Інтерпретація українського літературного бароко буржуазно-націоналістичними істориками літератури цілком справедливо викликала у радянських істориків-літератури рішуче заперечення. Але нерідко це було не тільки запереченням шкідливих і хибних концепцій бароко, а й відкиданням самої можливості застосувати поняття бароко і до характеристики української літератури. В літературознавстві виробився і закріпився погляд на бароко як на мистецтво реакції й занепаду. Одіозним, несприйнятним став навіть сам термін бароко, і у свідомості пересічного літературознавця чи вчителя літератури виключилась будь-яка дотичність цього поняття до української літератури XVIІ-XVIII ст. Всe це й спричинилося до повного заперечення або, принаймні, замовчування цієї проблеми в нашій естетиці та літературознавстві. Скептицизм щодо застосування терміну "бароко" зустрічається і в авторитетних спеціалістів з давньої української літератури.
Та все ж погляд на бароко як на щось чуже українській літературі продовжує тяжіти над свідомістю багатьох істориків літератури. Водночас у працях багатьох літературознавців вже наявні моменти позитивного ставлення до бароко, від яких слід відштовхуватися при розгляді цієї важливої проблеми. Проблема українського літературного бароко якнайтісніше пов'язана з проблемою бароко в російській літературі XVII - початку XVIII ст. Вперше поняття бароко до аналізу фактів східнослов'янських літератур було застосоване І. Єрьоміним та О. Білецьким.
Проблема бароко в українській літературі цікавила також С. Маслова, який пов'язував появу стилю бароко в українській літературі XVII-XVIII ст. з західноєвропейськими та польськими впливами. До висновку про прогресивну роль барочного стилю прийшов і дослідник української риторичної прози В. Крекотень: "Стиль, що його умовно називають бароко, відіграв у східнослов'янських літературах важливу і безсумнівно прогресивну роль. Він прискорив у східних-слов’ян процес становлення "нових" літератур, збагатив їхнє письменство незнаними раніше темами, сюжетами, способами художнього зображення, прищепив на східнослов'янському грунті нові роди і види словесної творчості; він значною мірою спрямував і дальший розвиток східнослов'янських літератур. Тому вивчення цього стилю в східнослов'янських літературах є одним з важливих завдань радянської філологічної науки".
Негативне ставлення до українського бароко спиралося на ряді помилкових міркувань. Насамперед твердилось, що начебто бароко як художній вираз контрренесансу є консервативним, придворно-аристократичним напрямом і охоплює невелику частину художніх пам'яток переважно релігійного характеру (церковні проповіді та духовні вірші).
Друга причина негативного ставлення до бароко в українській літературі живиться думкою, що воно, мовляв, було цілком запозиченим, принесеним ззовні явищем, яке начебто не вступало у взаємодію з місцевими традиціями, не мало нічого спільного з місцевими потребами і отже, суперечило демократичним тенденціям української літератури, її зв'язкам з народною творчістю. На цьому питанні слід наголосити, оскільки погляд на барочне мистецтво, як на неоригінальне, цілком запозичене, ще поширений і серед істориків літератури, і серед істориків мистецтва. Специфіка бароко в деяких слов'янських країнах пов'язана з тим, що твори цього стилю певною мірою несли функції Ренесансу і сприяли засвоєнню ренесансних ідей і мотивів. Це спричинялося до активізації та інтенсивного використання місцевих засобів старої книжності і народної творчості і спонукало письменників-полемістів до вивчення і оволодіння барочною ораторською майстерністю, щоб громити противників їхньою власною зброєю.
Все це й визначало своєрідність українського літературного бароко, яке насамперед зустріло сприятливий ґрунт у формально спорідненому давньоруському риторичному стилі. Не байдужим щодо бароко виявилося і народне мистецтво: воно збагачувало нову поетику своїми художніми засобами, мотивами. Внаслідок такої взаємодії література бароко на Україні не була аристократично-консервативною, церковно-релігійною в цілому, а й ввібрала в себе значну кількість елементів народної культури. Це простежується на творчості багатьох українських барочних письменників і в свою чергу спростовує думку про бароко як цілком запозичене, реакційне й вузьке явище, котре захопило буцімто тільки периферію художнього процесу.
Визнаючи органічність явищ українського літературного бароко, слід підкреслити ще раз всю безпідставність спроб націоналістичних істориків літератури оголосити цей загальноєвропейський літературний стиль формою виразу так званого українського духу.
Є всі підстави твердити, що з середини XVII майже до кінця XVIIIст. бароко залишалось стильовою домінантою творчості більшості українських письменників; стиль цей позначився на величезній кількості пам'яток письменства, що відносяться до різних літературних видів.
Нині вже немає сумнівів у тому, що бароко - це одна з великих культурно-історичних епох, якій належить принципово важливе місце в поступі європейської культури загалом і української культури зокрема. Воно прийшло на зміну Відродженню, проте аж ніяк не було лише його запереченням, до того ж однозначно реакційним, як трактувалася у нас ця проблема ще півтора-два десятиліття тому. Справді, у чомусь бароко заперечувало Ренесанс, у чомусь його проблематизувало, але разом з тим розвивало й поглиблювало чимало започаткованих ним процесів і тенденцій в сфері духовної культури. Словом, спадкоємна пов'язаність Ренесансу й бароко не суперечить загальній діалектиці розвитку, зокрема й культурного.
Важливо зафіксувати, що в добу бароко складається перша дійсно всеєвропейська художня культура. Як відомо, Ренесанс розквітнув переважно в "латинській", тобто католицькій Європі, і лише спорадично проявився в межах візантійсько-слов'янської культурної спільності, причому чи не найзначніші його прояви виникли тоді на Україні, передусім у Галичині. Однак процес масштабного взаємозближення художніх культур Західної і Східної Європи, їх ідентифікації значного розмаху набув уже в добу бароко. За визначенням відського польського Вченого Ю. Кжижановського "бароко завершило справу, не доведену Відродженням до кінця, воно гуманізувало культуру всієї Європи і всупереч перешкодам, які породжувалися політичним і релігійним антагонізмом, витворило спільну інтелектуальну й художню культуру, значення якої належним чином починає розуміти й оцінювати тільки наука наших днів".
Серед країн православно-слов'янської культурної спільності бароко найраніше почало сформуватися й найзначнішого розвитку набуло в Україні й в Білорусії, які входили до складу Речі Посполитої і тісніше стикалися з польською та західноєвропейською бароковою культурою. Цей процес відбувався на різних рівнях і в різних аспектах, зокрема й на рівні глибинних, константних структур художньої творчості, на рівні формування нової жанрово-стильової системи. Не можна сказати, що цей процес не привертав уваги дослідників, але тут спостерігається явна нерівномірність в розподілі уваги. Давно вже помічено й описано входження в українську літературу XVII - XVIII ст. барокових засобів художнього вираження - ускладнених метафор і риторичних фігур, контрастів й антиномія, емблематики, копчетто, оксюморонів тощо, тобто формування барокового стилю, який цілком визначено проявляється у багатьох письменників - від Софронія Почаського до Григорія Сковороди. Слушно вказувалося також, що на формування цього стилю великий вплив мала література польського і неолатинського бароко, хоча це не заперечує локальних і регіональних джерел українського бароко.
Набагато менше уваги приділяється принципово важливим змінам у жанровій системі тогочасної української літератури. Але ж саме через ці зміни розвиток літератури розкривається як дух довготривалих, константних структур. Сучасна наука розуміє жанри не як результат зовнішньої формальної класифікації, а як вияв внутрішніх властивостей і закономірностей літературного процесу. За визначенням М.М. Бахтіна, "жанр за самою своєю природою відбиває найбільш стійкі, "віковічні" тенденції розвитку літератури".
Відродження можна вважати епохальною віхою на шляхах розвитку європейських літератур ще й тому, що ним була витворена якісно нова система жанрів і стилів; ця система, що формувалася з різнорідних елементів, як класичних, тобто античних, так і середньовічних та фольклорних, була якісно новим утворенням, жанрово-стильовою системою європейських літератур нового часу. Тим самим доба Відродження сформувала кістяк макроструктури європейських літератур нового часу, який згодом зазнавав певних змін і доповнень, але радикально не перебудовувався аж до наших днів. Ті ж європейські літератури, які, подібно до української, пізніше переживають свій перехідний період, теж поступово переходять до цієї нової системи, зрозуміла річ, зі своїми регіональними й національними відмінностями.
На Україні давня жанрова система середньовічних літератур православно-слов'янського регіону істотно розхиталася, якоюсь мірою розширилася й доповнилася у XVI ст., але її перебудова відбувалася вже в XVII - XVIII ст., тобто в епоху бароко. Здійснювалася вона двома шляхами: шляхом засвоєння вже сформованих в європейських літературах жанрів та жанрових форм і шляхом трансформації традиційних, які протягом віків існували в літературах православно-слов'янського кола.
Але тут необхідно брати до уваги той фактор, що в середньовічних східно - і південнослов'янських літературах склалася інша система жанрів і стилів, інша макроструктура, ніж у літературах "латинської Європи". Характерна її особливість полягає у тому, що із трьох поетичних родів - епіки, лірики й драми - в ній набув розвитку лише епічний ряд, представлений великою кількістю своєрідних жанрів. Причому своєрідність цих середньовічних утворень настільки велика, що жанрами їх можна назвати скоріше умовно: в більшості своїй вони не мають визначеної структури й досить чітких контурів, вони легко множаться, витворюючи комплекси, що виходять із певних жанрових "моделей" або "еталонів" (термін Р. Пікко), залежать від тематики й практичного використання. Ця жанрова система була досить широкою і розгалуженою, найбільш репрезентованими в ній виявилися жанри літопису, історії, воїнської повісті, житій, сказань, повчань, молінь тощо.