«Час братися до іншої сівби і ждати Інших жнив!» Знов не почули, знов думали, що вона взяла сюжет з далекої історії. Це той історичний період, коли відбувається дія «Боярині».Період, майже не висвітлений в нашій літературі. Тим часом він був одним з найтрагічніших в нашій історії.
Час, коли Правобережжя обезлюділо.
Коли димом батьківщини був дим попелищ.
Коли Ромодановський спокушав соболями і перехоплював козацьких гінців.
Коли був заарештований і відправлений в Петербург останній виборний гетьман Лівобережжя Данило Апостол.
Коли Дорошенко «поклав свої військові клейноди — булаву, бунчук та корогву» і доживав віку під Москвою.
Коли Павло Полуботок так і помер у «кріпості».
Інші були випущені на волю аж після смерті Петра І. їм були повернуті їхні шаблі, але на батьківщину їм повернутися так і не дозволили.
Герой драматичної поеми «Бояриня» теж, мабуть, не просто якийсь собі Степан. Це одчахнута гілка якогось доброго роду. Якого саме, Леся Українка не говорить, в творі взагалі нема реальних історичних осіб. Можна здогадатися, що це 60-і роки XVIIстоліття. Батько Степана «вислужився» до боярина, хоч так і проходив до смерті в жупані. Сам Степан уже ходить в боярській шапці, бере участь у царських «беседах», як адвокат Мартіан, по можливості допомагає комусь з України, але вже хитрий, вже боязкий, вже стін боїться. При нагоді якогось посольства з ностальгії бере собі гарну дівчину з України за дружину,— оце ж вона і є бояриня, котра зачахне в чужому середовищі, серед чужих звичаїв. Степан уже здатен і принизитись на царських бенкетах. До козаків він звертається: пане-брате. Був і паном, і братом. А зробився холопом Стьопкою.
Згадаймо Кирпо-Гнучкошиєпків, Голохвастова. Цей тип національної деградації Леся Українка передбачила ще в головному герої «Боярині».
Що ж до Оксани — це безконечно печальний образ молодої жінки, яка тихо танула, як свіча, у своїх важких боярських одежах з туги за батьківщиною. І коли лікар ставив їй діагноз,— не треба ж забувати, що ностальгія стала означенням певного емоційного стану вже десь в кінці XIXстоліття, а раніше вона вважалась хворобою, коли болить все тіло, не тільки душа, коли це може звести в могилу, як зводить воно бояриню.
Її обличчя чимось нагадує обличчя Йоганни. коли вона виходить до гостей чоловіка, одягнута у невластиву для неї одежу, у невластивім для неї середовищі, бліда і вже якась нетутешня.
«Бояриню» дуже довго не друкували. Уже нові покоління й не знають, про що вона, та «Бояриня».
Шкода, що вона не йшла на сцені. Багатьом корисно було б подивитися. Для поглиблення культури міжнаціональних відносин.
15. Останні великі твори Лесі Українки
І останній свій великий твір—«Оргію», написаний в Кутаїсі, Леся Українка дописала в Єгипті, у Гелуапі, незадовго до смерті, взимку 1913 року. Час був тяжкий і тривожний, передчувалася вже перша світова війна. За порадою лікарів Леся Українка все частіше мусила їздити до Єгипту, морська подорож була нелегка для хворої. Одначе й давала багато нових вражень. Греція боролась за свою незалежність, була греко-турецька війна. Леся Українка їхала, як вона писала в листі до О. Кобилянської, «попри веселу, ентузіазмом охоплену Грецію».
Це, мабуть, допомагало писати «Оргію» — твір про біль за свою поневолену батьківщину, про нездатність митця до пристосуванства.
Місце дії — грецьке місто Корінф, після загарбання його римлянами в IIст. до н. є. Головний герой — співець з безсмертним і символічним іменем Антей. Вкрай порушивши хронологічний принцип, повернемося знову в 1905 рік — рік написання таких творів, як «Осіння казка» І «Три хвилини».
Є закономірності, що прокладають собі шлях складніший, ніжкрізь хронологію.
Світ домінуючих ідей, еволюцію задумів, взагалі творчий процес простежитилише за хронологічним принципом неможливо. Якийсь твір писався два тижні, якийсь одну ніч, інший кілька років. Одні задуми виношувались, інші виникали спонтанно. Одні твори вона називала «улітами», так повільно посувалася робота над ними, інші писалися в стані «божественного безумства».
Або чомусь робота зупинялася. І ні свідчення сучасників, навіть близьких родичів, ні дослідження літературознавців не дадуть остаточної відповіді. Чому, скажімо, Леся Українка припинила роботу над «Осінньою казкою»?
Твір цей вважається громадянським, посилено вивчається в школах, тому що там є робітники, Будівничий і червоні короговки на уступах кришталевої гори.
В альбомі «Леся Українка. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях», в розділі «Основні дати життя і творчості» так і написано: «1906. 25 січня. Леся Українка закінчила Драму «Осіння казка».
А це не так. Твір не завершений і. очевидно, тому не у всьому довершений.
Причин могло бути багато. Одна з них така. Бунти, забастовки, демонстрації. Новий ритм, нові враження, нові потрясіння. В листі до матері Леся Українка пише: «В Тифлісі був теж один такий «весняний» день, коли калюжі людської крові стояли на тротуарах до вечора. Не до спокійних тем при таких обставинах...»
А «неспокійні» теми вимагали своєї естетичної реальності, свого художнього ключа. Леся Українка написала твір, новий для себе, несподіваний. Клименту
Квітці не сподобався. Вона, мабуть, і сама відчувала, що десь є збій на схоластику, десь втратила мистецький пульс. Відклала.
Кінцевий рядок: «Колись, може, кінець буде» — це, певно, і не ремарка зовсім, а так, для себе,— що колись допише цей твір. Тепер це друкується як органічний рядок художнього тексту.
Тим часом це єдиний твір, який за життя Леся Українка не друкувала. Вперше він був надрукований лише у 1929 році, з того часу вже так і друкувався, навіть скорочення й поправки самої Лесі Українки не були прийняті до уваги. Мені здається, що це грубе порушення авторської волі. Справа потребувала наукового відходу.
Про «Осінню казку» написано дуже багато загальних слів, і про що вона, і що розкривається в її образах, особливо в образах Будівничого, Лицаря і Принцеси. В Принцесі вбачали і «образ митця», і «алегорію селянства», і «поезію правди», і «Приицесу-народ», і «Принцесу-волю».
Мені здається, що задум тут глибший. Настільки глибокий, що сформулювати важко. Ну, десь так: ідея і етика боротьби за ідею. Ідей вже було багато, а етики мало. Може, це справді трохи схоластично. Принцеса — як ідея революції.Сама вона чиста, у білих шатах, живе на кришталевій горі і вишиває прапор свободи. А от яким шляхом іти до неї — це вже як хто. Людство має великий досвід революцій.
Недаремно біля підніжжя кришталевої гори кров і бруд. Недаремно можна іти до неї з чистого боку, прямовисно вгору, фіксуючи кожен здобутий уступ червоним прапорцем. А можна й скотитися в «свинський бік».
Їй потрібні лицарі. І лицарям потрібна вона. Але лицарі можуть злякатися і рохкнуть у хліві. Цього достатньо, щоб вона розлюбила.
З народом теж не так все просто. Можна любити народ, іти за нього на смерть, а в якомусь конкретномувипадку це може виявитися служебка, котра сама хоче бути панею.
Зрештою, відомо, що Леся Українка багато думала про етику боротьби. Досить згадати хоча б її незакінчену статтю «Замітки з приводу статті «Політика і етика».
Здогад цей підтверджує і діалог «Три хвилини», написаний в тому ш році. Це вже — з часів французької революції.
Твір цей вважається одним з найскладніших для розуміння, розтягнутим, сухим, дидактичним. Дивувало дослідників, що Леся Українка багато уваги вділяє Жірондистові, в той час, як за своїми поглядами вона ж ніби мала більше симпатизувати Монтаньярові. Композиційно третій епізод здавався невмотивованим. Закидали авторці навіть... «недостатню чіткість позицій»! А один дослідник, видно, втративши вже будь-яку надію розібратися в цьому творі, написав коротко і вичерпно: «Це гімн марксизму-ленінізму, це величний образ революціонера-більшовика».
На мою думку, все це не про те. Твір, якщо можна так сказати, філософсько-психологічний. А оця його проста назва не розгадана й досі. Три хвилини. Власне, три миті. Три моменти істини: що таке життя? Спокійне, мляве існування в часі? І ось тут, у Швейцарії, в розділі, що декому здавався зайвим,— врятований від небезпеки Жірондист розуміє,— не тут, а «там було життя», у в'язниці. Там кожна мить здавалася останньою. «Там життя було зібране, наче в тому шкельці, що промені порізнені єднає в одну сліпучу та палючу цятку». Усе життя душі — це рух у часі від такої цятки. Не іншими живе душа, а цими.
Одна мить — тоді в тюрмі, коли він це збагнув.
Друга мить — коли він прийняв порятунок з рук Мовтаньяра.
А коли він знехтував цим порятунком і прийняв рішення вернутися назад у Францію, де напевно загине,— це буде третя мить.
Три хвилини. Три сфокусовані палючі цятки. Зоряний час душі.
Це все проблеми важкі, сучасні, виснажливі для розуму і серця.
Звернення до античності — виміри психологічного ренесансу.
В 1907 році, в Ялті, де колись «Іфігенію»,— Леся Українка написала, точніше — дописала «Кассандру». Роботу над нею почала ще в 1902 році в Італії, в Сан-Ремо.
Твір цей один з найбільш відомих, найбільш прочитаних творів Лесі Українки. І ставився він частіше, переважно в 70-х роках. Перекладений польською мовою, як, до речі, й «Оргія», «Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мартіан» і «Камінний господар». Шкода тільки, що в жодному виданні не врахована воля авторки, щоб був знятий епілог. Про це відомо від родичів, не від самої Лесі Українки, через те, мабуть, редактори і упорядники завагалися. Але уважне прочитання твору підтверджує, що це, справді, могла бути воля авторки. Такий поет, як Леся Українка, знає, де ставити крапку.
Ясно, що треба завершувати на трагічній сцені, де Кассандра засміялась. Коли «язики полум'я грають по царських будівлях», коли чутно страшне ридання старої жінки — матері царівен троянських, а Кассандра каже, що то весільна пісня, і не знати, чи вона збожеволіла, чи в час останнього відчаю говорить слова розради,— вона, котра завжди лякала своїми пророцтвами, котра пророкувала цю руїну,— і раптом це останнє надпророцтво: «Кассандра все неправду говорила. Нема руїни! Є життя!.. Життя!..» І все покриває «хряск від падання будови».