Ми глибше зрозуміємо пафос Ліни Костенко, з яким вона стверджує Поезію як «правду людську», коли глянемо на 70-річну історію будівництва «першого у світі соціального суспільства» як на грандіозний експеримент, в основі якого лежала не менш грандіозна Помилка. Бо ж, як виявилось, шлях побудови такого суспільства – це збочення від магістрального еволюційного шляху, яким ішло все людство. Ідеологічне обслуговування такого експерименту полягало в тому, щоб показати його «правдивість», - мовляв, ми йдемо єдино правильним шляхом, бо спрямовуємось «єдино правильним» марксистсько-ленінським вченням-дороговказом. Завдяки масовій, добре налагодженій ідеологічній обробці, у цей шлях вірили мільйони людей. Багато митців сприяли цій вірі.
Говоримо про ці нині майже всезагальні усвідомлені речі тільки для того, щоб зрозуміти: «правда людська», про яку писала Ліна Костенко як про «матір поезії», зовсім не збігалася з офіційно проголошуваною «правдою». Час показав: без цієї Правди, на якій наполягала поетеса, не могло бути справжньої Поезії. Справжнього Мистецтва. Вся «соцреалістична» література, що обслуговувала неправду, буквально за кілька років на наших очах безповоротно відійшла у безвість. Збулось пророцтво Ліни Костенко щодо поезії, у якій «із правдою розлучені слова» («Поезія згубила камертон»). Творити такі вірші, стверджує поетеса, - це те саме, що посилати вагони «в майбутнє порожнім». Творчість Ліни Костенко і тих митців, що чинили опір Системі, не визнаючи навязуваних нею жорстких вимог, залишилась у Великій Літературі.
Прекрасна поезія «Вечірнє сонце, дякую за день!» розкриває джерела творчої наснаги поетеси. В українській літературі знайдеться не так і багато творів, які б з такою повнотою, як названа поезія, дали змогу зрозуміти і відчути, що таке поетичне сприймання світу. Лірична героїня, немов сонцепоклонниця, звертається до вечірнього сонця, дякуючи йому за прожитий день, за вечірню втому, за «лісів просвітлений Едем і за волошку в житі золотому», за світанок. За дитячий сміх, за зустрічі з людьми, «котрі нічим не осквернили душу…». Думається, що у здатності відчувати ці прості, даровані життям радощі, полягає одна із чинних умов повноцінного і щасливого духовного існування людини. Але поет тому й поет, що не тільки відчуває красу світу і радість існування, а й прагне усе це виразити. Поет – це людина із загостреною потребою виражати красу.
Твір завершується вражаючим висловом про «потребу слова як молитви». Можна твердити, що до цих слів треба ставитись як до геніальної формули поетичного мистецтва. Вона настільки містка, що її пояснення здатне перетворитись у науковий трактат, у якому детально розповідалося б про саму природу молитви і психологічні чинники, що породжують потребу в ній. З’явилася б можливість порівняти поетичну творчість і молитву як форми самовираження. Не вдалося б обійти у тому трактаті і поняття катарсису, природа якого має чимало точок дотику з природою молитви. Одне слово, Ліна Костенко створила навдивовижу ємку формулу поетичної творчості як молитовного самовираження.
Ліричні твори поетеси, присвячені проблемі творчості, допомагають нам краще зрозуміти її як людину, що наважилась стати на прю із жорстокою і свавільною Системою, яка вже на той час мала досвід у фізичному знищенні мільйонів людей, що протистояли або ж бодай потенційно могли протистояти їй. Як правило, ці поезії є невеликими за розмірами. То швидше всього ліричні мініатюри з високою енергетикою слова, породженою конденсацією одного-двох провідних зорових образів, із вражаючими афористичними пуантами. Ці мініатюри – класика української поезії ХХ століття. І до них ми зобов’язані ставитись, як до класики.
Покремсали життя моє на частки,
На тьмяну січку слів та суєти.
Це відомий, мабуть, кожній людині стан незадоволення самим собою. Туга за цільністю, за душевною ясністю і силою. Якась тимчасова втрата віри у себе втомленої від важкої боротьби ліричної героїні. Але на все це – всього два рядки. Наступні чотири – про вихід із цього стану, перехід у звичайний для себе високий світ творчого існування:
А серце виривається із пастки –
у нетрі дум, під небо самоти.
І мовчазливу готику тополі,
й труда одухотворену грозу.
А далі йде афористична кінцівка, ефект якої подібний до ефекту нічної блискавки, що в мент висвітлює затемнений простір. У даному випадку блискавично висвітлений характер ліричної героїні, точніше, його головна системотворча риса.
Духовна воля для неї – понад усе. Тепер-то зрозумілішим стає одне із джерел її нескореності, тієї безстрашності у протистоянні страхітливому молоху Системи. Воно – у характері, що не терпить найменшого поневолення. Проте не треба думати, що це жадання повної, абсолютної волі є некерованим, чимось анархічним – свободою заради свободи.
Подібний художній смисл висловлено в поезії «І тільки злість буває геніальна», у якій вона намагається розібратись у витоках свого мужнього, непоступливого, нездатного до конформізму характеру. Так, вона жінка, і здатна носити і носить у собі багато жіночого. Їй «просто хочеться щастя, тугого й солодкого, як шоколад». Проте змушена бути іншою.
Зовсім не випадково так детально простежуємо за цим поетичним мотивом. Найпростіше сказати про громадсько-патріотичний обов’язок перед Україною як головний чинник мужності творчої позиції поетеси. Все це правильно, але надто загально, аж до банального. Ліна Костенко дає нам змогу піти далі тієї банальності, приглянутись уважніше до того моменту, де відбувається органічне зрощення великого художнього таланту з «національним тілом».
Часткову відповідь на це складне питання можна отримати із згадуваних поезій Ліни Костенко. Знаходиться вона у сфері майже трансцендентній. Поетеса дає зрозуміти: її зв'язок зі своїм народом майже позасвідомий. Вона – органічна його частинка, але частинка особливо чутлива до всього, що відбувається у його «тілі». Вона, повторюємо, лиш «інструмент, в якому плачуть сни мого народу», а те, що її мучить, що болить якимсь невиразним болем, - «це і є, напевно, Україна». Відчувати сни свого народу, його болі – дано людям обраним, особливо наближеним до духовної сутності народу. Це вже сфера дійсно трансцендентна, позасвідома. Здається, її поки що не можна пояснити методом аналітичним. Природа немовби оберігає таємницю такого зближення. Можна тільки в загальному говорити про особливу духовну силу обраної людини, що здатна тонко відчувати духовне єство нації і стати органом його вираження. З одного боку, сильний незалежний характер, який не терпить будь-якого насильства над собою, а з іншого – глибинний зв'язок зі своїм народом, надприродна проникливість у його духовну сутність, здатність відчувати болі свого народу і брати їх на себе – все це сформувало феномен Ліни Костенко як поетеси, що кинула виклик тоталітарній Системі і ні на гран не поступилась її домаганням обмежити внутрішню волю митця. Завдяки своїй надприродній проникливості, що є характерною для людей геніальних, вона – нагадуємо ще раз – знала Істину, була в ній абсолютно переконана, - і це надавало їй впевненості і сил у протистоянні Системі.
Воно було важким, це протистояння. Потребувало величезної психологічної напруги, нежіночої мужності і просто фізичної витривалості. Зрозуміло, їй хотілось бути тільки поетесою. Проте моральна втома від боротьби, думки, що тебе не розуміють і що твоя творчість не потрібна у цьому грубому світі – відчуття хвилинні, скороминущі. Насправді ж вона і не думає полишати свої позиції. У неї нема іншого виходу. Така вже випала їй доля:
Що доля нелегка – в цім користь і своя є.
Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.
Справжній митець – завжди максималіст у прагненні мистецької довершеності своїх творів. Можна навести чимало прикладів, які засвідчували б надзвичайну вимогливість письменників до результатів своєї праці. Кожне художнє вирішення потребує вибору одного, найбільш оптимального варіанта з багатьох можливих. Це стосується усіх виражальних літературних засобів – мовних, сюжетних, композиційних, ритмомелодійних. Прагнення віднайти оптимальний варіант кожного художнього вирішення характеризує міру талановитості автора. Талант ніби підказує письменнику: дане рішення є не зовсім вдалим, - шукай інше, краще. Існує відоме поняття «муки слова», що означає важкий пошук такого слова, яке б із максимально можливою точністю і повнотою виражало потрібний смисл.
Такий невеличкий екскурс у психологію творчості необхідний для кращого розуміння поезії «Чекаю дня, коли собі скажу…». У перших її рядках – ліричне одкровення поетеси, яка намагається передбачити власний моральний стан після того, як їй нарешті вдасться створити досконалу поетичну строфу. Логічно було б думати, що такий творчий успіх повинен принести ліричний героїні велику радість. Проте, передбачає вона, та радість не прийде, прийде туга, якась тривога і незрозуміле бажання, щоб цього успіху не було, щоб знову повернувся стан творчого пошуку.
Чекаю дня, коли собі скажу:
Оця строфа, нарешті, досконала.
Чи можна пояснити цей страх перед можливим успіхом? Це ж так природно і зрозуміло – насолоджуватися радістю творчої перемоги.
Шукаймо відповіді на поставлене питання у подальшому розгортанні тексту, де йдеться про життя і смерть геніального італійського живописця і скульптора Мікеланджело Буонарроті. Ліна Костенко вельми енергійно навіює читачеві враження про Мікеланджело як про великого трудівника, що все своє життя тримав у руках різець скульптора або ж пензель живописця. Біографи характеризували його енергійно, з якимось шаленством – великі шматки вилітали з-під різця. Йому не терпілося по швидше втілити свій задум. Досить часто він залишав свої роботи незакінченими, бо розчарувався в них. Бували випадки, що знищував уже готові скульптури чи картини через те, що вважав їх недовершеними. Це була вимогливість генія, який прагнув абсолютної мистецької викінченості своїх творів. Він просто не був здатний змиритись із найменшою неточністю у своїх художніх вирішеннях – навіть тоді, коли її і не помічали найбільш кваліфіковані цінителі.