Смекни!
smekni.com

Первісна культура (стр. 2 из 4)

Дійсно, магічний тотемізм як ідеологічний виразник обмеженості практики (котра лише спонтанно породжу­вала стихійно-матеріалістичну орієнтацію свідомості)' та нерозвинутість суспільних відносин є ілюзорно-компен­саторними засобами освоєння дійсності, «опіумом» су­спільства, попередньою стадією релігії. Розглядаючи кон­цепцію Дж. Фрезера, згідно якої магія не є релігією, а близька до науки, можна зробити висновок: напочатку магічний тотемізм був недиференційованим середовищем культури, містив у собі не лише науку, а й мораль, мисте­цтво слова, а також магію зображення, що існує завдяки естетичному, потім відбувається його перетворення в ряд відносно самостійних, буденних і спеціалізованих сфер культури.

Третя особливість первісної культури полягає в тому, що вона є культурою табу (заборонів). Звичай табу виник одночасно з тотемізмом і являв собою важливий механізм контролю та регулювання соціальних стосунків. Статево-вікове табу регулювало статеві зв'язки в колек­тиві, харчове табу визначало характер їжі, призначеної, вождю, воїну, жінці, дітям...Інші табу були пов'язані з недоторканістю житла, джерела вогню, з правами та обов'язками окремих категорій членів племені. Певні речі, в тому числі й їжа, що належали вождю, також були піддані табу. Досліджувачі (Дж. Фрезер, Л. С. Васильєв та ін.) наводять приклади, як сприймалося порушення табу.

Так, один з новозеландських вождів високого рангу й великої святості покинув край дороги залишки обіду, які підібрав і з'їв член його племені. Коли простолюдина повідомили, що він з'їв залишки трапези вождя, він помер в муках і стражданні. Подібних прикладів можна навести немало, і всі свідчать про те, що порушення священнихтабу призводило до смерті порушника. «Божественна особа є джерелом як благодіяння,так і небезпеки, її слід не тільки поважати, а й остерігатися. Священний орга­нізм вождя настільки тендітний, що може розладнатися від найменшого дотику, але він містить у собі і такий потужний заряд магічної та духовної сили, розряд якого може мати фатальні наслідки для кожного, хто дотикає­ться до нього Через це ізоляція боголюдини необхідна не лише для її особистої безпеки, а й для безпеки інших. Божественна особа подібна вогню. Дотримуючись належ­них заборон, з неї можна добитися багато корисного, але, необачно доторкнувшись або зневаживши кордонами, можна спалитися, вона губить порушника. Тому вважа­лося, що порушення табу накличе згубні наслідки: «зло­дій встромив руку в божественний вогонь, який охопить його й пожере на місці»- пише Дж.Фрезер у «Золотій гілці». До цього слід додати, що у первісних народів, окрім вищезгаданих, діяло ще одне табу — табу на прогрес, новації, розвиток.

На це слід звернути особливу увагу, адже з подібнимитабу пов'язані явища альтернативності та багатоваріантності світової історії, різноманітність культур. Таким чином, табу блокують найсильнійший інстинкт самозбере­ження і паралізують потребу людини в новаціях соці­ально-економічної сфери. Це з найбільшою «класичною» ясністю проявляється на стадії первісного розвитку люд­ства.

Значущість культури в життєдіяльності людини ви­значається її нерозривним зв'язком з такою фундамен­тальною проблемою людського буття, як смисл життя. Адже людина, напротивагу іншим живим істотам, знає, що вона смертна, і цьому знанню зобов'язана культурі. Саме культура завдяки об'єктивації усвідомлення смерті є джерелом екзистенціального страху—страху перед небуттям. Однак це ще не все, бо ж культура не лише породжує екзистенціальний страх, а й намагається його нейтралізувати одним із засобів нейтралізації є релі­гійно-міфологічне світорозуміння.Поняття вічності й напевне залежне від нього поняття сакрального (священ­ного) осмислення (надання смислу) смерті - це основні засоби подолання почуті страху перед небуттям. Кожна культура має церемонії поховання, ідеї вічного існування, пов'язані між собою. Людське життя уявляється як епі­зод, а ритуал поховання- як вікно у нескінченність. Трансформувавши похорони людини в сакральну церемо­нію, культура інститує екзистенціальний страх, об'єктивує його. Засвоєння індивідом невідхильності смерті, як правило, починається, вже з дитинства: процес посту­пового введення, смеріті до структури життя є одночасно й процесом каналізацій- страху перед небуттям.

Археологія твердинь, що похоронні церемонії були притаманні вже неандертальцю. Навіть йому — зовсім примітивній людині — були знайомі прояви «фундамен­тальної турботи» про посмертне існування. Тому неандер­талець розміщує своє існування у плані кінцевості й віч­ності, тобто в плині часу. В певному розумінні можна погодитися з думкою англійського релігіознавця С. Брен-дона, що релігія виникла завдяки усвідомленню часу людиною, що її реакція на час грунтувалася на різних типах сприйняття, в тому числі й обожненні часу. Адже релігія допомагає людині подолати почуття страху перед смертю, впоратися з емоційним переживанням незворот­ності реального часу. Таким чином, релігія зі своїми ритуалами, обрядами й картиною світу пропонує людині вічне життя в «іншоїму» світі, пояснюючи смерть як перехід до безсмертя, надаючи сенсу життю й формуючи цим почуття безпеки в перипетіях швидкоплинного часу.

Для нашого курсу істотним є те, що альфою і оме­гою міфолого-сакраліьного світогляду, притаманного первісним, архаїчнимі суспільствам, є ритуал. «Через його призму розглядується і природа, і соціальне бут­тя, оцінюються ті чи інші об'єкти, а також вчинки та дії людей». Адже ритуал переживається як безпосеред­ня дійсність, він актуалізує глибинні смисли існу­вання.

Ритуал домінує в міфологічну або «космологічну» епоху, в текстах якої головна увага приділяється боротьбі впорядковуючого косімічного початку з деструктивною хаотичною стихією. Ритуал був головним засобом онов­лення світу, мав на меті забезпечення безперервності його існування, а значіть, гарантій виживання колективу в екстремальних умоваїх. Саме ритуал дарує переживання цільності буття й цільності знання про нього, усвідомлен­ня як блага буття й відсилку до ідеї божественного носія цього блага. «Сфера ритуалу—це особливий світ, уже не людський, а божественний». Головне, що в основу ритуальної діяльності людини покладено принцип наслі­дування явищам природи, які відтворювалися шляхом відповідних ритуальних символічних еквівалентів. Ритуал виступав у космологічну епоху основною формою суспіль­ного буття людини їй головним втіленням людської здібності до діяльності. З нього, зрештою, розвинулися виробничо-економічна, духовно-релігійна та суспільна діяльності.

Характерно, що ритуал містить інформацію про зако­номірності природи, набуту в ході спостережень за біокосмічними ритмами; завдяки ритуалу людина архаїчного й традиційного суспільства відчуває себе нерозлучно поєднаною з космосом і космічними ритмами. В епоху архаїки людина осягала безмежну діалектику, логіку кос­мосу (логіку розвитку космосу, універсума). Це стало можливим завдяки узагальненню досвіду практики, соці­ального життя як вищої форми прояву закономірностей космосу.

В архаїчному ритуалі тісно переплелися молитва, спів і танок. У танкові людина уподоблювалася різним явищам природи, щоб викликати дощ, ріст рослин, поєднання з божеством. Постійна психічна напруженість, викликана непевністю долі, ставлення до ворога чи божества, при­зводила до специфічного збудника руху, що й знаходив вихід у танку. Танцюючі учасники ритуалу були натхнен­ні усвідомленням своїх задач і цілей, наприклад, танок шамана повинен був забезпечити контакт з духом хво­роби, танок на честь тотемів мусив приносити родові бла­гополуччя, воїнський танок—підсилити почуття сили й солідарності членів племені. Не заглиблюючись у до­сить цікаву проблему сакрального танку, відзначимо, що в архаїчних культурах його суть полягала не тільки в ритуальному уявленні змісту міфу, а й у розрядженні психофізичної напруженості (досягненні катарсису), викликаної дисгармонією, непевністю життєвої ситуації. Для міфопоетичного світогляду космологічної епохи характерна тотожність макро- та мікрокосмосу, світу й людини. На цей зв'язок указує й знайдений останнім часом найглибший паралелізм між космогонією та ембріогонією, відповідно між ідеями космології та емб­ріології в різних і численних міфоепічних традиціях.

Загалом істотно те, що в ритуалі брали участь усі члени колективу, він активізував усі засоби, що знаходи­лися в розпорядженні людини, пізнання, відчуття й пере­живання світу - зір, слух, нюх, дотик, вкус, почуття й розум. У ритуалі відбувається соціалізація почуттів і ментальних можливостей завдяки внутрішньо-ритуаль­ним «діям» й відповідним їм знаковим протосистемам, з яких пізніше виникають мистецтво, наука, філософія як інституалізований світогляд.

Нагромадження знань про первісну та традиційну культури свідчить про важливу роль міфу вжитті людинипрадавньої епохи її існування. У живописній творчості людини кам'яного віку значними є дві головні функції давнього міфу — освоєння простору та часу. Це означає, що від початку існування культури її зміст визначається міфом, що виступає як опис, засіб пізнання світу. Міф органічно пов'язаний з фундаментальним стремлінням людської творчості до оволодіння й подолання простору та часу. Коли давня людина вкривала стіни печери, поверхню скель або глиняних посудин різними зобра­женнями, вона у своїй свідомості освоювала простір і час.

Відомо, що зміст культури являє собою продукт твор­чої діяльності у своїх різних виявах. Також відомо, ще будь-яка діяльність формує систему поведінки й водно­час сама організується цією системою. Це означає, що культура загалом може бути описана і термінами етоло­гії. Різноманітна система поведінки людини своєю пара­доксальністю виділила її з навколишнього середовища, дозволила вийти з стану повної підкореності природі й створити універсальний канон свого буття, що врахо­вує біологічний, соціальний та ідеологічний аспекти. Пра­ці з етології тварин та людини свідчать, яку важливу роль відіграє поведінка у формуванні ритуалів.