Кожен майстер користувався допомогою двох підмайстрів і кількох учнів, що зрозуміло, не сприяло задоволенню постійно зростаючих запитів внутрішнього ринку. Проте ковальський цех, прагнучи зменшити внутрішню конкуренцію, стримував ріст чисельності майстрів. Свідомо гальмуючи розширення виробництва, він, тим самим, сприяв збільшенню кількості позацехових ковалів. Так позацехове ковальство, породжене виробничим життям феодального суспільства, поширюється по всій території України.
2.3 Ковальське ремесло XIV–XVIII ст.
Міське ковальське ремесло на Україні в XIV–XVIII ст. розвивалося у формі цехової організації виробництва, характерними рисами якої були організованість та висока професійна підготовка спеціалістів. На ранньому етапі розвитку (XIV–XVIII ст.) цехове ковальство повністю забезпечувало потреби внутрішнього ринку і відігравало прогресивну роль у суспільно-економічному культурному і політичному житті середньовічного міста.
Проте в результаті внутрішнього цехового соціального розшарування, посилення соціального антагонізму, проникнення капіталістичних відносин (у формі позацехового виробництва) у кінці XVII ст. починається його помітний занепад.
Ковальство XVII – XIX ст. на Україні розвивалося в основному у трьох напрямках: цехове у містах та містечках, сільське або локальне, в місцях добування залізної руди і виплавки заліза, і вотчинне в маєтках поміщиків. В середині XVIII ст. у великих містах у зв’язку з розвитком капіталістичних відносин спостерігається занепад цехової організації виробництва. І тільки в невеликих містечках, куди капіталістичні відносини проникають значно повільніше, об’єднані цехи продовжують існувати до початку XIX ст[[8]].
В давнину, коли техніка кування і виливання металу стояла на низькому рівні, вже почалось застосування металевих огорож для захисту найбільш вразливих місць житла (вікна, двері). Огорожі, спочатку примітивної форми, в міру вдосконалення техніки обробки металу набувають складнішої форми, і вже в середні віки, коли мистецтво кування і відливання металу досягло більшої досконалості, почалось виробництво огорож, художні якості яких стояли на високому рівні. Романські ремісники укріплювали дерев'яні двері кованими деталями: міцні горизонтальні консолі, розгалужені спіралі вкривали всю поверхню дверей, скріплюючи таким чином важкі дубові дошки разом. Романська решітка, переважно масивна, складалась з вертикальних прутів квадратного перерізу, поставлених косо або вертикально. Окремі проміжки між ними заповнювались спіралями, які виходили з прутів. Найбільш відомі пам'ятки ковальського мистецтва романського періоду збереглись у Франції, Німеччині [[9], с.14].
Виразна морфологія архітектури готичного стилю, архітектонічні форми використовувалась і майстрами ковальської справи. В типологічному ряді архітектурного готичного ковальства – решітки, петлі, затвори, дверні кільця, замки, ліхтарі. Прути готичних решіток вже прикрашались декором, виконаним з листових заготовок у вигляді волюти, листя, лілії-трилисника. Окремі елементи решіток з'єднувались між собою за допомогою зварювання або обхватів (кілець). Прості готичні решітки кафедрального собору у Львові викувані з прутів квадратного профілю, які, з'єднуючись, створюють квадратну або ромбовидну сітку. Перетин окремих прутів в готичних решітках реалізовувався або протягуванням через просічку, або, у випадку плоских прутів, холодним клепанням. Цей простий декоративний спосіб був популярним до XVII ст[[10]].
Форми ренесансних решіток розвиваються настільки, що важко впізнати їхній прообраз в готичних орнаментах. Чотиригранний готичний пруток не давав таких можливостей формоутворення, як круглий, який є основним характерним елементом художнього ковальства періоду ренесансу. Розкішні спіралі, розгалуження на кінцях переходили в листя, квіти, виконані ковкою в гарячому стані без клепання. В місцях згину прути перетинались за допомогою просічки, в яку вони протинались. З точки зору композиції ренесансні решітки поділяють на дві групи. В першій групі узор розвивається від основного вертикального прута. Від нього розходяться і розгалужуються на дві сторони спіралями інші прутки. Вільна поверхня заповнюється кованими листям, плодами, квітами. До другої групи належать вироби, в яких переважно використовуються лінійні мотиви, узори поширюються від середини, і простір навколо заповнюється розгалуженнями та листям. Загалом розвиток ковальського мистецтва ренесансу йшов різними шляхами на відміну від стилістичної єдності у період готики [4,с.40–51]. Яскравим прикладом ренесансного художнього кування на Україні є вхідні двері порталу каплиці Трьох святителів (ХVІ ст.) у Львові (архітектор Красовський). Півкругла решітка над обкованими залізом дверима виконана з прутів круглого профілю, які плавно викладені в точені вісімки, оздоблена решітка круглими шишками і квіткоподібними розетами [2, с. 14].
Потреба вищих прошарків суспільства в показовій парадності призводить до активізації будівництва. Це було основною передумовою розквіту мистецтва періоду бароко.
Потяг до прикрашання і розкоші знайшов відтворення в декоративних решітках огорож парків і палаців, в декоративних елементах палацової архітектури. Найпоширеніші декоративні елементи: акантовий орнамент в сполученні з масками, щитами, монограмами, коронами, геральдичними ліліями. Використовувались також розетки, квіти, голови тварин. У ХVІІІ ст. у більшості європейських країн поширюється конструкція кованих решіток, яка відтворює прагнення подолати простір в скороченій перспективі, у т. зв. Перспективному ряді. Інший елемент, типовий для решіток в стилі бароко, – розвинена форма акантового листка, яка супроводжується прутами (в багатьох випадках ще круглими), скрученими в
спіралі. Окремі прути не перетинаються, а лише торкаються один до одного. По-новому використовуються плоскі або чотиригранні прути: оживають криві лінії прутів, правильні спіралі переходять в S-подібну форму [4, с. 74–87]. В барокових решітках використовуються прути різної товщини і профілю (круглого, квадратного, прямокутного). На відміну від ренесансних рівноплоских решіток, барокові були об'ємними, прикраси виступали над каркасом решітки.
Прикладом характерного криволінійного рисунку кованих композицій у Львові є полотно залізної огорожі подвір'я монастиря при Домініканському соборі [2, с. 14].
Композиційні і стильові особливості барокової архітектури Києва відтворені в обмеженій кількості типологічних різновидів кованого металу, переважно у вигляді знаків візуальної інформації, геральдичних емблем, флюгерів, надбанних хрестів тощо. В декорі переважають геометричні форми – S-подібна, C-подібна, Х-подібна, V-подібна – спіралі, ялиночки, бігунці, зірочки. З середини ХVІІІ ст. поширенішими стають рослинні мотиви (квіти з п'ятьма пелюстками, гілки з паростками, бутони, виноградні грона, листя), які добре поєднуються з геометричними мотивами, а подекуди зовсім їх витісняють [[11], с. 9–10].
Найкращі скульптури з металу і металопластика Києва XVII – XVIII ст. виконані з урахуванням особливостей форм барочної архітектури, їх масштабів, пропорційних особливостей. В композиціях і формах художнього металу Києва даного періоду вплив барочного мистецтва Західної Європи і Росії поєднуються з особливостями, характерними для мистецтва України. Для композиції архітектурних завершень характерна делікатна асиметрія, простий лінійний метричний період ритму, зменшення пропорційних розчленувань в міру збільшення висоти.
Металеві рельєфи і кругла скульптура вирізняються асиметричною композицією, площинністю і деталізацією. В круглій скульптурі і рельєфах домінують зображення пов’язані з міськими емблемами або зображеннями святих.
Багатство і різноманітність художніх і технічних прийомів у витворах київських майстрів обумовлена знайомством із західно-європейським і російським мистецтвом завдяки безпосереднім контактам між художниками і майстрами, серед яких вихідці з Польщі, Німеччини, Росії.
Серед технік виконання переважаючим залишається ковальство. Ковані елементи оздоблення фасаду і скульптуру з металу використовували у своїх будівлях І.Г.Григорович –Барський і І.Г. Шедель [5, с. 11].
Ковальські роботи рококо втрачають той елемент конструктивності, який бароко до певної міри ще зберігало, замінивши його перспективною ілюзією простору. Декоративний фактор стає домінуючим. Строга лінія розпадається, рама, в яку вставляється решітка, полегшується і також набуває функції декору. Решітки-огорожі відступають на другий план, поширюються дрібніші вироби – балкони, перила, ліхтарі тощо. Основний бароковий елемент орнаменту – акантовий лист, стає менш помітним, тонким, а динаміка руху, скручування, згини набувають легкості. Орнаменти розвиваються в напрямку асиметричності, подрібленості. Розташування S-подібних і С-подібних кривих стає більш довільним, букети, гірлянди заповнюють весь вільний простір, втрачається враження монументальності [4, с. 93]. При спорудженні будівель у стилі рококо для решіток використовувалося ребристе залізо, як і у період бароко, але оздоблюючі елементи – гірлянди, квіти найчастіше виготовлялися з тонкої бляхи [2, с. 14].
Одночасно із згасанням стилю рококо в останній чверті ХVІІІ ст в європейських країнах з'являються елементи класицизму. Простотою, лапідарністю, поверненням до античної культури класицизм зачарував людей. В художньому ковальстві цей стиль характеризували перш за все гладкі прути і перевага геометричних фігур в якості елементів орнаменту. Прямі, кола і меандр найбільш поширені мотиви поряд з класичним акантом, фестонами і натуралістичним рослинним орнаментом, який складається переважно з квітів і лаврового листя. Волюти переважають еліптичної форми, часто парні, видовжені паралельно одна одній, на кінцях зварені або скручені в простого равлика. Середина волюти улюблене місце для розташування квіткового фестона, складеного з тупих акантових пелюсток. Мотиви повторюються вздовж смуг, використовується і періодичне чергування листків з меандрами або з іншими геометричними узорами.