Вагнер працював над оперною тетралогією "Перстень Нібелунгів" 26 років. Вона об'єднує в собі чотири опери: "Золото Рейну", "Валькірія", "Зіг-фрід", "Загибель богів". В основу сюжету покладені епічні сказання про Зі-гфріда - народного героя, безстрашного переможця темних сил.
В образотворчому мистецтві романтизм найбільш яскраво проявився в живописі і графіці, менш чітко - в скульптурі і архітектурі. Найбільш значною на початку XIXст. стала англійська пейзажна школа живопису, головними представниками якої виступили Джон Констебл (1776-1837 рр.) та Джозеф Меллорд Уільям Тернер (1775-1851 рр.).
Як вважають дослідники творчості Джона Констебла, саме цей художник справив найбільш суттєвий вплив на живопис XIXст. Художник досягає майстерної передачі ефектів освітлення, які швидко змінюються, відчуття свіжості зелені. Життя кожного предмета неначе на очах глядача оживає завдяки тому, що художник одним з перших почав писати етюди на планері, на відкритому повітрі, випередивши таким чином в пошуках незвичайної свіжості колориту і безпосередності враження художників французької школи ("Собор в Солсбері із саду єпископа"; "Підвода для сіна"; "Кінь, що скаче").
Більше 21 тисячі творів залишив по собі видатний англійський художник Уїльям Тернер. Стихією Тернера було море, насичене вологою повітря, : рух хмар, злет вітрил, розбурхані стихії всілякого роду, від феєричних сніжних ураганів до лютих морських бур ("Загибель корабля"). Передача світла і повітря, фантастичних світлових ефектів, що виникають у вологій атмосфері, були його головним завданням ("Морозний ранок").
Боротьба романтизму з академічним мистецтвом тривала майже півстоліття. Перемога романтизму була отримана не легко і не відразу. Першим художником цього напряму був Теодор Жеріко (1791-1624 рр.). Про це свідчать і всі його великі речі, і теми екзотичного Сходу, і ілюстрація до Байрона і Шеллі, і його "Полювання на левів", і портрет двадцятирічного Делакруа.
3.Особливості розвитку художньої культури в кінці XIX ст.
Серед названих напрямів найбільш життєздатним наприкінці XIX ст. виявився реалізм, однак він набуває, нових рис. Зокрема, в літературі цього періоду вже немає такої широти зображення епохи, монументальності характерів, які були у Бальзака, Стендаля, Діккенса. Проте безжалісність звинувачення, безжалісне руйнування всіх ілюзій, показ загального зубожіння і здрібнення досягають в ній такої сили, якої не було у Бальзака чи Стендаля. Все це стосується насамперед творчості Гюстава Флобера (1821-1880рр.), французького письменника, характерною рисою світогляду і творчості якого є повна відсутність будь-яких ілюзій про життя, нетерпиме ставлення до всіляких спроб накинути романтичне покривало на жорстоку правду дійсності. В своїх звинуваченнях він досягає безмежної безжалісності. На грунті реалізму в останній третині XIXст. склався натуралізм, представники якого прагнули до об'єктивного, точного і безпосереднього зображення дійсності, людського характеру. Вони ставили перед собою завдання вивчати людину і суспільство так, як природознавець вивчає природу. Натуралізм зародився і оформився передусім у Франції. Утвердженню цього методу сприяли досягнення природничих наук, а також філософія позитивізму О.Конта. Як і просвітники, О.Конт висловив віру в безмежні можливості науки, крім того, виступив проти традиційної філософської метафізики.
Сама ж теорія натуралізму була розроблена видатним французьким письменником Емілем Золя (1840-1902 рр.). Він вважав, що література, як і наука, не має права вибору матеріалу, що для справжнього митця немає непридатного сюжету або тем, що не заслуговують на увагу. Натураліст не повинен моралізувати, на думку Золя, бо зображена з науковою пристрастю дійсність сама по собі є достатньо впливовою у виховному відношенні.
У середині 70-х років навколо Золя склалася ціла натуралістична школа, куди ввійшли Гі де Мопассан (1850-1893 рр.), Едмон Гонкур (1822-1896 рр.), Альфонс Доде (1840-1897 рр.) та інші. Вона проіснувала до кінця 80-х років. Відігравши велику роль у розвитку літературного процесу, натуралізм показав і свої вразливі місця. Зокрема, прагнучи максимальної правдивості зображення дійсності, художники послабили увагу до краси мистецтва. Це вело до кризи цього напряму. Не випадково, що наприкінці XIXст. виникає чимало альтернативних художніх течій, спрямованих проти натуралізму, зокрема імпресіонізм та символізм.
Імпресіонізм (від франц. impression - враження) виник у Франції наприкінці 60-х років і пов'язаний з творчістю таких видатних майстрів, як Едуард Мане (1832-1863 рр.), Клод Моне (1840-1926 рр.), Опост Ренуара 1(1841-1919 рр.), Едгар Дега (1834-1917 рр.), Опост Роден (1840-1917 рр.) інших. Свої твори вони наповнили живим духом природи, показали людину в нерозривній єдності з навколишнім світом. Особливу увагу імпресіоністи приділяли кольору і світлу, застосувавши новий метод бачення світу, скований на безпосередньому баченні глядачів.
Художники наступного покоління, враховуючи досвід імпресіоністів, почали створювати свої живописні системи. Такі майстри, як Жорж Сера, Поль Саньяк і Едмонд Кросе, спираючись на наукові відкриття по розкладу світла на чисті спектральні тони і їх синтез в оці глядача, малювали полотна невеликими мазками-крапками, створюючи мальовничий ефект мозаїчності зображення, яке ніби зібране з кольорових кристаликів. Ці художники хотіли домогтися підвищеної емоційної виразності кольору, посилюючи контраст фарб. Разом з такими майстрами, як: Поль Гоген, Вінсент Ван Гог і Поль Сезанн, вони отримали назву постімпресіоністів.
У 70-х роках XIXст. знову ж таки у Франції виникає така своєрідна художня течія, як символізм (від грецьк. symbolon - знак, символ). Символісти вважали головним у художній творчості інтуїтивне, підсвідоме. Виходячи з ідеї про символічність будь-якого мистецтва, представники цього напряму були переконані, що символ поєднує земне, емпіричне, тимчасове з іншими світами, з глибинами духу і душі, з вічним та абсолютним. Символізм зародився у творчості відомих французьких поетів: Шарля Боддера, Поля Варлена, Артюра Рембо, Стефана Малларме. Пізніше він поширився на інші види мистецтва і став загальноєвропейським явищем. Філософськими предтечами символізму можна вважати насамперед Шопенгауера, Ніцше, К'єркегора, які обгрунтували ірраціоналізм і сприяли поширенню у мистецтві песимістичних настроїв.
Декадентство (від лат. decadentia - занепад) знайшло вираження не тільки у символізмі, айвінших течіях, які стали передвістям глибокої кризи західноєвропейської культури у XX столітті.
Світова культура XXст.
• -
1. Загальна характеристика світової культури XXст., її особливості та періодизація.
Приступаючи до загальної характеристики культури XXст., треба зазначити, що XXстоліття у розвитку світової культури займає особливе місце. Саме в цьому столітті завершується процес її формування. Панорама культури XX ст. є досить барвистою, в котру вписується і архаїчна культура маленької частини населення світу-мисливців і збирачів, традиційна, доіндустріальна культура більшої частини людства, і науково-технічна культура третини людства.
XX ст. - це час небувалого зростання технологічної потужності людства, кількох хвиль науково-технічної революції. Розвиток науки і техніки зробив людину більш незалежною від природи.
Війни і революції, колоніальна система, тоталітарні режими, екологічні проблеми не тільки сіяли гіркі зерна розбрату людей, а й вчили людяності, моральності.
Технологічні і морально-політичні зрушення нашої епохи відтворилися у світовій філософії. В центрі уваги видатних мислителів стояла людина з її пошуками і ваганнями, сумнівами і сподіваннями. Філософія як духовна квінтесенція епохи відображала трагізм і воскресіння людства.
Художня культура зіткнулася з суперечностями науково-технічної революції, з глобальними проблемами, які зачіпають інтереси всього людства, а, відповідно, з новим, духовним попитом людини, з визначенням її місця в цих процесах. Духовну спрагу людей намагалися вгамувати представники двох різних методів художнього мислення - західноєвропейського критичного реалізму і соціалістичного реалізму. Напротивагу реалізму виникає модернізм як результат пошуку нових, незвичайних засобів виразу форми і змісту творів взаємовідносин художника з життям (експресіонізм, сюрреалізм, екзистенціоналізм, абстракціонізм, гіперреалізм, поп-арт та інші).
Не зважаючи на художній плюралізм, проблем, у розвитку духовної культури не зменшилося. Духовне виробництво, що раніше було заняттям обраних, стало масовим. Інтелігенція в значній мірі втратила своє елітарне становище в суспільстві, статус охоронця цінностей. На авансцену суспільного життя вийшла людина маси, з достатнім запасом готових ідей і думок. Цінністю є не унікальність індивіда, а його посередність, риси, що роблять його подібним до всіх інших.
Сучасне суспільство володіє розвинутою індустрією масової культури, яка продукує стандартні колективні форми мислення. Жити власним духовним життям людина маси вже не може. В її свідомості домінуючу роль відіграють стереотипи та автоматизми.
Найболючішою проблемою є криза духовності.
Культура XXст. про йшла три етапи розвитку:
1) Для початку XXст. (1900-1920 рр.) характерна гостра боротьба всіх форм антиреалістичного мистецтва за право на існування. Саме в цей період склались основні модерністські течії, які пізніше виступали лише в різних модифікованих варіантах.
2) Час між двома світовими війнами (1921-1939 рр.) характеризується посиленням боротьби між реакційною культурою і реалістичною, демократичною. Цей період дав світовій культурі видатних письменників і майстрів образотворчого мистецтва. В духовному житті більшості індустріальних країн широко йшов процес дальшої демократизації. В той же час в тоталітарних державах панував догматизм, страх, конформізм, войовнича ідеологізація, чинились репресії проти діячів науки і культури, знищувались пам'ятки культури, твори видатних письменників.