Курсова робота
Кераміка, витоки виробництва. Фарфорова справа в Європі і Росії. Українська кераміка
План
2. Витоки виробництва керамічних виробів. 14
3. Фарфорова справа в Європі 22
З того часу, як грудочка глини (а, може, це був і рукотворний глиняний виріб) випадково опинилася в багатті, де набрала міцності каменю, — розпочинається історія кераміки. З нею в людське життя ввійшло безліч корисних речей. Запам'ятаймо: перші вироби з випаленої глини з'явилися за доби неоліту — між VIII і III тисячоліттями до нашої ери (в різних куточках планети — по-різному).
Першим надбанням людства в опануванні нового матеріалу став посуд.
Посуд винайшла жінка. Це — частина домашнього господарства. Пораючись, прадавня господиня придумала посудини, аби зберігати в них харчі, готувати і споживати їжу. В ролі первісних посудин виступали шкури, міхури, роги, черепні й тазові кістки тварин, яйця великих птахів, кокосові горіхи, черепашки, гарбузи, цупке листя.
Жінки були першими гончарями. Про це вчені дізналися, обстежуючи давню кераміку: на ній назавжди лишилися відбитки тендітних жіночих пальців. Рука була першим гончарським інструментом. Можна припустити, що вм'ятина кулака в кулястій грудці глини стала першою посудиною. Форма посудини повторювала форму кулака, а отвір у ній дорівнював його величині.
Значення винаходу керамічного посуду важко переоцінити. Це збіглося в часі з переходом людини до осілого способу життя, коли на зміну збиранню прийшло рільництво, а на зміну полюванню — скотарство. Культивування злаків та одомашнення тварин сприяло розширенню господарства, незрівнянно більше стало зерна, м'яса, молока. У зв'язку з цим дедалі більше було потрібно різноманітного й міцного посуду. Докерамічний посуд — через обмеженість його форм, невелику місткість, не-вогнетривкість — уже стримував дальший розвиток господарства. Натомість керамічний посуд одразу розв'язав усі проблеми. Міцний, гарний, чистий — він давав змогу зберігати, а в разі потреби й переміщувати велику кількість води, інших рідин. У ньому робили запаси зерна, борошна, сухих фруктів, меду, жирів. Керамічний посуд прислужився й збагаченню способів приготування їжі й раціону харчування людей: до сирих і напівсирих продуктів завдяки йому додалася гаряча варена їжа (каша, юшка). Такий посуд убезпечував харчі від гризунів і мурах, від випаровування й псування. Важливо, що в ньому гаряча страва довго лишається теплою, а холодна — холодною. Керамічну посудину зручно тримати в руках, з неї легко пити, виливати рідину. Саме ці посудини вперше почали використовувати як мірчі — для визначення об'єму різних продуктів і рідин.
Глина — дуже поширений, легкодоступний природний матеріал. Видобуток її, приготування до роботи та й сама робота з нею не потребують якихось складних або особливих інструментів чи навичок. У людських руках глина вельми «слухняна». Її можна переминати, давити, рвати, м'яти, бити, сплющувати, тягнути, розкачувати, загладжувати, витискати. Вона легко набирає будь-якої форми. Кожен, хто хоч щось пробував ліпити з неї, мав можливість пересвідчитися в цьому. А коли вийшов невдалий «твір», його неважко переробити — досить лише знов змочити глину водою, вимісити грудку й почати все спочатку. Згадаймо ще одну чудову властивість глини: зустріч з вогнем, тобто випал у горні (спеціальній печі) гартує її, і вона вже більш не боїться ні води, ні фізичних чи хімічних впливів.
Так, біла глина йде на виготовлення фарфорових і фаянсових виробів, жовта і рожева — цегли, а червону, брунатну, сіру і навіть блакитну використовують для виготовлення посуду, черепиці, архітектурних оздоб, а також у декоративно-ужитковому мистецтві. Крім кольору, глина має й інші декоративні вартості. Вона може утворювати різні фактури — глянсову, шорстку, може вдаватися блискучою і матовою, легкою і важкою, холодною і теплою, м'якою і твердою. Усе залежить від бажання майстра.
Виходячи з різноманітності глин, а також способів обробки їх, кераміка поділяється на види: фарфор, фаянс, теракота, майоліка, шамот, так звана кам'яна маса, спецкераміка.
Майоліка (італ. maiolica, від Majolica – старої назви острова Мальорка, через котрий ввозилися до Італії витвори іспано-мавританської кераміки) – італійські керамічні вироби 15-17 ст. з кольоровим пористим черепком і сюжетним розписом по непрозорій олов’яній глазурі (продукція майстерень Фаєнці, Флоренції, Кафаджоло, Сієни, Урбіно, Кастельдуранте), а іноді з нанесеним зверху люстром (Дерута, Губбіо). Італійський майоліковий живопис (портрети, багатофігурні композиції на декоративному посуді, плакетках і панно; роботи Ніколо Пеліпаріо) і скульптура (роботи родини делла Роббіа та ін.) носять самостійний характер, що наближує їх до станкового і монументального мистецтва. В широкому смислі майоліка – вироби з кольорової обпеченої глини з крупнопористим черепком, покриті глазур’ю, їм притаманні масивність форм, плавність силуету, яскравий блиск полив, контрастні поєднання кольорів. Значного розвитку майоліка набула в країнах Давнього Сходу (Єгипті, Вавілонії, Ірані), в середні віки в державах Середньої, Центральної і Передньої Азії. Майоліка вироблялася також у ХІV – ХVIII ст. в кранах Європи (Іспанія, Німеччина, Франція). В Давній Русі майоліка була відома вже у ХI ст. Значного розквіту досягла архітектура Ярославля і Москви в ХVII ст. (наличники вікон, портали, фризи, фігури святих). В ХVIII ст. майоліковий посуд, ізразці, дрібну пластину переважно з монохромним розписом на білому тлі випускав завод Гребєнщикова в Москві, з поліхромним – майстерні Гелі. В декоративній майоліці на межі ХІХ – ХХ ст. працювали М. А. Врубель, В. М. Васнєцов, А. Я. Головин, С. В. Малютин та ін. російські художники, в 30-ті рр. – радянські скульптори І. Г. Фріх-Хар, І. С. Єфімов та ін. З 50-х рр. до майоліки звертаються багаточисельні радянські і зарубіжні художники-керамісти (в т. ч. Ф. Леже, П. Пікассо). Для сучасної майоліки притаманне експериментаторство, пошуки нових пластичних і живописних можливостей маси, глазурі, емалі.
Історія появи й поширення фарфору починається в VII столітті. Тоді в Китаї було відкрито поклади «фарфорового каменю» (пе-тун-тсе) — природної сполуки польового шпату з кварцом. З маси, що складалася із суміші «фарфорового каменю» і білої глини — каоліну, китайські гончарі виготовляли речі подиву гідної краси. «Блакитний, як небо після дощу, блискучий, як люстерко, тонкий, як папір, дзвінкий, як гонг, гладенький і осяйний, як озеро сонячної днини», — вихваляли свій винахід самі китайці. Вони називали каолін кістками фарфору, а «фарфоровий камінь» — його м'ясом.
Суміш каоліну, польового шпату й кварцу й була тим «китайським секретом», який упродовж кількох століть лишався секретом для всіх шанувальників китайського фарфору. Виготовлення фарфору становило державну таємницю.
до Європи він потрапив разом з товаром, що доправлявся Великим шовковим шляхом. Безпосередньо в Європу перші зразки китайського фарфору привіз Марко Поло — венеційський мандрівник XIII століття, який прожив у Китаї сімнадцять років. Китайський фарфор завозили також купці, що супроводили на Схід учасників хрестових походів. З XVI століття заморські дивовижі постачали до Європи португальці — через порт Макао та іспанці — через Філіппінські острови, а із XVII століття — англійська Ост-Індська компанія. Росія відкрила для себе китайське диво у XV столітті — завдяки Афанасію Нікітіну, тверському купцеві й мандрівникові.
Щодо назви «фарфор». У Франції та в Італії його називали «порцеляною» — від італійського слова «порчелла» — «поросятко», яким італійці називали морські черепашки. Вони були впевнені, що саме черепашки з дна Індійського океану правили китайцям за сировину для виготовлення їхнього білосніжного посуду. Слово ж «фарфор» прийшло до нас з арабськими купцями. Очевидно, це видозмінене іранське слово «фагфур», що означає «син бога» — титул китайського імператора, який був головним замовником фарфорової продукції. В українській мові співіснують обидві назви — фарфор і порцеляна. Але, зважаючи на змістове навантаження кожного з цих іноземних слів («син бога» і «поросятко»), вважається доречнішим вживання терміна «фарфор». У самому ж Китаї фарфор називають словом «тсені», яке нібито імітує звук, що лунає, коли по ньому постукують чимось твердим.
Всюди, де з'являлися вироби з китайського фарфору, починалися гарячкові спроби розгадати походження цього матеріалу. У лабораторіях європейських алхіміків велася копітка робота: експериментатори подрібнювали коштовне каміння, змішували тальк з кременем, додавали до глини соду, крейду й перепалені кістки тварин, топили метали, варили скло, вводили в нього білу глину...
На шляху до відгадки «китайського рецепту» було відкрито італійську майоліку, голландський і англійський фаянси, венеційське молочне скло, іспано-мавританську кераміку, так званий фарфор Медичі жовтавого кольору, французький м'який фарфор, англійський кістяний фарфор Веджвуда, кам'яний товар (керамічний матеріал, близький до фарфору, але непрозорий, має щільний черепок темного кольору). Та секрет фарфору й далі лишався нерозгаданим.
Королівські двори змагалися між собою в колекціонуванні китайського фарфору. Славнозвісними були зібрання іранського шаха Аббаса І, турецького султана. Саксонський король Август II Сильний за чотири фарфорові вази віддав прусському королю Фрідріху полк драгунів, щоправда, «без мундирів, без коней і без зброї», як зазначалося в документах. А іспанська королева Ізабелла наказала оздобити фарфорову скляночку золотою оправою, яка коштувала дорожче від кількох маєтків примхливої монархині. Вельможні панночки носили фарфорове череп'я на золотих ланцюжках, у вигляді кулонів. Вироби з фарфору зберігались як найцінніші державні коштовності — у державних і церковних скарбницях.