А епілог — то вже інерція античної сюжетики. То не продовження цієї трагедії, то початок іншої. Коли Агамемнон ступає з Кассандрою на пурпуровий килим своєї загибелі у своєму царському домі. Касссандра, мабуть, була дуже близька Лесі Українці. «Ся трагічна пророчиця, з своєю, ніким не признаною правдою, 8 своїм даремним пророчим таланом»,— це, власне, і сама Лося Українка. І далі вона пише в листі до О. Кобилянської про Кассандру, а здається, що це про себе саму: «Вона кажеправду, але не так, як треба людям; вона знає, що так їй ніхто не повірить, але інакше казати не вміє; вона знає, що слів її ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і слово не дається під ярмо».
«Айша та Мохаммед» — це невеликий, глибоко психологічний діалог, написаний теж в Ялті, того ж1907 року.
Може, тому, що Крим, очі східної мудрості, біла чалма туману на вершині гори,— душа зрезонувала на печаль Мохаммеда, з пам'яті якого молоденька Ай-ша намагається витіснити його померлу, немолоду, негарну і єдино кохану жінку Хадіджу.
У П. Куліша в поемі вона називається Хадиза. Це з переказів про пророка Магомета, що прожив зі своєю першою, набагато старшою від себедружиною в любові й злагоді 24 роки.
Такий діапазон — від революції до Кассандри, від Вавілонського полону до Жірондиста, від суворої Тірци до маленької заплаканої Айші,— і все це в межах якихось двох-трьох років,— таке теж дається тільки великим.
За два роки до смерті, коли стан здоров'я так грізно погіршав, Леся Українка писала сестрі: «Саме тепер у мене з'являються грандіозні літературні замисли».
Один з них був — Дон Жуан, світова тема, що ось уже років триста привертала увагу найвидатніших письменників. Серед численних Дон-Жуанів всесвітньо відомий мольєрівський «Дон Жуан, або Камінний гість», «Камінний гість» Пушкіна.
Леся Українка написала «Камінного господаря».
Це був зовсім іншийДон Жуан, і сама драма була, як писала Леся Украшка сестрі, «зовсім новою супроти моєї звичайної манери».
Вона дуже наполегливо працювала над нею, «щоб сконцентрувати її стиль», «зробити його лаконічним, як написи на базальті».
В українській літературі з'явився твір, що міг би конкурувати з творами світового рівня. «Це найвидатніший перегляд сценічної легенди про Дон Жуана»,— написав Стефан Козак у післямові до польського видання драматичних поем Лесі Українки.
Вродливий і гордий красень Дон Жуан, авантюрист, сміливець, лицар волі,— він убив живого Командора. Мертвий Командор його переміг,— він кам'яніє, набуваючи обрисів Командора. Це те, чого хотіла Донна Анна,— він величний І владний, він досягне всього, можливо, навіть трону. А як же серце? Воно ж тепер кам'яне. Командор поклав на нього правицю.
«Камінний господар» вперше був поставлений в театрі М. Садовського у 1914 році. Командора грав М. Садовський, Дон Жуана — Т. Мар'яненко. З того часу і по цей день все хтось його ставить і на Україні, і в республіках. Разом з «Лісовою піснею» він має з усіх творів Лесі Українки найбільшу кількість постановок.
Колись, можливо, кількість перейде в якість, актор створить Дон Жуана,Дон Жуан створить його, а разом вони дадуть українському театрові такий імпульс, такий рівень, як колись мольєрівський «ДонЖуан» театру Франції.
Але, безперечно, апофеозом творчості Лесі Українки була «Лісова пісня», драма-феєрія, написана влітку 1911 року.
«Вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша»,—писала Леся Українка матері.
Вона і всім дає ось уже стільки дорогих років радості відкриття неповторного світу української міфології, природи, звичаїв, самої душі народу. І в той же час, можливо, це був перший екологічний зойк.
Перша пересторога. Перше благання: «Не рубай!»
Перше попередження, що зрада може перетворити людинуна вовка.
Що все може піти прахом. І тоді по лісах блукатиме тільки наша загублена Доля.
Цей геніальний твір Леся Українка написала ву самісінькій Колхіді», в Кутаїсі, де колись «аргонавти золотого руна добували на річці Ріоиі, бо тоді там був золотий пісок»,— писала Леся Українка матері. І згадувала волинські ліси, урочище Нечімне біля села Скулин, садибу дядька Лева, що жив біля озера, похилену вербу і велетенського дуба, золоте листя якого облітало на Івана Миколайчука, котрий втілився в дядька Лева, перш ніж піти від нас навіки.
«Лісова пісня» написана за 10—12 днів, в тому «непереможному стані» «творчого божевілля», після якого довго доводилось опритомнювати, яке так дорого обходилось її здоров'ю.
Ллє: «Пишу — значить, існую»,— такий був її парафраз знаменитого афоризму.
Є у Лесі Українки ще один твір, який можна віднести до драматичних поем, хоч він і має підзаголовок «Легенда», входить до триптиху і друкується не серед драм, бо композиційно поєднаний з апокрифом «Що дасть нам силу?» і казкою «Про велета». І
Це — «Орфеєве чудо», маленький шедевр на подарунок І. Франкові до 40-річчя його подвижницької діяльності.
На час цього ювілею Франко вже був недужий. Леся Українка безнадійно хвора. Перед тим поховали М. Лисенка. Тяжко захворів М. Коцюбинський. В самоті і нестатках. далеко і окремо жила О. Кобилянська. Українська культура якось водночас, зненацька, почала зазнавати непоправних втрат.
Леся Українка фізично вже не могла писати щось велике й нове, сили її покидали, це вже було буквально перед смертю, взимку 1913 року, а хотілося привітати Франка твором, гідним його уваги.
Вона написала «Орфеєве чудо», казку «Про велета», додала апокриф, написаний раніше, так склався цей своєрідний триптих.
Мабуть, немає сумнішої легенди, ніж це «Орфеєве чудо».
Шляхетна гординя не дозволяла їй застогнати. І тоді вона вдавалась до античних тем, до іносказань.Sapientisat! Але виявлялося, що й розумним не досить.
Твір цей не в полі зору дослідників, а хто й пише про нього, то насамперед переповідає, що тут герої — Орфей, Зет і Амфіон, вони будують місто. Орфей починає грати, під його чарівну гру надходять люди і починають допомагати героям зводити мури навколо Фів.
А це ж її остання спроба розбудити каміння!
Орфей вже не подужає грати, він вергає брили, носить каміння, на його лірі «струни зсохлись від невжитку», покинута кітара лежить в тернах, рукам нема коли торкати струн, треба тягати брили, зводити оборонні мури, поки місто не обліг ворог.
«Такий митець — і був у нас як раб...»—ось основна думка цього твору. Це у неї вперше прорвався докір. Не за себе. За Франка. За всіх мучеників цієї літератури.
«Кінець. Я зломлений»,— каже Орфей, заточується, падає. Тоді йому трошки поливають води па чоло, і вода ж гаряча, бо спека, він конає, самий час прикласти йому флейту до вуст. Як Лесі Українці з цим «Орфеєвим чудом», вже не вірячи в чудо.
А воно все-таки сталося. Ледь чутний, «але проймаючий спів» долітає у нетрі й хащі, щось там починає ворушитися, поволеньки сходяться люди, навіть совість у них прокидається,— що ж це, герої працюють, а вони залягли по кущах, Орфей он зовсім звалився, умре від втоми, сорому не збудемось, треба й собі покласти одии-другий камінь. Трохи поклали, але, злякавшись, що надійде ворог, заховалися в місті за мурами, що їх збудували герої. Л ті підвели натомлені голови, бачать — щось ворушиться, і мури повищали, та й подумали, що це диво, що це від Орфеєвої гри каміння ожило. Отака алегорія.
16. Історична доля драматургії Лесі Українки
В творчій особистості Лесі Українки наш народ надолужив собі кілька нереалізованих етапів своєї мистецької еволюції.
Дивовижна поетика її творів. Але то вже теж має бути предметом окремого дослідження. Бо за глибиною філософської думки, за масштабом ідей, за вмінням втілити їх у єдино можливій формі дослідники якось і не догледіли естетичної вартості слова і того «фанатизму почуття», котре становило суть її творчості.
Колись російське суспільство, після «Горя з розуму», заговорило мовою Грибоєдова. Незмірний жаль для нашого суспільства, що воно через ряд об'єктивних і всіляких інших, причин не заговорило мовою Лесі Українки, мовою справжнього інтелігента, що акумулювала в собі все — інтелект і народну стихію, національну своєрідність і найвищої проби культуру мислення.
Абсолютну рацію мав О. Дейч, коли писав, що «Леся Українка в області драматургії була справжнім новатором». Але є така інерція: назвавши Лесю Українку справжнім новатором, тут же й докинути, що «її новаторство спиралося на традиції українських і російських драматургів».
Відверто кажучи, я не бачу на той час ані в російській, ані в українській драматургії традицій, на які могла б спертися Леся Українка.
Велетням не обов'язково спиратися.
Спираються на велетнів.
Якби Лесина Кассандра сперлася на Москаля-чарівника, то у нього поперек би хруснув.
Що робити Одержимій в декораціях реалістично-побутового театру? У Лесі Українки і верби ж інакші.
Що ж до російських драматургів, то в царській Росії традиція була одна: все, що найпрогресивніше, найкраще,— заборонити, не дозволити, не допустити до постановки.
«Борис Годунов» був поставлений вперше майже через півсотні років після написання. Традиції такої драматургії ствердитися ще не могли. Бо драматургія, все ж таки,— це твори, написані для театру і хоч до деякої міри апробовані театром.
«Маскарад» Лєрмонтова був перепинений, скалічений і дозволений через багато років, вже аж тоді, коли па зміну акторам романтичної школи прийшли реалісти драматургії Островського. В 40-х роках Арбеніна міг би зіграти Мочалов, в 60-х вже такого успіху не було.
Цей типовий для російського театру розвиток на рівні цензурних перепон давав відцентровий імпульс по всій імперії. У нас, на Україні, напише, було, Алфьоров, що не можна, і все. Або і не напише, самі здогадаються, метиковані за кілька століть.