поновлюються лише згодом; це — вільне падіння, в якому заздалегідь не дано ніяких гарантій.
Технічний прогрес, запровадження надточної апаратури створили ілюзію керування, контролю над світом. Очевидно, необхідністю позбавитися від ілюзії точності пояснюється конструювання приблизності, невизначеності в сучасному мистецтві.
Для необарокового мистецтва характерний також феномен нестабільності.
У пластичних мистецтвах елемент нестабільності виникає на різних рівнях структурного твору. Часто художники розробляють спеціальну технологію, яка гарантує недовговічність твору: "зникаючі" фотографії К. Фарбезе, живопис Ф. Пансенки, який поступово знебарвлюється, скульптури Ж. Тенгелі, що самознищуються.
Нестабільність поведінки в процесі сприйняття цілеспрямовано спланована Дж. Стерлінгом у проекті ліфта, який з'єднує перший та другий поверхи в музеї сучасного мистецтва в Штутгарті.
Новітні як наукові, так і естетичні теорії намагаються виявити "лад у безладі", закономірності хаосу як форми існування "надскладних" феноменів. Французький математик Б. Мандельброт уперше запропонував методи вимірювання об'єктів, які мають украй нерегулярну, порізану форму — таких, як лапатий сніг, смуга морського узбережжя, місячні кратери або дірчаста структура сиру.
Дослідники вдаються до методики спробних вимірювань, які виходять за межі евклідового простору, звертаються й до завихрень (турбулентності) в гідрології, метрології, ботаніці, анатомії тощо.
Великою кількістю прикладів Калабрезе підтверджує думку про те, : що турбулентність та нерегулярність керують створенням об'єктів з естетичною функцією практично на всіх рівнях складності в культурі
— від продукції медіа до найвимушених речей у художніх галереях таконцертних залах.
Отже, нова наука та необарокова культура сповідують два основнізагальні принципи:
— відмова від уніфікованих, спрощених моделей та погляд на світ як на фрагментарну множинність, де різноманітні моделі протистоять одна одній, змагаючись між собою;
— уявлення про те, що в світі переважають не стабільні моделі, а навпаки, моделі складні, комплексні, багатомірні, динамічні.
На наш погляд, поняття "необароко", як воно тлумачиться західноєвропейськими філософами, точніше порівняно з "постмодернізмом" відбиває нові тенденції у розвитку сучасної культури України, ближче до українського менталітету.
Особливості сучасного українського мистецтва. Визначною рисою українського мистецтва завжди був зв'язок зі своїми традиційними витоками. Він притаманний і неакадемічному живопису (андеграунду), який ніколи не припиняв свого існування в Україні й нерідко в повній ізоляції видавав оригінальні рішення.
Незважаючи на те, що сучасний український митець часто наслідує, пародіює, обігрує мистецтво Європи та США, говорити про другорядність в епоху постмодернізму, поперше, просто безглуздо, а подруге, — українське мистецтво завжди перероблює запозичені ідеї так, що їх важко впізнати.
Так трапилось зі слов'янським авангардом, коли, філософськи переосмисливши ідеї західноєвропейського кубізму й футуризму, В. Кандинський та К. Малевич перетнули межу предметності, перейшли до абстракціонізму, вивели слов'янський авангард на передові рубежі. Основою такого блискучого злету слов'янського авангарду було його звернення до своєї автентичної, традиційної культури — ікони, лубка, символіки, вишиванки — в живописі; до архаїзованих форм слов'янської мови, православних і язичницьких "заклинань" — у літературі.
Автентичність притаманна і постмодерністському мистецтву; вона виявляється в тенденції до синкретизму, до злиття різних видів мистецтва, єдності стилів і жанрів. Постійне повторення ситуації від стику до стику, незначна інформаційна відмінність наступної строфи від попередньої, відкритий нескінченний ритм є також характерним для народного мистецтва. Ще одна "первісна" характеристика постмодернізму — його ритуальність, що виявляється в акціях, хепенінгах, перформансах, головне в котрих — сам факт переживання дійства.
Але автентичність сучасного українського мистецтва переважно виявляється не в цьому, а в збереженні менталітету і глибинних, духовних зв'язків зі своєю традиційною культурою. Розробляючи ті ж самі теми, проблеми, що й сучасні художники Заходу, які використовують ідентичні прийоми, — слов'янські художники якось інакше розставляють акценти в усвідомленні катастрофічної дійсності, кризової свідомості людини XX ст.
Для художника Заходу безоглядне руйнування традицій, викриття, невідхилення стає самоціллю. Слов'янська ментальність інакша: заперечуючи, містифікуючи, митець завжди вірить у якийсь Абсолют, Надідею, вищу Істину; власне, заради неї він творить свої дійства; Найяскравіше ця віра виявляється в кризові епохи. У кінці XIV ст., коли Русь відроджувалась із попелу монголотатарської навали, усвідомлювала трагізм і перспективи своєї історії, в іконописі найпопулярнішою стала тема страждань Христових. У цих іконах не акцентується увага на стражданні, не зображується поранене тіло Христа, знаряддя тортур, немає гострого драматизму, бурхливих емоцій, різких рухів, що характерно для західноєвропейських іконного часу, які відтворили смутний світ пізнього середньовіччя.
У "Розп'ятті" Діонісія граційна лінія вигнутого тіла Христа, широко розкинуті руки нічого не мовлять про страждання. Ступні ніг не скрючені, як на готичних розп'яттях, а невимушено стоять на нижній поперечині хреста. Колорит ікони світлий, святковий. У православній іконі з її м'якістю ліній та кольорів, ліричностю, з її стійкою іконографією,.в якій проглядає спокійне, ясне, цілісне ставлення до життя, завжди присутні мрія, віра в добро, у кращі часи, прагнення наблизитись до вищої Істини. І невипадково завершенням православних храмів, за спостереженням Є. Трубецького, є "цибулинка", яка нагадує палаючу свічку, спрямовану у небо як символ людської душі — невдоволеної, заглибленої в пошук, спраглої за досконалістю — і цей процес є Істина.
У сучасному українському мистецтві, на противагу західній тенденції деконструкції, заперечення усіх і всього, виявляється лінія пошуку духовної основи нового відродження.
Прикметна риса слов'янського мистецтва — увага до натурфілософського, космічного початку. Саме цей теософський та антропософський фон найістотніше відрізняє слов'янське мистецтво від європейських шкіл. Ці ідеї чітко зазвучали у К. Малевича, В. Кандинського, О. Богомазова — через художників 30х років — до нового авангарду 50—80х років. Це власні витоки, власна оригінальна ідентичність, котру високо цінують на Заході.