І все ж таки це було нещасне, напіврабське, вічно принижуване голодне існування — який жалюгідний контраст з тими силами, які нуртували в ньому, з усім тим, що він уже міг і до чого прагнув!
Далі сталося те, що можна було б назвати чудом, рідкісно щасливим випадком, коли б воно не було наслідком довгих і нелегких зусиль кількох найвідоміших людей країни і якби в ньому так яскраво не виявилися гуманність і благородство, властиві представникам передової російської інтелігенції.
Одного разу, коли Тарас присів у Літньому саду змальовувати статую Сатурна, з ним познайомився його земляк, українець з Київщини, молодий художник І. Сошенко. Безперечний талант юнака, одягненого в брудний тиковий халат, та його гірка доля схвилювали Сошенка, який теж насилу пробив собі шлях до освіти й мистецтва. Скромна й тиха людина, він проявив тут виняткову наполегливість. За його рекомендацією Шевченком зацікавилося Товариство сприяння художникам. У вільні від роботи години юнак почав відвідувати рисувальні класи Товариства, зрідка отримуючи скромну грошову допомогу. Тим часом І. Сошенко та письменник Є. Гребінка привернули до Тарасової долі увагу кількох визначних художників і літераторів. Найближчу участь у цій справі взяли конференц-секретар Академії мистецтв В. Григорович, відомий живописець О. Венеціанов, авторитетний у художніх колах композитор М. Вієльгорський і, нарешті, сам «Карл Великий» — К. Брюллов та його друг В. Жуковський.
Молодого Шевченка насамперед треба було визволити від кріпосної неволі: художник і раб — поняття несумісні, не кажучи вже про те, що до навчання в Академії мистецтв, як і в інших вищих школах, кріпаків просто не допускали.
Переговори з поміщиком нічого втішного не дали.
Тоді було придумано вихід: Брюллов написав портрет Жуковського, його розіграли в лотерею и на виручені гроші — 2500 карбованців — купили у поміщика «відпускну» для Шевченка. Це сталося 22 квітня 1838 року. Тарас одержав «волю», тобто свободу від кріпосної залежності, від можливості бути проданим чи повернутим назад на становище панського дворака,— і водночас можливість учитися. Воістину, це був день його другого народження, і цим днем світова культура зобов'язана насамперед гуманним російським інтелігентам, які зробили все можливе для звільнення майбутнього поета.
«Самому теперь не верится, а действительно так было. Я из грязного чердака, я, ничтожный замарашка, на крыльях перелетел в волшебные залы Академии художеств»,— писав згодом Шевченко у своему щоденнику.
Пізніше він присвятив «людям 22 квітня» свої поеми: Жуковському — «Катерину», Григоровичу — «Гайдамаки», а літературний портрет Брюллова, створений ним у повісті «Художник», можна вважати найкращою і найтеплішою характеристикою цього майстра.
Шевченка прийняли учнем Академії, його вчителем став К. Брюллов. Славетний художник любив свого учня, а той відповідав йому захопленням і відданістю. Один час Тарас навіть жив на квартирі в Брюллова, за його порадою вибирав і читав книжки, разом з ним розглядав численні картини в залах Ермітажу, затамувавши подих, слухав блискучі імпровізовані лекції та бесіди про мистецтво, якими автор «Останнього дня Помпеї» міг зачаровувати своїх молодих друзів з найрізноманітніших приводів.
Академія мистецтв, гурток Брюллова, знайомство і дружба з багатьма талановитими, мислячими людьми замінили й поповнили для майбутнього поета ту загальну освіту, якої він не одержав свого часу. Невдовзі він досяг чималих успіхів в оволодінні мистецькою майстерністю — за малюнки, акварелі та картини академія тричі присуджувала йому срібну медаль.
Роки навчання в Академії мистецтв дали йому щодо цього особливо багато. Вчорашній кріпак, Шевченко за декілька років обігнав багатьох своїх товаришів, які мали цілком забезпечену і благополучну юність.
Про обсяг Шевченкової лектури в ті роки можна судити хоча б з його повісті «Художник», в якій досить точно відтворено подробиці його викупу з кріпосної неволі та перші кроки навчання в Академії мистецтв. При всьому тому він залишався простим і безпосереднім у стосунках з оточенням, був натурою емоційною, кипучою, прямою, не хотів ні в чому зраджувати свого „ мужицького” демократизму. „... Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь...” – писав він у листопаді 1839 року братові Микиті до Кирилівки.
Дар віршування визрів у ньому, без сумніву, з самого дитинства – з часів саморобних „книжечок”, які він списував і розмальовував, ховаючись у бур”янах. Як мало хто з поетів того часу, знав він народну пісню: він буквально дихав повітрям українського пісенного фольклору, глибоко відчув усі нюанси його образності й мелодики – бувши й сам, до речі, гарним співаком. Вже перші його твори помітно виходять за межі наслідування фольклору: народнопоетичне органічно злите тут з літературним.
За власними словами Шевченка, вірші він почав писати одночасно з малюванням скульптур у Літньому саду. Тарасові вірші сподобались Брюлову, можливо й Жуковському, з ентузіазмом зустріли їх Гребінка та інші поетові земляки, що жили в Петербурзі. При їх спільній підтримці й була видана 1840 року книга, названа „Кобзарем”. Назвавши свою книгу „Кобзарем”, автор і сам виступив у ній як народний співець, тісно зв”язаний з трудовою масою, з усім світом її життя та уявлень.
Вихід друком „Кобзаря” став помітною літературною подією. На Україні книгу прийняли із захопленням: поетичного таланту подібної сили ще не було в національній літературі, і можна зрозуміти почуття літнього Квітки- Основ”яненка, який так писав поетові про своє враження: ”...Волосся в мене на голові, що вже його й не багацько, та й те настопужилося, а біля серця так щось і щемить, ув очах зеленіє...”
Після появи друком першої книжки поет лишався учнем Академії мистецтв і опановував під керівництвом Брюлова таємниці живописного мистецтва. Він систематично працює як художник; на початку 40-х років створює картини „Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” та „Циганка-ворожка”, відзначені в академії срібними медалями, картину „Катерину” за власною поемою, малюнок на тему пушкінської „Полтави”, ряд портретів. Охоче, з великим смаком робить він ілюстрації до „Тараса Бульби” гоголя, до книги про полководця Суворова, для якої виконав 32 малюнка, та інші.
Після появи „Кобзаря” він входить у літературні кола Петербурга, знайомиться з цвітом російської літературно-художньої інтелігенції.
Живучи в Петербурзі Шевченко захопився тою великою хвилею поступового руху, аби його гаряча, молода душа не повернулася також у новім напрямі, тим більше, що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягли його в той бік. Голос революційного поета, співця народної маси, яка пробудилась до боротьби- хай поки що й стихійної – виразно чути вже в Шевченківській поемі „Гайдамаки”, що вийшла друком наприкінці 1841 року. І за обсягом, і за етнічною могутністю це найбільший, справді монументальний твір молодого поета, це вершина революційного романтизму Шевченка і разом з тим його прощання з романтизмом.
У першій половині 40-х років у Петербурзі, а згодом і на Україні, Шевченко, вже відчуваючи себе поетом глибоко національним, пише кілька творів російською мовою. Це п”єса „Назар Стодоля”, а також драми „Невеста”, „Микита Гайдай” та поеми „Слепая” і „ Тризна”.
У травні 1843 р. Одержавши дозвіл Академії мистецтв, Шевченко виїхав до Петербурга на Україну. В рідні місця його вабило давно. Тепер приводом для поїздки стала головним чином художня практика на місцевій натурі.
Це була його перша зустріч з батьківщиною після довгої розлуки. Пробуде він тут трохи більше восьми місяців, потім через Москву повернеться до Петербурга й проживе там ще близько року. В 1845 р., закінчивши академію мистецтв й одержавши звання „некласного художника” він знову повернеться на Україну, де кипучим джерелом битиме його творча й революційна діяльність. Як революціонера й патріота, Шевченка глибоко обурювала і соціальна, і національна несправедливість, яку чинили панівні класи над народом України та всіма іншими народами імперії. Він наполегливо шукає спільників і друзів для рішучої боротьби, для проповіді революційно- визвольних ідей.
Майже два роки за завданням Київської археографічної комісії Шевченко їздить по Україні, змальовуючи пам'ятки старовини і не оминаючи, звичайно, ні пейзажів, ні інших цікавих об'єктів. Виконував він також інші доручення цієї комісії, зокрема записував народні пісні й перекази; все це подобалося йому насамперед тим, що давало можливість їздити по країні, на власні очі бачити її міста й села, розмовляти з людьми, слухати їхні нескінченні розповіді... З цих подорожей він привозив безліч акварелей, альбомів з малюнками олівцем, які складають нині вагому частину його малярської спадщини. А крім усього іншого, це так збагатило його знання народного життя, винесене «на власній спині» ще з дитинства та юності, що зрівнятися з Шевченком з цього погляду може мало хто з письменників і художників XIX століття.
Поет був у розквіті своїх фізичних і духовних сил. Мемуаристи в один голос засвідчують ту надзвичайну привабливість, яку так і випромінював молодий геній. У товаристві близьких йому людей він був веселим і говірким, дотепним оповідачем, а при нагоді й чудовим співаком, виконавцем народних українських пісень. Але з ідейними противниками і фальшивими «друзями» міг сперечатися прямо, гостро, анітрохи не криючись і по-мужицькому круто знущаючись над їхнім політичним лицемірством і громадянським боягузтвом.
Відомий поет і художник, чиї портретні роботи високо цінувалися, він часто бував у поміщицьких маєтках, дворянських домах, але й там завжди лишався самим собою. «Він не тільки не приховував свого селянського походження... а, навпаки, незмінно підкреслював це походження своє, пишався ним»,— пише один з мемуаристів . При будь-якій можливості він ішов з панських хоромів у двір до слуг або в село до селян, де знаходив сердечних, внутрішньо близьких йому співрозмовників. Збереглися розповіді, майже легендарні, про те, як поет-революціонер у своїх бесідах з селянами наочно викладав їм, так би мовити, основи соціальних наук: брав кілька великих зернин бобу чи гороху, клав їх на стіл, кажучи: «Це ваші пани»,—потім кидав зверху жменю пшениці: «А це ви — ну, де ж тепер ваші пани?»