Темою перших оповідань М. Коцюбинського були злиденне життя малоземельного селянства і важка доля бідняцьких дітей. В них проявилися ще народницько-культурницькі ілюзії письменника («Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «21-го грудня, на Введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1886).
У 90-х роках молодий письменник видає ряд публіцистичних нарисів — «Шевченкова могила» (1891), «Вироби селянок з Поділля на виставці в Чікаго» (1892) — та реалістичних оповідань, серед яких виділяються твори з життя дітей сільської та міської бідноти — «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник». Саме про ці твори захоплено відгукнувся Панас Мирний. Зокрема, про оповідання «Харитя» він писав М. Коцюбинському: «Прочитав я її та й нестямився!.. У такій невеличкій приповісті та такого багато сказано! Та як сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою; яскравим, як сонячний промінь, малюнком; невеличкими, домірними нарисами, що розгортують перед очима велику — безмірно велику — картину людського горя, краси світової, виявляють безодню глибину думок, таємні поривання душі, забої невеличкого серця!.. Та так тільки справжній художник зможе писати!»
Ранні твори М. Коцюбинського пройняті ідеєю боротьби проти соціальної несправедливості. У них показано класове розшарування на селі, зростання антагонізму, боротьбу між біднотою і куркульством — «Ціпов'яз» (1893), антинародну діяльність української ліберально-народницької інтелігенції, викрито псевдопатріотизм українського панства — «Хо» (1894). В оповіданні «П’ятизлотннк» (1893) письменник-демократ підносить гуманізм і благородство простих людей.
Про дальше удосконалення майстерності, про поглиблення революційного демократизму письменника, критичне ставлення до теорії «малих діл» свідчить оповідання «Для загального добра» (1895). У ньому розкриті згубні наслідкикультурницьких заходів самодержавства показано трагедії на селі, спричинені цими заходами. Царськацензура не дозволила друкувати це оповідання, а потім забо- ронилаввозити вРосію, коли воно було премійоване на конкурсі журналу «Зоря» і видане у Львові окремою брошурою (1896). Цензор мотивував заборону тим, що «в душі селянина воно може збудити лише ненависть до влади». Оповідання було надруковане (1899) у петербурзькому журналі «Жизнь».
Створивши цикли оповідань з життя бессарабських молдаван «Для загального добра», «Пекоптьор» (1896), «Відьма» (1898) та кримських татар — «В путах шайтана» (1899), «На камені» (1902), «Під мінаретами» (1904), М Коцюбинський розширив тематику української літера і урн. В останніх трьох творах він не обмежився показом безправності мусульманської жінки. Головне тут — пробудження її, прагнення до вільного життя, а загалом — наростання протесту серед мусульман і спроби визволитися від релігійного і соціального гніту.
З розвитком революційного руху в Росії кінця XIX — початку XX ст. і назріванням революції поглиблюється ідейно-тематичний зміст творчості М. Коцюбинського, удосконалюється майстерність, творчий метод. І. Франко, роблячи огляди новітньої української літератури, ставить М. Коцюбинського на чолі талановитих українських новелістів і відзначає новаторський характер його творчості. «Нове, що вносять у літературу наші письменники, головно такі, як Стефаник і Коцюбинський,— писав він,— лежить не в темах, а в способі трактування тих тем, у літературній манері». Конкретизуючи цю думку і розкриваючи саму суть новаторства згаданих письменників, І. Франко зауважив, що вони «відразу засідають у душі твоїх героїв і мов магічною лампою освічують усе окруження... заставляють нас бачити світ і людей їх очима». Саме цим і пояснює І. Франко «брак довгих описів» у творах Коцюбинського, ту «непереможну хвилю ліризму, що розлита в них», той «наклін до ритмічності і музикальності як елементарних об'явів зворушень душі».
У 1903 році М. Коцюбинський розіслав українським письменникам лист-звернення, в якому закликав їх до розширення поля обсервації, вірного малюнку різних теорій життя усіх, а не одної якої верстви суспільності», до розробки тем філософських, соціальних, психологічних, історичних.
Вірний своїм ідеалам,письменник розширює темп і огляд, удосконалює їх художню розробку. В оповіданні «Лялечка» (1901) ще раз критикує ліберально-народницьку інтелігенцію за непридатність до справжньої роботи на користь народу. Вчителька земської школи РаїсаЛевицька не пішла далі рожевих мрій про працю «для народу». Життєва дорога привела її до згоди з попом, до підтримки релігії і самодержавства. Оповідання «Поєдинок» (1902)—це сатира на українське міщанство. «Цвіт яблуні» (1902) —психологічний етюд про переживання митця, у якого вмирає дитина.
В новелі «У грішний світ» (1904) викрито антинародну суть релігії.
Михайло Коцюбинський шукає в житті справжнього героя, здатного повести трудящі маси на боротьбу з експлуататорами. Революційні настрої письменника відбилися у оповіданні «Дорогою ціною» (1901). Тема цього твору (втеча кріпаків від пана і шукання волі за Дунаєм) не нова, але розроблена по-новому, оригінально. Образами втікачів Соломії і Остапа автор підкреслював вільнолюбну вдачу кріпаків, які мріяли вирватися з неволі. Характер Соломії — вірного товариша, сміливої і самовідданої жінки, що є попередницею Гафійки, розкривається у найскладніших ситуаціях.
На велике виховне значення цього образу вказували сучасники М. Коцюбинського. Зокрема, відома українська письменниця і громадська діячка демократичного напрямку Н. Кобринська писала йому у 1902 році: «Ваша Соломія — то джерело під час спеки... то завдаток типу жінок, що уміють боронити себе».
Нового, справжнього героя, який «знає, куди йти, де правди шукати», М. Коцюбинський знайшов у першій російській революції. Це Марко Гуща з повісті «Fatamorgan » (1902—1910 рр.) — свідомий робітник-соціаліст, що має досвід революційної роботи, брав участь у страйках, сидів в тюрмі. Підтримуючи тісні зв'язки з революційним підпіллям, він згуртовує навколо себе передову бідняцьку молодь і залучає її до революційної боротьби (Гафійка, Прокіп Кандзюба). До нього прислухаються і старші безземельні та малоземельні селяни, бо в його словах і вчинках відчувають велику правду.
В тому і велич М. Коцюбинського, що він одразу помітив у житті і зобразив у художньому творі нове явище — позитивного героя нової епохи, людину дії, революціонера-борця, якого ігнорувала народницька література.
У творах 900-х років М. Коцюбинський цілком по-новому розкриває тому села. Вдумлива, напружена праця і пошуки письменника увінчалися значними художніми відкриттями і появою в його творчості рис нового творчого методу — соціалістичного реалізму.
Як відомо, вже в кінці XIXі на початку XXст. критичний реалізм перестав задовольняти зрослі вимоги часу. На третьому, пролетарському, етапі революційно-визвольного руху в Росії, коли пролетаріат країни вийшов на історичну арену як найреволюційніший клас у світі, коли під керівництвом ленінської партії він готувався до штурму самодержавства і капіталізму, мало було викривати існуючий лад з його пороками. Потрібно було показати ту нову силу, що народжувалась і міцніла в надрах цього ладу ,— силу, покликану боротися за утвердження соціалістичних ідеалів.
Ще в кінці 90-х років Максим Горький писав А. Чехову про те, що настав час потреби в героїчному. Великий Буревісник вбачав цю силу в масах трудового народу. Йому вдалося створити образи нових героїв, які пішли шляхом боротьби за багате і вільне майбутнє.
Не всі письменники-реалісти тоді збагнули суть змін, що відбувалися в житті, не всі здатні були побачити перспективи його розвитку, належно оцінити суспільні процеси і явища, які народжувалися. Обмеженість світогляду, нерозуміння історичної ролі пролетаріату негативно позначалися на їх творчості.
Яскравим представником такого реалізму був Іван Бунін. Великий знавець села, уважний, спостережливий письменник, він не зміг дати справжньої його картини, не помітив там нових людей, нових стосунків між ними. Критик В. Воровський ще у 1911 році вказував на обмеженість реалізму І. Буніна. Його «Село» Воровський назвав талановитою повістю, однак відзначив, що через обмеженість світогляду письменника картина життя вийшла неповною, однобокою, отже, і неправдивою, що автор «зумів сприйняти і художньо переробити лише частину процесу, лише його першу половину — саме розклад старого, тоді як народження нового, тобто невідривно зв'язана друга половина процесу випадала з поля його художнього зору». «Селу» він протиставляв «Літо» Максима Горького, де вже показано нове село, нових селян, які за прикладом робітників розгортають революційну діяльність.
З подібних позицій оцінював твори І. Буніна і М. Коцюбинський. Виділяючи його письменницький талант, він разом з тим не міг погодитися з поглядами цього письменника на селянство, що виступало в нього як затуркана, приречена на горе і безпросвітність маса. Революційний письменник знав інше село, яке особливо яскраво проявило себе під час революції 1905—1907 рр. Слідом за Максимом Горьким він своєрідно змалював його у повісті « Fatamorgan », де бідняцька частина селянства під керівництвом робітннка-соціаліста Марка Гущі і його помічників — революційної селянської молоді (Прокопа Кандзюби, Гафійки) проводить страйки під час жнив, вимагає, конфіскації поміщицької землі, а пізніше, після втечі поміщика, організовує в панському маєтку громадське колективне господарство, яким управляють представники бідноти. Таким чином, М. Коцюбинський показав зародження цілеспрямованої боротьби за соціалізм, переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Він показав, як соціалістичні ідеї, принесені робітником у село, захоплюють і згуртовують бідняцьку молодь, як під їх впливом формуються тут нові герої-борці, як зростає їх класова, революційна свідомість. Молодий селянин Прокіп Кандзюба, якому бідняки довірили управляти економією,— чесна, віддана інтересам народу людина.