Зміст
Вступ
Розділ 1 Творчість давньогрецьких письменників
1.1 Висміювання життя простолюду та показної мудрості у творах Феокрита та Лукіана
1.2 Творчість Езопа – раба, мудрішого за вільних та вищого за красенів
1.3 Арістофан за мир у світі
Розділ 2 Римські майстри слова жартують
2.1 Творчість комедіографів Риму – Плавта та Теренція
2.2 Федр та його творчість
Розділ 3 Тонкий гумор латинських фразеологізмів
Висновки
Список використаних джерел
Звертаючись до скарбниці стародавньої мудрості, тобто до античної літератури, ми перш за все бачимо, що в її центрі перебуває людина. І хоч дехто вважає, що зрозуміти поведінку та душу особистості прадавніх часів, чужодальніх країн неможливо, я схиляюсь до думки, що людина, її внутрішня сутність не змінюється. Це можна доказати, дослідивши праці античних поетів та письменників, крилаті вислови стародавніх мудреців, які сміливо висміюють людські вади, а також порівнявши особистість минувшини з сучасною людиною, її внутрішнім світом, відношенням до навколишнього, визначивши основні якості.
Отож, над ким найчастіше жартують стародавні майстри слова? Хто їх цікавить в першу чергу? Це – людина. Різних авторів, які творили в Римі чи Греції, хвилювали якісь окремі риси людей, адже суспільна та економічна ситуація в країнах була різною, однак усі вони сходяться на одному – міжособистісних відносинах та майстерності їх чітко виділити, висміяти, щоб показати людям їх же самих зі сторони.
Для дослідження теми «Стародавні жартують» варто звернутись до творчості давньогрецьких письменників Феокрита, Лукіана, байкаря Езопа та комедіографа Арістофана, римських комедіографів Плавта та Теренція, байкаря Федра, а також до влучних фразеологізмів стародавніх часів.
Отже, це і буде завданням реферату. Його метою є визначення основних людських вад, над якими жартують майстри слова минувшини.
Актуальність роботи виявляється в тому, що, дізнавшись про недоліки як у людині давніх часів, так і в цілому суспільстві тих віків, ми можемо провести паралель із сьогоденням; визначити для себе чужі помилки та намагатися їх надалі не повторювати; в цілому – багато почерпнути із вічного джерела древньої мудрості.
Давньогрецький поет Феокріт (бл. 310 – 250 рр. до н.е.) писав сільські ідилії про принади життя волопасів. Йому належать тридцять ідилій. З них 22 вважають достовірно написаними Фекорітом. Вони осяяні ласкавою посмішкою поета. З м’яким гумором він пише про «маленьку людину», переважно про пастухів і рибалок.
Є у Феокріта ідилії, в яких він відтворює правдиві картинки життя і характери. Його селюки – люди простодушні, інколи грубі, та завжди щирі. Проте писав Феокріт також ідилії маскарадоподібні, в яких зображав себе і своїх друзів-поетів у вигляді пастухів. Пастухи змагаються, співаючи пісень – чия краща. Переможець отримує приз. На ці ідилії нарікали найчастіше як на штучні.
Деякі ідилії Феокріт писав, здається, жартуючи «на парі». Він зробив відомого всім у Греції за «Одіссеєю» страшного людожера циклопа Поліфема ніжним, закоханим, сентиментальним. Одноокий циклоп пасе отари, грає на сопілці, милується природою і зітхає, закоханий у прекрасну Галатею [5, с. 159].
М’яким гумором просякнута вся оповідка про Поліфема, якому богиня кохання «в саму суть життя вбила глибоко» стріли [7, с. 548].
Ідилія Феокріта «Жінки з сіракуз на святі Адоніса» є близькою до побутової комедії. Приязно і з доброю посмішкою змальовані автором тут цокотухи та плетухи у непримхливих сценках з повсякденного життя.
Отож, творчі здобутки Феокріта не містять ані філософської, ані політичної проблематики. Вони м’яко висміюють життя простолюду, описуючи буденні картини пастухів, рибалок та інших сільських жителів.
Не менш яскравою була творчість блискучого сатирика Лукіана (бл. 125 – після 180 рр.), який народився в Сирії, однак прекрасно писав грецькою мовою, був також талановитим оратором і філософом, незрівнянним ерудитом у галузі грецької літератури.
На відміну від легких та жартівливих ідилій Феокріта, праці Лукіана мали різкий сатиричний характер.
У творі «Паразит, або Про те, що жити за чужий рахунок є мистецтво» Лукіан показує огидну потвору, яка пишається професією паразита і обґрунтовує цілу філософію паразитизму [5, с. 169].
Сміється Лукіан із шахраїв, які видають себе за послідовників мудреця Діогена на тій підставі, що завели моду на дране шмаття.
У своїй сатирі «Бенкет» Лукіан розповів про філософів, яких запросили на весільний бенкет через їхній великий розум. Яким же показав автор цих любомудрів? Славетні моралісти скубуться за ласий шматок, кожен тягне до себе жирнішу курку. Врешті-решт вони покусались. Блазні без людської гідності, зажерливі й самозакохані, – такими постають філософи-запроданці в Лукіана [5, с. 170].
Дуже дотепні пародії Лукіана. Наприклад, «Похвала мусі» – пародійний твір на честь комахи, буцімто вищої від царів, бо вона ласує їхніми стравами перша.
Отже, майстер сатири Лукіан переважно висміював показну мудрість, яка насправді була не чим іншим як хитрістю та зажерливістю, а також безглуздість влади.
Легендарного Езопа, який, за припущенням, жив в VІ ст. до н.е. вважають основоположником такого жанру як байка. Вважають, що ця унікальна особистість написала близько 400 байок, за іншими відомостями – близько 650. Популярність жанру спричинилась до численних переробок, в яких і дійшли до нас Езопові байки. Тому неможливо встановити естетичну вартість Езопівських варіантів цих творів, а до літературної цінності переробок часто ставилися й скептично. Можливо, саме Анатоль Франс найрішучіше виступив на захист байок, через які йому відкрилася краса античної літератури. Про це він говорить в автобіографічній «Книзі мого приятеля»: «краса з’явилась перед ним в усій величній простоті, коли він (герой книги, власне, сам письменник) познайомився з Грецією. Не одразу це сталося. Спершу засмутили йому душу Езопові байки. Тлумачив їх горбатий учитель, горбатий тілом і душею… Учитель-горбань не був здатний ні на що, навіть на те, щоб пояснювати думки горбатого байкаря. До того ж ці жалюгідні, невеличкі, сухі байки, приписувані Езопові, дійшли до нас в обробці візантійського ченця, вузьколобого, з прикрашеним тонзурою порожнім черепом. У п’ятнадцять років я не знав походження цих байок і мало дбав, щоб дізнатися про це, але ставився до них точнісінько так, як ставлюся сьогодні» [3, с. 98].
Для літературної традиції Езоп – автор байок, фракієць, людина зі звичайною зовнішністю, в минулому – раб, проте в кращі часи своєї діяльності – вільний, співбесідник семи мудреців і підлесник царя Креза. Загинув у Дельфах через свою ворожнечу з Аполлоновими жрецями. Для народної традиції Езоп – жартівник і мудрець, фрігієць, виродок, раб безглуздого філософа, а потім – радник солідного царя, загинув у Дельфах через свою ворожнечу з богом Аполлоном. Народна традиція дійшла до нас у вигляді цілісної унікальної пам’ятки – «Життєписів Езопа», літературна традиція дійшла до нас лише у фрагментах. Тож історії з життя байкаря описують його як мудрого жартівника з оптимістичними поглядами на оточуючий світ:
Друг і ворог
Існує кілька легенд про перебування Езопа у філософа Ксанфа. Вражений мудрістю байкаря, Ксанф купив його на торгах. Запросивши якось гостей на бенкет, він наказав Езопові почастувати їх найкращими стравами.
Раб-мудрець купив кілька свинячих язиків і приготував їх.
– Чому ти приготував страви з язиків? – запитав Ксанф.
– А що може бути краще? – відповів той. – Адже язик єднає людей, він є ключем до знань, він вчить, переконує, наставляє.
Здивований Ксанф наказав Езопові приготувати наступного дня страву з найгірших продуктів, і знову Езоп почастував гостей свинячими язиками.
На запитання розгніваного Ксанфа він відповів:
– Але ж язик – найгірша у світі річ! Це причина усіх чвар, судових процесів, джерело воєн і міжусобиць.
Перехід з вантажем
Разом з іншими рабами Езопові було наказано зробити кількаденний перехід.
Езоп звернувся до хазяїна з проханням дати йому легшу корзину, бо він значно поступається силою перед іншими рабами.
– Вибери собі сам! – сказав хазяїн.
Езоп узяв найбільшу корзину з хлібом. Товариші сміялися з нього: він ледве дійшов до місця ночівлі.
Але наступного ранку йому було значно легше нести свою ношу – раби повечеряли й поснідали кількома хлібинами.
До місця призначення Езоп йшов майже з порожньою корзиною [2, с. 16].
Так як Езоп був рабом, але намагався заявити про свої права, він обрав для цього жанр байки. Її типовим зразком є «Вовк та Ягня». У ній розповідається про трагічну долю Ягняти.
Персонажі, сюжет мають реальний характер. Невибагливі події одного дня допомагають розкрити драматизм ситуації, що проектується на суспільство, в якому панують сваволя, жорстокість. Влада, сила виправдовують усе.
У байці всього дві постаті, вони тільки називаються, а потім дається опис розвитку дії. Скупо, лаконічно, просто. Конфлікт між тваринами вирішується на користь сильнішого, владного. Тлом для події служить річка, про яку тільки згадується, а опису не дається. Персонажі узагальнюються, типізуються. Читач розуміє, що Вовк – це не якась конкретна постать, це уособлення володарів, а Ягня – втілення народу. В образі Вовка розуміється тип зухвалої, нещадної, владної людини. Ягня символізує невпевненість, страх, схиляння перед силою, владою, рабську покірність.
Те, що вовк з’їв ягня, не зважаючи на його невинність, доводить, що навіть справедливий захист не має сили для тих, хто заповзявся чинити кривду, тобто сила влади – безмежна.