У збірці творів «Вибране»(1989) Ліна Костенко виділила окремий розділ «Осінні карнавали». Більшість творів розділу – поетичні шедеври. Знайомство з ними – це школа, у якій навчаєшся бачити і розуміти красу природи, відчувати її «настрої».
Ліна Костенко показує нам осінь різною – то ранньою, такою, що тільки-тільки вийшла з літа і ще сповнена гарячої жагучості, то пізньою, коли «од холоду в ногах посиніли дуби». Бачимо осінь то як свято золотавих барв, то як виписаний одним –темним – кольором естамп. Вона буває і осіяною сонцем, і оповитою туманами. А над усім цим – сильне чуття ліричної героїні, яка просто не здатна спокійно говорити про осінь. Вона постійно схвильована нею, переживає її з усією повнотою великого Поета, якому дано бачити природу як дивосвіт. Вчитаймось у поезію «Бідненький мій ліс…» - і будемо вражені співчутливістю ліричної героїні у ставленні до осіннього лісу. Поетеса дуже винахідлива у пошуках свіжих виражальних форм. Вона уникає повторень. Фактично кожний твір, присвячений осені, має своє, притаманне тільки йому, технічне вирішення. Витонченим шедевром поетичного мистецтва є поезія «Осінній день, осінній день, осінній!». Вслухаємось у її перші рядки:
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! – та сама.
Впадає у слух філігранно здійснена алітерація, що надає тексту якоїсь магічності, доброго чаклунства, коли тебе задаровують красою. Важливо, що алітерація (сонорика) не глушить зміст (семантичний ряд). Два перших рядки навіюють враження сонячного осіннього дня, коли навколишній світ, завдяки високому безхмарному небу та прохолодному, чистому повітрю, по вінця сповнений синяви. «Осанна осені!» - це її вітання, усвідомлення того, що вона уже прийшла. Важливо, що в самому вітанні осені відчутний легкий відтінок суму («Осанна осені, о сум!»). Далі традиційні « знаки» осені – айстри, що уже вражені першими морозами, вервечки птахів над полем, дещо грайливе «Багдадський злодій літо вкрав» і, нарешті, чудовий пуант про коника, який уже виспівав за літо і тепер, восени, у нього вже нема мелодій, і взагалі, осінь – це не його час.
Своєрідним художнім вирішенням відзначається поезія «Шипшина важко віддає плоди». В ній застосовано прийом олюднення. Шипшина, у якої забирають плоди, «поводить» себе, як жива істота. Хапає людей за рукава, буквально благає:
Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Звернімо увагу, як поетеса облагороджує шипшину, яким шляхетним «характером» її наділяє:
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.
В принципі, тут виявляється характерне для поетеси буквально обожню вальне ставлення до природи. В її трактуванні природа розумна, добра, незрадлива. У пейзажах, зображених поетесою, відчувається одна з найхарактерніших ознак її художнього мислення – історизм. Окремо можна було б говорити про Ліну Костенко як про видатного майстра у відтворенні історичних пейзажів у романах «Маруся Чурай» та «Берестечко».
Кожний твір, з якого постає дивосвіт природи, впливає на нашу екологічну свідомість. Бажання захищати природу приходить до тих, хто відчуває її красу. Проте у Ліни Костенко кілька поезій присвячено суто екологічній проблемі. Одна з них, чи не найбільш вражаюча – «Ще назва є, а річки вже немає». Річка загинула – від неї залишилась тільки назва, яка нагадує, що річка все-таки була, живила своєю благодаттю довкілля. А зараз «усохли верби, вижовкли рови, і дика качка тоскно обминає рудиментарні залишки багви». Степ став особливо спекотним без річки. В небі – «зморений лелека», він уже ніколи не стоятиме в заплавах на своїх тонких і довгих ногах. Земля потріскалась без води. Навіть весною вже не зацвітають луки. Міст «світить ребрами» - він теж занепав, втративши свою одвічну функцію. Сумно і тривожно після читання цього твору.
В деяких «пейзажних» поезіях добре відчутний соціальний сенс. Гинуть не тільки річки, а й села. Тужний мотив занепаду українського села сповнює поезію «Хутір Вишневий». Щедра і розлога земля українського Півдня. І загублений у степу хутір, з поетичною назвою Вишневий. Колись він і справді потопав у вишневих садах, а зараз замість них – зарослі вишняків. На хуторі – ні душі, навіть стежка, що зв’язувала його із шосею, заросла бур’яном. Без дбайливих людських рук земля втрачає свою родючу силу – «все обступили солонці. Рілля вродила камінцями».
Зараз багато написано і сказано про втрату сучасною людиною гармонійного співіснування з природою. Постійно звучать заклики до відновлення такої гармонії, наголошується, що в цьому – порятунок людства. Поезії Ліни Костенко з екологічної теми змушують пройнятися тривогою за долю нашої природи. Одночасно спілкування з її творчістю – це завжди важливий урок, на якому навчаєшся речам простим і мудрим. І якщо на тому уроці ти є старанним і розумним учнем, то розумієш, що природа – це не просто буденні степ, трава, річка, сонце, туман, дощ і вітер, а дарований Богом дивосвіт, у якому ти знаходиш красу, спокій, взаєморозуміння, відновлюєш свої сили, заражаєшся радістю існування.
Історичний роман «Маруся Чурай»
Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» є перлиною української літератури ХХ століття. Як і кожний видатний твір, він наділений глибокою, точніше сказати, глибинною змістовністю, осягнення якої потребує як добре розвинутої уяви, так і напруженої роботи душі. Роман бо ж історичний, в ньому розповідається про далекі часи, коли люди, їх побут, звичаї, особливості мислення, навколишнє середовище, у якому вони жили, - тобто, села, міста та й уся природа – суттєво відрізнялись від того, що бачимо у наші дні. Ліна Костенко здійснила величезну дослідницьку роботу, щоб якомога точніше відобразити у романі Україну ХVII століття. Вона відкрила її для себе. А потім, працюючи над романом, відкривала її і для нас – і це був безцінний дарунок видатного митця.
Тема любові є однією з головних у романі Ліни Костенко. Її твір дає змогу кожному з нас відкрити для себе красу і силу людської любові, хай навіть ця любов зазнала зради і привела до трагічної розв’язки. «Маруся Чурай» збагачує нас своєю «філософією любові», у якій це почуття визнається як особлива духовна цінність.
Жанр історичного роману потребує епічних форм зображення – тобто, читач, сприймаючи твір, повинен бачити зображувану епоху – бачити природу, людей, події… І що яскравіше все це постає перед його внутрішнім зором, то вищою є майстерність автора у володінні словом як виражально-зображувальним матеріалом художньої літератури.
Треба врахувати важливу жанрову особливість твору Ліни Костенко – маємо справу з романом у віршах. Тобто, він написаний поетичною мовою, яка суттєво відрізняється своєю сконденсованістю, здатністю містити в кожній «одиниці тексту», тобто у слові, фразі, періоді, у кожному розділі досить щільну художню інформацію. Такою щільною поетичною мовою Ліна Костенко володіє блискуче, у вищій мірі бездоганно. Щоб ми зараз для прикладу не взяли – чи пейзажний малюнок, чи портрет персонажа, чи зображення якоїсь події – то легко помітили б, як поетеса з допомогою мінімуму слів досягає максимально можливого виражально-зображуваного ефекту. Ілюстрацією такої тези може служити будь - яка частина тексту, бо в ньому немає невикінчених місць. Тож беремо перші-ліпші рядки:
Навпомацки з підлоги піднялась.
Не розчесавши коси, заплела.
Все так, як є. Приречена. Одна.
Стіна. Стіна. І грати. І стіна.
Маруся у темній в’язничній камері – з підлоги піднімалась навпомацки. Був ранок, і, як завжди вранці, вона заплела коси. Не розчісувалася, бо тут, у в’язниці, не було чим. Камера була пустою – одні стіни та віконце у гратах. Все це – зоровий ряд. Але висока художня інформативність фрагменту, ось та його смислова щільність, полягає не тільки у виразному зоровому малюнку, а й у тому, що текст буквально заряджає читача тим емоційним станом, що володіє Марусею у даний момент. Хіба ж ми, вдумливо читаючи ці рядки, не проймаємося фізичною та моральною втомою дівчини, яка щойно пережила і смерть Гриця, і неймовірно важкий для чутливої і порядної дівчини сором суду та ув’язнення. А ще - відчуття самотності та жахливої приреченості на смерть. Зорове зображення сугерує відповідну емоційну настроєність. У синтезі зорового зображення та емоційного смислу і полягає те, що називається художньою інформативністю. Головне - Ліна Костенко передала мовний колорит тогочасного судочинства, що допомогло нам відчути атмосферу зображуваної доби, - для історичного роману створення такої атмосфери є важливим творчим завданням.
Звернемо увагу на майстерність у зображенні пейзажу, і на тонкий психологізм портретів. Спочатку звернемо увагу на принципи розташування усіх дев’яти розділів.
Перший розділ, у якому йдеться про суд над Чураївною, зразу ж виводить нас у змістову суть роману. Ми енергійно «втягнуті» у його сюжет, познайомлені майже з усіма персонажами, що діятимуть у творі. Започатковані головні сюжетні та смислові лінії. Почалося досить активне розкриття характерів персонажів, яке буде продовжене в наступних розділах.
Другий розділ «Полтавський полк виходить на зорі» немовби ілюструє одну з найвідоміших пісень Чураївни «Засвіт встали козаченьки». Але в цьому полягає тільки одна, ледь відчутна функція розділу. Головне ж його завдання – у створені важливого для роману художнього враження воюючого за свою волю українського народу. Зображення полтавського полку, що вирушає у похід, є наскрізним у романі – це свого роду постійний смисловий мотив. Він вирішений надзвичайно тонко – немовби на музичному рівні – і є одним із прихованих чинників цілісності твору.