В "Історії русів" критично оцінюється запровадження Брестської унії, яка призвела до розколу й ворожнечі українського народу. Автор твору дає високу оцінку діяльності Б. Хмельницького, наголошує на освіченості й розважливості І. Мазепи, щоправда, робить це обережно. У творізасуджено політику Петра І, тиранію й покріпачення України, тут утверджується думка, що всі народи мають право на власну державність, що Київська Русь - державне утворення саме українського народу, а наша історія починається значно раніше, аніж у ХІV ст. Твір належить до російськомовної української літератури (він написаний російською мовою з вкрапленнями українізмів).
Твір "Історія Русів" був уперше опублікований у 1846 році. Його невідомий автор осмислює історію українського народу з часів сивої давнини і до 1769 року. Події описані у хронологічній послідовності. Спочатку автор розповідає про походження східних слов’ян. Вагоме місце в історії Української держави він відводить козацтву, бо саме воно було захисником свого народу, боролося проти внутрішніх і зовнішніх ворогів. В "Історії Русів" відтворена визвольна боротьба українського народу 1648-1654 років, а також возз’єднання з Росією. Народ здобуває свободу собі і своїй державі. Автор виступає проти королівського уряду Речі Посполитої, який нав’язував католицьку віру, тобто інші традиції та звичаї. Засуджує царизм, бо Саме він порушує права людини; возвеличує захисників свого народу: Івана Підкову, Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, Тараса Трясила та ін.
Слід відмітити неоднозначне ставлення автора "Історії Русів" до влади. Багато в чому він підтримує Петра І: "… в Малоросії відкрилася нова епоха навали ворожої, що її й донині, як таку, вважає простолюддя в своєму літочисленні вікопомних подій і не інакше про неї згадує, як з жалем сердечним та з подивом".
Далі автор міркує: "… коли король шведський, завше непереможний, якого вся Європа поважає і боїться, подолає царя російського і зруйнує царство його, то ми, з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство полякам і на волю його створіння та улюбленця, короля Ліщинського; і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права та привілеї, та й на попередні на теє договори і трактати, природне, пораховані будемо як завойовані, або зброєю підкорені, отже, будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші від поляків зазнали з таким горем, що й сама згадка про неї жах наганяє".
Письменник засуджує деспотизм, свавілля панівної верхівки і в першу чергу самого царя, який "винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх м’який народ стерпіти й перетерпіти не годен".
Отже, автор відходить від хронологічного опису, тим самим готуючи фундамент для розвитку в літературі історичної теми, бо козацтво захищало і політичні, і культурні, і релігійні права українців.
Той історичний синтез, що справді подає з національного погляду суцільну картину української Історії, належить уже до побарокової епохи: це славнозвісна "Історія Русів", яка доводить виклад до 1769 р. Хоч передмова до "Історії" зве її "Літописом", який вівся з старих часів, але цілком ясно, що це є твір не стільки історичний, скільки національно-політичний та літературний. Автором її в старі часи вважали Г. Кониського, який нібито передав її Гр. Полетиці; пізніше - самого Полетику, але постав цей твір, треба думати, уже на початку 19 ст. з ініціативи українських патріотів, що використали барокову історичну традицію, щоб обґрунтувати політичні вимоги українців до російського уряду. Автор "Історії Русів" послідовно розвиває думку, що її намічено вже в попередній українській історичній літературі, а саме: політично-національна та культурна історія України має свою власну традицію з найстаріших часів. З цього погляду освітлено і литовський та польський періоди української історії: можна сказати, що де в чому національна інтуїція автора привела його до правильного зрозуміння історичного минулого. Центральними постатями української історії є для автора Хмельницький та Мазепа (хоча й про останнього він говорить дуже обережно). Свої політичні думки та ідеали автор укладає в промови (напр., Хмельницького та Полуботка), листи; (Наливайка чи Дорошенка), відозви (Мазепи), суди чужинців про Україну та українців (Ґустав Адольф, Карл XII). У таких місцях автор виявляє себе письменником чималої виражальної сили, а в епічних частинах подає приклади свого вміння оповідати. Головним завданням історичного оповідання є тут зобразити національний та релігійний гніт поляків, а потім - Москви. Не знати, чи недостатньою обробкою, чи бажанням автора викликати в читача враження, що твір його справжній "літопис", слід пояснити недостатню скомпонованість цілого, так що окремі, почасти неважливі епізоди, залишилися без певного зв’язку з цілим. Мова "Історії Русів" вже на роздоріжжі між російською літературною та українською: українські елементи - випадкові. Твір можна мовно прилучити до "української школи" в російській літературі, вершком розвитку якої була пізніше творчість Гоголя. Зв’язки з стилістикою барокової української історіографії тут досить сильні, але стиль загалом наближається до "класицизму".
Щодо національної вартості барокової літератури, то, розуміється, вона не прийшла до вживання народної мови; але літературна мова не мусить бути обов’язково близькою до народної, і бароко йшло певним можливим шляхом розвитку, якого непридатність виявилася лише в кінці 18 сторіччя, коли з меж народної єдності помалу почали виходити вищі верстви українського народу, а політичний гніт вимагав "радикального" критерію народної свідомості: таким радикальним критерієм і стала народна мова. Тим часом у 17 - 18 ст. такого критерію ще не було треба. Але було б треба, як у кожній мові, певної нормалізації мовностильової та орфографічної.
Найбільш промовисте свідчення того, як вживалися етноніми “Русь" та “Москва" вже в післякозацьку добу, дає нам автор “Історії Русів". Цей твір, який назвали “Поемою вільного народу", був написаний десь не раніше другої половини XVIII ст. і не пізніше першої чверті XIX ст.
“Історію Русів" було створено в 90-х роках ХVІІІ - 10-х роках ХІХ ст. у контексті поставання питання про відродження самобутності української нації та культури, тому вона виконувала функції:
а) збереження генетичної пам’яті;
б) відтворення самобутності й родоводу русів від створення світу до Київської Русі та сучасних авторові часів;
в) відродження протистояння тиранії та асиміляторській політиці держав, що поглинули Малу Русь.
У той же час розповсюдження “Історії Русів" у списках ставилося в залежність від ступеня вільнодумства, викорінювати яке повинна була цензура, тобто побутування в списках протягом довгого часу було ознакою, яка виокремлювала “Історію Русів" як текст від нетекстів.
Ми приходимо до висновку, що в ієрархії текстів культури українського народу “Історія Русів" поруч із “Повістю врем’яних літ" і “Словом о полку Ігоревім..." займає чи не найвищий щабель, тому що має надзвичайно високий показник цінності й істини, так само, як Біблія для християнської, а Коран для мусульманської культури. Тому образно можна сказати, що “Історія Русів" є духовною Біблією українського народу. “Створена на межі двох століть - XVIII cт., повного збройної й політичної боротьби за українську державність, і XIX, коли творилися нові національно-культурні підвалини майбутнього державного відродження України" (О. Оглоблин), - “Історія Русів" як метаоповідь визначає створення цих підвалин, власне, вона й була, тією основою, на якій зростав подальший національно-культурний та національно-визвольний рух України.
Позиція автора полягає в тому, що він вважає, що руси з’явилися одночасно з іншими слов’янськими народами, зокрема, що вони є таким же давнім народом, як поляки та росіяни. Оскільки за весь час свого існування руси на своїй землі змушені були постійно виборювати свободу й незалежність, і тому майже не залишилося відомостей про їхню історію, а оточуючі їх народи або привласнили собі їхню давню історію, або спотворювали дійсність, описуючи їхні державні змагання, то виникає потреба відновити справжню історію русів та відокремити її від історій інших слов’янських народів з метою з’ясування їхнього геополітичного положення, реконструкції тяглості їхньої історії від найдавніших часів.
Крім того, автор ставить собі за мету дати гідну, без перекручень, і справедливу оцінку подвигів і героїчності русів, проявлених ними під час державних змагань. Така авторська позиція є суголосною до барокової поетики, яка є передумовою для побудови нової системи бачення та оцінки дійсності, а також є показником національного відродження русів. Ставлячи перед собою завдання гідно описати державницькі змагання русів, автор невипадково дотримується барокової поетики для оформлення змісту свого тексту. XVII-XVIII ст. - час панування Бароко в Україні. Українські митці віддали бароковій культурі стільки душі й розуму, що досягли настільки вражаючих результатів саме в бароковій філософії, поезії, архітектурі, живописі, історіографії, що з часом поняття бароковості стало ледве не синонімом “українськості” в мистецтві. Отже, патріотична позиція й завдання, які поставив перед собою автор, зумовили як патріотичний зміст, так і патріотичну форму його мистецького тексту.