Особливою любов'ю й популярністю користувався Шевченко серед прогресивно настроєної молоді — студентів, учителів, літераторів.
1846 р. у Києві поет стає учасником таємного політичного антикріпосницького товариства — Кирило-Мефодіївського братства (за іменами слов'янських просвітителів IX ст. братів Кирила та Мефодія). «Коли я розповів Шевченкові про існування товариства, він зразу ж виявив готовність пристати до нього, але поставився до його ідей з великою задерикуватістю і крайньою нетерпимістю, що призвело до багатьох суперечок між мною і Шевченком», — згадував згодом один з організаторів товариства, відомий історик М. Костомаров.
На противагу лібералам і прихильникам українського месіанізму Шевченко висував у товаристві революційно-демократичну програму, яка передбачала єднання передових сил російського, українського, польського та інших народів і рішучу боротьбу проти самодержавства і кріпосництва.
За доносом зрадника Кирило-Мефодіївське товариство було розгромлене, його учасники заарештовані. 5 квітня 1847 р. Шевченко, повертаючись до Києва з поїздки по Чернігівщині, був схоплений жандармами прямо на переправі через Дніпро й наступного дня спішно відправлений у Петербург на допит у центральне управління миколаївської таємної поліції та жандармерії— Третій відділ.
Поки Шевченка під конвоєм жандармів доставляли до Петербурга (для нього тепер на довгі роки настала пора примусових казенних маршрутів), у Третьому відділі вже читали його «підбурливі» вірші. Можна уявити, з яким почуттям сприймали їх такі «цінителі», як солдафон Орлов — шеф корпусу жандармів і начальник Третього відділу, або його помічник, підступний і жорстокий Дубельт. Справді, вірні слуги престолу й охоронці неправедної влади свого паразитичного класу могли здригатися, читаючи у віршах революційного поета такі, наприклад, пророцтва:
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших...
На допитах Шевченко тримався сміливо й з гідністю. На всі питання, що стосувалися його участі в Кирило-Мефодіївському товаристві, відповідати відмовився, про інших учасників товариства говорив дуже стисло й стримано, прагнучи не зашкодити їм жодним словом. А щодо своїх «злочинних» віршів одверто написав у свідченнях, що вони породжені правдою самого життя й настроями пригнобленого народу: «Будучи еще в Петербурге, я слышал везде дерзости и порицания на государя и правительство. Возвратясь в Малоросию ... я увидел нищету и ужасное угнетение крестьян помещиками.... и все это долалось и делаеться именем государя и правительства...”
Найсуворіше було покарано Шевченка – „за підбурливі вірші”. Його призначили рядовим в окремий Оренбурзький корпус (без зазначення строку служби), доручивши начальству найсуворіше стежити, „щоб від нього ні в якому разі не могло вийти підбурюваних і пасквільних творів” На цій постанові Микола І власною рукою дописав: „Під суворіший нагляд із забороною писати і малювати”.
Тяготи перебування Шевченка на солдатському засланні трохи пом”якшувалися завдяки співчутливим людям, які цінували в ньому поета й художника, благородну людину, борця проти тиранії. Молодий географ і військовий моряк О. Бутаков був призначений начальником експедиції для зйомок і вимірів Аральського моря, звернувся до військового начальства з проханням включити „рядового” Шевченка до складу її учасників. Два літа й одну зиму прожив Шевченко разом з учасниками експедиції. Про заборону малювати на якийсь час ніби й забули, - адже Шевченко офіційно виконував десятки графічних і живописних робіт для експедиції.
Протягом перших трьох років свого заслання поет познайомився й зблизився з досить широким колом нових для нього людей різних національностей і життєвої долі. Прагнучи заживо поховати революційного поета у приаральських та прикаспійських пісках, відірвати його від світу й людей, фактично розширяли коло його людських взаємин, притому- взаємин інтернаціональних.
Навесні 1850 року за доносом одного з офіцерів його знову заарештують і відправлять до Орської кріпості, а згодом у Ново петровське укріплення на безлюдному півострові Мангишлак, розташованому на східному березі Каспійського моря. Нові репресії викликані були доносом про те, що засланий у солдати Шевченко порушує царську заборону писати та малювати.
Причини, що спонукали Шевченка писати свої художні твори не лише українською, а й російською мовою, були глибокими й важливими. Любов поета до рідної української мови, віра в її можливості не потребують ні доказів, ні ілюстрацій,— адже саме Шевченко своєю творчістю, по суті, ввів українську мову в коло розвинутих літературних мов Європи. Але при всьому тому він, так само, як Квітка-Основ'яненко, Гребінка, Марко Вовчок та інші його попередники й сучасники, високо цінував і можливість безпосереднього — за допомогою російської мови — спілкування з широким російським читачем, тим більше що українська преса існувала в той час лише у формі спорадичних, недовговічних видань. Зрозуміло, що як поет Шевченко найкраще володів словом саме в своїй рідній, українській мовній стихії. Однак і над російським словом у своїй прозі, значна частина якої була присвячена зображенню російськомовного середовища, він працював старанно й наполегливо. «Трудно мне одолеть великороссийский язык, а одолеть его необходимо»,— писав він С. Аксакову у лютому 1858 р.
Нещасливо складалася доля російських повістей Шевченка протягом довгих десятиліть. За життя поета вони так і не були надруковані, а після його смерті націоналістично настроєні «охоронці спадщини» покійного поета тримали їх під сукном майже тридцять років. Лише в 1887—1888 роках повісті були надруковані в Києві — але як: із довільними купюрами, «виправленнями», навіть із замінами одних імен іншими.
Солдатчина, становище покараного самим царем „політичного злочинця” не тільки завдавали поетові нескінченних фізичних і моральних мук, не тільки руйнували його здоров’я, а й гнітили відсутністю будь-якої перспективи на майбутнє. „Мне иногда кажется, что я и кости свои здесь положу”,- писав він у лютому 1855 року.
У лютому 1855 помер цар Микола I. Його наступник Олександр II, який прагнув створити собі репутацію „реформатора”, оголосив з нагоди коронації амністію деяким групам політичних засланців, і Шевченкові друзі в Петербурзі, відгукуючись на просьби поета, почали енергійно клопотатися про його звільнення. Особливо багато зусиль до цієї благородної справи доклали віце-президент Академії мистецтва, скульптор і живописець Ф.Толстой та його дружина А.Толстая, які мали доступ до придворних кіл. Активну участь у турботах про Шевченка взяли також інші представники російської інтелігенції – літератори і художники брати Жемчужникови, поет О.Толстой, польський революціонер З.Сераковський, який після недавнього заслання жив у Петербурзі.
Справа просувалася повільно – офіційні інстанції на чолі з імператором анітрохи не квапились полегшити долю поета, відомого своєю непримиренністю до панівного класу. Лише через два роки після смерті Миколи I вдалося виклопотати царську згоду звільнити поета від солдатської служби, - однак з тим, що за ним буде встановлено суворий поліційний нагляд і йому буде заборонено в’їзд до Петербурга і Москви; офіційна звістка про це дійшла від столиці до Новопетровського укріплення лише через три місяці... Місцем тимчасового перебування Шевченка визначили той самий степовий Оренбург, з яким він познайомився в 1847 – 1850 роках, але розпорядження про це не застало поета в його „незамкнутій тюрмі”: новопетровський комендант Усков на власну відповідальність видав йому необхідні документи, і Шевченко вже плив по Волзі до Нижнього Новгорода.
Настає останній, трагічно недовгий період Шевченкового життя, якій збігся з великими історичними зрушеннями житті всієї країни.
Протягом 10 років Шевченко був насильно відірваний від громадського та літературного життя, навіть від самої інформації про нього.
Узимку 1861 року здоров’я поета загрозливо погіршилося. До гострої стенокардії додалася водянка. „От якби до весни дотягти, та на Україну... Там може б і полегшало, може б ще трохи подихав”, - казав він М.Лескову, який навідав його. 25 лютого 1861 року, в день народження, йому стало зовсім погано. Вітальні телеграми з України викликали в нього лише тихі слова: ”Спасибі, що не забувають...” Біля нього були лікарі та кілька друзів. Один з них, Л.Жемчужников, писав згодом: „Добрий до наївності, теплий і люблячий, він був твердий і сильний духом, як ідеал його народу. Навіть передсмертні муки не вирвали в нього жодного зойку з грудей”.
На світанку 26 лютого (10 березня за новим стилем) 1861 року Шевченка не стало.
Доречно навести тут стислу цифрову довідку: з 47 років недовгого свого віку Шевченко прожив 24 у кріпацькій неволі, 10 років на засланні й лише 13 – в умовах такої „волі”, про яку сам казав: „Хоча й волі, сказать по правді, не було”...
У травні того ж 1861 року поетові друзі, здійснюючи бажання покійного, перевезли його тіло на Україну й урочисто поховали там, де він хотів поставити „хату і кімнату”, - на високій Чернечій горі над Дніпром біля Канева. Нині це – всесвітньовідоме, всенародно шановане місце – Тарасова гора з пам’ятником поетові, який височить над його могилою, з музеєм і заповідними місцями навколо, місце, яке щорічно відвідують десятки тисяч людей з усіх кінців країни та гості з багатьох країн світу.
Генії, як відомо, не мають дати смерті, їхня духовна спадщина живе у віках, при чому живе таким життям, яке нескінченно розвивається і примножується нових поколіннях.
Посмертне життя Т.Шевченка, життя його поезії та всього, що він залишив народові, - яскраве тому підтвердження.
Література
1. Новиченко Л. Тарас Шевченко – поет, борець, людина. – К.: Дніпро, 1982. – С. 13 – 22; 80 – 83; 84; 119 – 120;164.