Нового характеру у другому періоді творчості Шевченка набувають балади "Лілея". Квітка Лілея розповідає Королевому цвіту про своє життя, коли вона була людиною. Рано вона залишилась сиротою, мати її "… злого пана кляла-проклинала, та й умерла…". Дівчину забирає пан. "Я виросла, викохалась у білих палатах. Я не знала, що байстря я, Що його дитина". Пан покинув зганьблену дівчину. Терплячи тяжкі поневіряння дівчина "умерла зимою під тином", а весною "процвіла… цвітом при долині", і назвали її "Лілеєю-Снігоцвітом".
Балада "Русалка". Тут витвори народної поезії – русалки, переосмислені поетом, виступають і як жертви кріпосницької сваволі, і як месниці за вчинене панами зло. Жертвою кріпосницької сваволі була мати, яка, народивши від пана дочку, топить її і заповідає, щоб вона перетворилась у русалку та помстилась над паном. Але потім "грішна мати" помирилась з паном, "знову розкошує у палатах". І русалки, "Дніпрові дівчата", помстились над нею.
Поема "Сон" (1844) посідає особливе місце в творчості Шевченка. Це його перша сатирична поема в якій він засуджує не тільки окремі потворні явища тогочасної дійсності, а всю систему феодально-кріпосницького ладу. Шевченко змалював жахливі картини цього "сну", в якому перебувала тоді царська Росія і в її складі Україна. Поет ніби пролітає уві сні над просторами України і Росії, перед його очима проходять страшні картини життя народу, знущання поміщиків, чиновників, "самого" царя, картини які могла б тільки витворити сонна уява та ще підпилої людини. Перша частина починається монологом прощання героя з Україною – "безталанною вдовою". У розповідній частині Україна спочатку подана як чудовий земний рай, як країна, "повита красою". Та в цьому раї поет побачив пекло, породжене кріпосництвом і царським деспотизмом.
Поема "Кавказ"– ще одна вершина політичної поезії Шевченка, його геніальної сатири присвячена Якову де Бальмену – щирому приятелеві Шевченка, який загинув у Кавказі на війні. Твір починається образом Кавказу – картиною гірських вершин, сповнених величі. В уяві поета-революціонера і гуманіста Кавказ вимальовується країною, де гори "засіяні горем, кровію политі". У поемі змальовано війни на Кавказі. Шевченко не малює її безпосередньо, не подає банальних сцен. Яскраве уявлення про війну створюється пристрасним, глибоко емоційним змалюванням її трагічних наслідків. "Огненне море" народних сліз і крові, якими б вистачило напоїти "всіх імператорів", втопити їх "з дітьми і внуками" – ось який потрясаючий образ війни та її жертв створює Шевченко. Війна зображена крізь призму глибоких переживань поета. Його розповідь сповнена гнівного осуду тих, хто винен у війні, й водночас палкого співчуття до її неповинних жертв. Поет вбивчо висміяв намагання ідеологічних посіпак царизму нав’язувати думку про умиротворенність в імперії. В загибелі свого приятеля Якова де Бальмена Шевченко звинувачує царя, яким він вважає справжнім винуватцем війни називаючи Миколу І "катом". "Кавказ" – світлий реквієм загиблому другові поета.
Послання (1845) "І мертвим, і живим… і ненародженним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє". У посланні в одне художнє ціле поєднано сатиричне викриття українських панів-лібералів і позитивна програма – якими повинні бути справжні патріоти, як вони по-справжньому повинні любити "найменшого брата", єднатися з ним, служити йому, батьківщині, дбати за її славу, свободу і розквіт. Бути справжнім патріотом – означає боротись за соціальне і національне визволення народу. Ті, хто експлуатує народ, "замість пива праведную кров із ребер точать", не можуть бути патріотами. Своїм посланням Шевченко дав політичний заповіт українській інтелігенції, яка повинна бути завжди в тісному зв’язку з народом, знати його історію. Послання "І мертвим, і живим…" відіграло важливу роль у пробудженні національної свідомості українського народу, у вихованні його національної гордості, революційної активності у боротьбі за своє визволення.
Поема "Великий льох" (1845). Цю поему справедливо вважають одним з найменш вивчених творів Шевченка і найбільш суперечливим. Поема складається з 3-х частин: "Три душі", "Три ворони", "Три лірники", у кожній частині три персонажі. Центральним у поемі є образ "великого льоху" – символ героїчного минулого українського народу та його прихованих сил у боротьбі з самодержавством і кріпосництвом. Організовуючим і композиційним центром поеми є розкопка в селі Суботові коло Чигирина, де колись жив Б.Хмельницький. До місця розкопок злітаються три душі, три ворони, приходять три лірники. У їх розмовах показано, як кожна з цих груп персонажів сприймає подію розкопування льоху, чого від неї сподівається. В перших двох частинах діють цілком фантастичні персонажі (три душі, три ворони), а в третій частині – персонажі цілком реальні. В першій частині передається розмова трьох пташок – душ. Вони з нетерпінням чекають, щоб той льох "швидше розкопали, тоді б у рай нас повпускали". Першу душу не пускають через те, що як була ще дівчиною, перейшла з повними відрами дорогу Богдану Хмельницькому, коли він з старшиною їхав у "Переяслав Москві присягати". Друга душа карається за те, що Петру І "коня напоїла". Третя, що ще немовлятком усміхнулась Катерині ІІ, коли та подорожувала Дніпром. Три ворони – це символи зла, нещастя в історичній долі України, Польщі й Росії. Вони теж прилетіли на те місце, де будуть розкопувати великий льох. Чекаючи розкопок, вони вихваляються одна перед одною власними злочинами щодо своїх народів. У третій частині подано розмову трьох лірників: "один сліпий, другий кривий, а третій горбатий". Вони також йдуть у Суботів на розкопки, щоб "про Богдана мирянам співати". Але "начальство мордате", розгніване невдачею розкопок, їх вилаяло й побило. Виявилось, що розкопаний був лише "малий льох": "Великого ж того льоху ще й не дошукались". Царизму і всім злим силам, що прислужують йому, всім тим українським, польським, російським ворогам, які котять лихо народові, ніколи не вдасться "розкопати" його прихованих сил, його волелюбних прагнень трьох братніх слов'янських народів – російського, українського і польського – жити в дружбі і мирі.
Поема «Сліпий» («Невольник») за жанром історико-побутовий твір. До оцінки історичних подій другої половини XVIII ст.— ліквідації Запорізької Січі і закріпачення селян Катериною II — звертається Шевченко і в поемі "Сліпий" («Невольник»). Ґрунтуючись на народних переказах, поет в уста сліпого Степана вкладає сумну розповідь, почуту героєм від запорожців на Дунаї, про те, «як Січ руйнували», як царські війська «срібло й золото на Січі забрали», як «степи запорозькі» цариця «німоті ділила, та бахурам і байстрюкам люд закріпостила». Це беззаконня щодо України цариця вчинила при підтримці гетьмана Кирила Розумовського з козацькими старшинами, які «в цариці, мов собаки, патинки лизали». Підлій, продажній козацькій старшині в поемі протиставлено просте козацтво, чистота і благородство моралі трудящих людей. Всі персонажі твору — представники народу, наділені високими моральними якостями. Майстерно змальовані в поемі картини вирядження юнака на Січ, поетичний ритуал прощання старого батька з своєю священною козацькою зброєю і передачі її синові. Тяжко переживає розлуку з Степаном батько, «багатий, сивий сирота», на серці якого, «мов лату на латі», «печалі нашили літа», а в Ярини, «як з квіточки роса вранці», ллються сльози за своїм коханим. Про те, яких поневірянь зазнав запорожець Степан, зворушливо розповідається у високопоетичній, сповненій любові до батьківщини думі. Сліпий каліка Степан і Ярина одружуються. Трапилось «диво», зазначає поет, якого може не було споконвіку, «щоб щаслива була жінка з сліпим чоловіком».
Соціально-побутові поеми «Сова» (1844), «Наймичка» (1845), «Відьма» (1847). В них поглиблюється розробка теми становища жінки-матері в кріпосницькому суспільстві, образ матері — один з центральних в усій творчості Шевченка.
Соціальні причини трагедії матері глибше розкрито в поемі «Сова», розгорнута жахлива картина рекрутського прийому і показу страждань матері-вдови, розлученої з своїм сином. Мати все ладна віддати своїй дитині, їй здається, що над її сина нема кращого «на всім світі, на всій Україні», вона, «як квіткою в гаї, кохалася своїм сином». Та «зле безталання», сумно зазначає поет, трапляється всюди, «і на шляху, і без шляху, усюди, де люди». Світлі тони змінюються похмурими: вмирає батько, мати «осталася вдовою, хоч і молодою», «пішла в найми», день і ніч працювала. І знову всі її турботи про сина: вона йому «жупанок купила», віддала до школи. Світла радість засяяла в материному серці, діждалась вона — син виріс. Та не довго тішилась цією радістю бідна мати. Прийшло горе: «стали хлопців в кайдани кувати». На солдатську каторгу віддали і вдовиного сина. Почалось тяжке поневіряння самотньої матері по наймах, вона стає жебрачкою, від туги за сином і невимовних страждань божеволіє. Отже, Шевченко показує, що причиною трагедії бідної матері є не тільки царська рекрутчина, а й панівні в кріпосницькому селі соціальні відносини, породжені його розшаруванням на бідних і багатих. Багатіям належить влада в селі, вони звільняють своїх дітей від рекрутчини, посилають до війська вдовиного сина, а потім ще й знущаються з матері-вдови.