«Я не нездужаю, нівроку». Визначним зразком політичної лірики Шевченка останнього періоду його творчості є вірш «Я не нездужаю, нівроку» — перший безпосередній відгук недавнього солдата-засланця на ті зрушення в суспільному житті, з якими він зіткнувся після повернення до Петербурга, і насамперед — відгук на підготовку царським урядом селянської реформи. В той час, коли ліберали, а частково навіть і деякі представники демократичної громадськості, покладали надії на реформи згори, Шевченко таврує антинародну сутність царизму і закликає не вірити ніяким царським обіцянкам. Заклик поета сповнений бурхливої експресії й громадянського пафосу. Шевченків заклик «вигострить сокиру» буквально збігається з гаслом в одному з листів до О. Герцена, надрукованому в «Колоколе».
«Ісаія. Глава 35». Одним із наскрізних мотивів поезії Шевченка останніх років його життя є світла віра в прийдешню перемогу народу, знесення самодержавно-кріпосницького ладу, оновлення суспільства. Однією з таких світлих, сонячних, переможних пісень Шевченка про оновлення суспільства, про розквіт людини і природи «на оновленій землі» є вірш «Ісаія. Глава 35». У своєрідній формі наслідування біблійного пророцтва поет пристрасно висловив свою невичерпну любов до життя й непохитну мрію про визволення людини-трудівника, про вільне й щасливе життя народу після перемоги над «владиками». В біблії пророцтво Ісаії— це втішання «праведних» тим, що бог колись нагородить життям без хвороб і сумування. В ньому нема й натяку на той соціальний протест і переворот, який становить зміст і пафос Шевченкового твору — натхненного гімну людям, які визволилися з рабської неволі і, оновлюючи землю, будують на ній нове, вільне суспільство, нове, вільне, щасливе життя. Встановлення нового ладу й нового суспільства Шевченко зображує як радісне визволення «убогих» і як відплату «злодіям за злая», за їхні кривди. Картина оновлення людини й природи, яку малює Шевченко, захоплює силою й глибиною поетового гуманізму, пафосом утвердження демократичного соціального ідеалу. Жодних згадок про "кайдани" й "невольничі утомлені руки", як і про "рабів" і "владик", у біблії нема. Створена поетом прекрасна, художньо яскрава, пронизана потоками сонячного сяйва картина – це погляд на багато років уперед, це геніальне відчуття всесвітньо-історичної перспективи.
Драматичні твори. "Назар Стодоля" – єдина п’єса Шевченка, що повністю дійшла до наших днів і то в не первісному вигляді, а в публікації її тексту П.Кулішем в "Основі" уже після смерті Шевченка в 1862 році.
Козак Назар Стодоля і дочка сотника «Назар Хоми Кичатого Галя кохаються. Проте сотник задумав видати дочку не за козака-сірому, а за полковника-багача. У цьому сприяє йому ключниця Стеха, а закоханим допомагає побратим Назара, Гнат Карий. Після довгої й завзятої боротьби полковник змушений дати згоду на шлюб дочки-одиначки з козаком. П'єса «Назар Стодоля» — реалістичний твір, якому притаманний романтичний дух (розвиток дії, особливо зустріч Назара з Галею). Цілком реалістичними є образи Хоми, Стехи, опис сватання, вечорниць та інші побутові сцени. Великий Кобзар сатирично висміяв частину козацької старшини, прославив відвагу та благородство низових козаків, їхні волелюбність і прагнення до встановлення соціальної справедливості. Ця драма розвинула новаторські традиції п'єс Котляревського, Квітки-Основ'яненка, збагатила українську драматургію. Досвід Шевченка-драматурга перейняв Іван Карпенко-Карий.