Творчий шлях Володимира Сосюри

Життєвий та творчий шлях В. Сосюри - від рукописів до збірок, його культурологічний феномен в канві катаклізмів історії ХХ століття. Відображення долі людини серед урбаністичної краси, соціального космізму, віри в народ, ліричні теми у віршах поета.

Володимир Сосюра


Володимир Миколайович Сосюра — один з найщиріших ліриків XX ст. — увійшов у слов'янську поезію як співець любові й вічної світозміни, що злилися в єдиному понятті прекрасного, у відчутті вільгого і терпкого смаку життя, якому немає кінця-краю. Майстер загадкової простоти і ясної незглибимості почувань, поет ніжний і тривожний, як надвечірнє світло, він пройшов через кілька історичних та культурних епох у житті України: від УНР до хрущовської "відлиги".

Творчість Сосюри, котрий лишив близько шістдесяти поетичних книжок, десятки поем, автобіографічну прозу, — це безмежний світ, це історія, що переживаються в любові й ненависті, радості й журбі — гостро, до сліз, до млості. Пристрасне слово поета народжується з безумовної віри в життя, що упереджує всі питання про доцільність існування особистості. У глибинах цього слова коливається пантеїстичне відчуття світу, що підносить людину на рівень вічних, непроминальних мет і дарує дивовижну, романтиками омріяну свободу:

Такий я ніжний, такий тривожний,

моя осінняя земля.

Навколо вітер непереможний

реве й ґуля 1 ... (1923)

Чуєте озоновану вічністю молоду красу цього поривання?

Володимир Сосюра народився 6 січня 1898 р. на станції Дебальцево (нині Донецької області). Мати поета — Антоніна Дмитрівна Локотош, робітниця з Луганська, займалася домашнім господарством і дітьми, яких у родині було восьмеро. Батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною різнобічно обдарованою і непосидющою, змінив багато професій, вчителював по селах, був сільським адвокатом, шахтарем.

"Татко нагадував мені похмурого козацького орла, а мама — якусь смугляву птицю, що їй не сидиться на місці і все вона хоче кудись полетіти. Як протилежність батькові, вона була дуже балакуча. її одвертість була потрясаюча" 2 .

Шанувальників Сосюри захоплюватиме й вражатиме крайня відвертість його ліричних сповідей, їх виняткова чуттєвість. Живлена генетичною пам'яттю аж від прадавніх язичницьких глибин, ця безпосередність світосприймання не замулена жодними цивілізаційними резонами і виявляється в безумовній довірі до мови води і вітру, дерева і птаха, до мови плоті і всіх земних призначень людини від колиски до скону. Пантеїстична взаємопроникність природи і людини духовної та тілесної, рівність, свобода всіх і всього при купальському вогнищі, коли нічого не соромно й нікого соромитися, буде не відразу помітним, але могутнім живлом поетичної творчості В. Сосюри.

Такою й була натура митця — напрочуд відкрита і пристрасна, ніжна і дуже вразлива. Це особливо належить підкреслити з огляду на різні малопоштиві й обивательські припущення щодо хворобливо розхитаної психіки Сосюри в середні й похилі роки його життя, що мають під собою певний грунт. Але суть у тому, що поетом змалечку володіли величезні, неопановані, раціональному глуздові не завжди зрозумілі почуття. Він злітав на їх крилах у тільки йому даровану височінь екзистенційного потрясіння, а тоді повертався до реальності в щасливому знесиленні, в знемозі, — такими сильними були ці почуття. Арістотель називав такий стан катарсисом (очищення душі переживанням, радістю й стражданням). Ця тяжка благодать емоційного надміру була дарована Сосюрі природою і заявила про себе дуже рано 3 .

Невдовзі після народження Володимира родина Сосюр переїжджає до селища Третя Рота (нині — Верхнє, що входить до м. Лисичанська на Луганщині), де й минають дитячі роки поета. Були вони голодні й безпритульні — у пошуках постійного даху над головою родина зривається з місця на місце, аж по багатьох переїздах оселяється у старій хворостянці над берегом Дінця. Тут в єдиній кімнатці туляться восьмеро дітей і батьки. Саме цей шахтарський край назавжди увійде в лірику Сосюри ясними зорями і тихим Дінцем, заводськими димами і тяжкою працею, першими захопленнями, якоюсь особливою прямотою оцінок і жагою буття.

В одинадцять років Сосюра йде працювати — до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкових заробітків. Початкову освіту здобуває під наглядом батька, зачитується пригодницькою літературою (Майн Рід, Жюль Верн, Ф. Купер, детективи, які тільки міг дістати), віршами О. Кольцова та І. Нікітіна. 1911 р. вступає до міністерського двокласного училища в с. Третя Рота. Обдарований блискучою пам'яттю й допитливим розумом, швидко стає одним із кращих учнів, захоплюється співами й художньою літературою 4 .

До лектури його дитячих літ належали Гомер і Шиллер, Гоголь і Шевченко, Пушкін і Леся Українка, І. Франко, М. Некрасов і Конан Дойль, а разом з ними — А. Бєлий, О. Апухтін, М. Вороний, О. Олесь, С. Надсон. Саме лірика романсового плану (згадаймо тут ще Олену Журливу та І. Сєверянина) якнайбільше імпонувала Сосюрі й манила його до перших літературних спроб 5 .

Замислюючись нині над світоглядно-естетичними витоками сосюринського "екстравертного" письма, освітленого кривавими сполохами Першої світової війни, визвольних змагань та більшовизму, не перебираймо на вазі громадянських мотивацій та ідей, хоч, звісно, і вони формували горизонти його поетичного світу. Не забуваймо, що душа поета змалечку була вчарована ранньомодерністською красою і музикою слова, рафінованістю художньої барви й почуття, які в юній свідомості отожнювалися з великим Мистецтвом.

Барокова пишність висловлювання, символістська яскравість штриха, схожого на крик чи молитву, особлива мелодійність поетичної фрази— всі ці ознаки одземленості лірики мали для юного Сосюри особливий сенс. Від них віяло чимось прекрасним, небуденним, солодким і манливим — тим, чого в реальності бідного шахтарського краю не було й напоказ. Все те піднесене і гарне, чим життя обділило Сосюру, він знаходив у літературі. Спиняємося на цьому, аби спростувати один зі стійких стереотипів, за яким "творчість В. Сосюри з самого початку розвивалася під благотворним впливом... української та російської революційної пісні" 6 . Думається, немає жодної потреби робити з Сосюри свідомого революціонера ще до того, як він усвідомив себе поетом. Хоч речі це складні й тонко пов'язані, однак не політичне гасло, а естетика пісні, чарівна сила ліричного слова, усвідомлювана саме як чарівна (і звідси — така виняткова роль його "музики і ритму"), розбудили струни його власної поетичної натури.

Свої перші, ще напівдитячі поетичні спроби російською мовою В. Сосюра відносить до 1914 р. 7 Всі ці рукописні вірші на традиційні мотиви тогочасної лірики, в тому числі й релігійні 8 , безслідно згинуть у роки Першої світової війни. 1914 р. В. Сосюра вступає до трикласного нижчого сільськогосподарського училища на станції Яма Північно-Донецької залізниці. 1915 р. смерть батька змушує його залишити навчання й повернутися на содовий завод, цього разу учнем маркшейдерського бюро. Та нужденні учнівські заробітки не могли зарадити родинній скруті, майбутнє залежало від здобуття спеціальної освіти. Долаючи всілякі труднощі, завдяки власній енергії та сторонній підтримці восени 1916 р. Сосюра повертається до сільськогосподарського училища, аби пробути тут до буремної осені 1918 р. Тут у 1916—1917 рр. він пише вірші, які вперше публікуються в бахмутській "Народной газете" та лисичанських газетах "Голос рабочего" і "Голос труда". Народжуються вони з традицій російської та української романсової лірики, хоча деякі з них, взоровані на поетику М. Некрасова ("Много в душе еще песен неспетых", "Товаришу"), свідчать, що Сосюра гостро відрефлектовує не тільки щемні порухи душі, а й суспільні рухи, тривожне гудіння історії, що наближається до свого революційного піку.

Як поет В. Сосюра вийшов із річища романсової традиції, означеної інтонаціями сповіді та звіряння, певним образним рядом ("сказка задумчивых звезд", "сон умирающих роз", "бред утомленной души" тощо). Але за складом творчої натури, за чіткістю й гостротою бачення реальності від самих початків був іншим. Факти соціальної дійсності викликали в нього таку ж бурхливу емоційну реакцію, як і факти життя особистого. Соціальна тематика якось дивовижно (бо вельми природно!) уживалася в його вірші із сентиментальними медитаціями. Його юна душа, яка ще не встигла зазнати світоглядних розчарувань, була відкрита всьому сущому і в людині, і в суспільстві. Це ясно потверджує вже рання лірика.

14 жовтня 1917 р. в газеті "Голос рабочего" друкується вірш Сосюри "Плач волн". 22 жовтня ця ж газета вміщує перший український вірш поета "Чи вже не пора". Автобіографія В. Сосюри, датована квітнем 1945 р., дає підстави думати, що вірш уперше надрукований ще раніше: "Першого мого українського вірша було надруковано в бахмутському журналі учневої молоді "Вільна думка" за назвою "Чи вже не пора" 9 . Наприкінці жовтня 1917 р. газета "Голос рабочего" публікує російський вірш В. Сосюри "Товаришу", написаний у стилі революційного маршу. Тривалий час більшість дослідників саме від цього вірша починала відлік творчого шляху Сосюри, вбачаючи в ньому ясний класовий "заклик до збройної боротьби з визискувачами" 10 . Цілком ясно, що чітка класова детермінованість В. Сосюрі тут накидається, оскільки поет переймається романтикою революційних подій взагалі й українського національного відродження зокрема. Так само й у вірші "Чи вже не пора" розшарування соціальних сил змальовується туманно, в загальній антитезі світла й тьми. Навіть сучасні фахівці-історики насилу доходять ясності, висвітлюючи Україну 1917 року, то що ж казати про мрійливого вісімнадцятилітнього юнака?

Можна і треба говорити про палку віру В. Сосюри в оновлення життя, його моментальну і гостру реакцію на двигтіння соціальних надр. Зрештою, так само, як і про болісну, чисто людську реакцію на драматизм громадянської війни, коли брат іде на брата. "Брат на брата" — так і називається вірш Сосюри: "Брат поднял на брата руку... ярких снов сказки нету... Воют грозы, льется кровь" ("Голос рабочего", 12 листопада 1917 р.).

Саме так: казка, витворювана мрійливою уявою із "троянд" і "соромливих зорь" на розвалинах російської імперії, закінчувалася, надходила пора зрілості. Ще поблискує в поезії Сосюри красива ранньомодерністська жура витонченого самітника, богемний подзвін кришталю ще вчувається в піснях блукальця, котрий до богеми й не мав жодного стосунку ("Гроза", "Бокал", "Вновь один"). Та дедалі дужче звучить у його віршах рокотання розбуджених мас ("Много в душе еще песен неспетых").

Становлення В. Сосюри як громадянина і поета припадає на роки УНР та її трагічної поразки. Дев'ятнадцятилітнім юнаком він потрапляє у вир і веремію пореволюційних (лютого 1917 р.) катаклізмів та визвольних змагань в Україні. Побаченого, пережитого стане йому на всі десятиліття, відпущені долею: воно увійде в десятки поем і сотні віршів, у прозу — не просто низкою тем і невідступних спогадів, а невідступним переживанням за народ і його шлях в історії.

Восени 1918 р. зі зброєю в руках В. Сосюра виступає проти кайзерівських та гетьманських військ у складі повстанської робітничої дружини Донецького содового заводу (м. Верхнє).

Повстання проти окупантів та їх спільників очолює Директорія. Цілковито поділяючи ідею незалежності України, Сосюра взимку 1918 р. стає козаком петлюрівської армії. Восени 1919 р. він тікає з її лав і потрапляє в полон до денікінців. Його розстрілюють як петлюрівця, але рана виявляється не смертельною, і поет виживає. Блукаючи Україною, опиняється в Одесі, де його, хворого на тиф, підбирають бійці Червоної Армії. В її шерегах у 1920—1921 рр. він продовжує воювати — цього разу з польськими військами та армією Махна.

Не раз він дивився смерті у вічі: після денікінського розстрілу побував Сосюра і перед червоним ревтрибом, і тільки розважливість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині щирий літературний талант (а ще більше — вірші!), врятували йому життя 11 . 1920 р. в Одесі Сосюра вступає до лав більшовицької партії. Продовжує писати.

Рання поезія, умовно обмежена 1921 р., вбирає в себе кращі художні досягнення пошукових течій і стилів того часу. Своєрідна сюжетність, грунтована на зміні емоційних планів, яскрава мелодійність рядка пов'язують його вірш із традиціями ранньомодерністської романсової лірики як російської (І. Сєверянин, О. Апухтін), так і української (Олена Журлива, О. Олесь, С. Черкасенко): "И вспомнил розы я с предсмертною окраской, и девушку-мечту, и тихий лунный свет". Емоційне форсування деталі вказує на засвоєння поетом естетичного досвіду символістів ("Давит скатка шинельная плечи... Отрыдает труба, и сквозь огненный вал мы помчимся победе навстречу"). Інтенсивна колористика малюнку, мова, а часто — крик барви і лінії свідчать про небайдужість Сосюри до прийомів імпресіоністичного письма.

Разом з тим дедалі виразніше звучать оригінальні мотиви чисто сосюринської романтики боротьби й кохання ("На винтовке любимой родная рука, нежно пальцы грустят на затворе"). З бігом часу лірика Сосюри звільняється від обтяжливих ранньомодерністських трафаретів на зразок "дивных чар" та "міражів золототканих", випрозорюється в ідеї та образі. Дедалі чіткіше увиразнюються риси індивідуального поетичного мислення — гостро відчутий "смак" життя, барви, звуку, точно вловлена й передана психологія миті, несподіваний образний синтез вражень ("И льется на штыки с холодной высоты задумчивой луны багровое сиянье", "цілувала мене, милувала мене і не знала, куди посадити"). Та головне — це особлива злитість суб'єкта лірики з навколишньою дійсністю, абсолютна і беззастережна відкритість його особистісних рефлексій, що за відсутності інших визначень описуватиметься поняттями щирість" та "задушевність".

Політкурсант 41-ї стрілецької дивізії В. Сосюра 1920 р. знайомиться в Одесі з Ю. Олешею, Е. Багрицьким, К. Гордієнком, О. Ковінькою, іншими літераторами, що збираються в "Кав'ярні поетів", читає тут свої вірші. Товариство одностайно визнає його поетом, за образно-інтонаційним ладом, усім складом мислення й почуття — поетом українським. 20 травня 1920 р. в газеті "Одеський комуніст" за підписом "Сумний" друкується вірш "Відплата", що тривалий час вважався першим опублікованим українським твором Сосюри. Нині знаємо, що це слушно лише стосовно радянських друкованих органів. Але дебют у більшовицькій пресі рідною мовою багато важив для поета й запам'ятався назавжди 12 . Від 1921 р. він починає писати виключно українською мовою (за винятком років Великої Вітчизняної війни, коли з політичних міркувань він іноді давав до друку російськомовні тексти).

У листопаді 1920 р. червонарм В. Сосюра направляється в Єлисаветград, де захворює на дизентерію і потрапляє аж до зими в лікарню. Після одужання він їде політпрацівником на Донбас. Під час відпустки 1921 р. в Харкові Сосюра знайомиться з Б. Коряком, В. Блакитним та І. Куликом — тодішнім завідувачем агітпропу ЦК КП(б)У, який відкликає його з армії на посаду інспектора преси при агітпропі. Починається період напруженого творчого життя в колі провідних українських майстрів: О. Довженко, І. Сенченко, О. Вишня, О. Копиленко, М. Йогансен, М. Хвильовий та інші найвідоміші тогочасні митці совєтизованої України складають його літературне оточення 13 .

1921 р. виходить у світ збірка "Поезії", що до останнього часу вважалася першою книгою В. Сосюри. Однак нещодавно-віднайдений документ коригує цю думку. Рукою В. Сосюри тут записано: "... в 1918 р. після проскурівського погрому, який вчинив 3-й гайдамацький полк, козаком якого я був, на гроші Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій "Пісні крові"..." 14 . Переповнена подіями юність поета збагачується ще одним фактом. І хоча відшукати цю книжку в бібліотеках й архівах України поки не вдалося (і чи й вдасться з огляду на немислимість її збереження в сталінські часи), свідченню самого поета треба вірити. Крім того, переглядаючи влітку 1999 року особистий архів Ю. Шевельова в тій його частині, що зберігається в Бахметьєвському рукописному фонді Колумбійського університету (США), ми натрапили на лист проф. Юрія Луцького від 1956 р. зі згадкою про дуже ранній рукопис віршів Сосюри (на першій сторінці рукопису рукою автора проставлено "Сюсюра"), дивом збережений в архіві Аркадія Любченка (Торонто, Канада). В цьому листі Ю. Луцький просив Ю. Шевельова за стильовими характеристиками віршів потвердити авторство Володимира Сосюри. Ми звернулися до Ю. Луцького й дістали від нього відбиток цього рукопису, а також англомовну статтю Ю. Луцького, якою він іще 1958 року (!) повідомив славістичний світ про цю знахідку і в загальних рисах її схарактеризував.

Тепер відбиток цього рукопису (близько двох десятків віршів Сосюри 1918—1920 рр.), переданий нами до відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, чекає свого докладного опрацювання. Ми бачимо в ньому коли не всю, то принаймні більшу частину пізніше згадуваної поетом збірки "Пісні крові".

1921 р. виходить у світ поема "Червона зима", що приносить Сосюрі виняткову популярність і славу. Збагнути цей культурологічний феномен поза ідейно-естетичним контекстом XX ст. неможливо. Пригадаймо: лірика початку століття в переважній частині з помітними зусиллями, зумовленими об'єктивними чинниками, робила перші кроки в напрямі модернізму, проникливо говорила про муки душі, заглибленої у власний світ, усамітнений серед хаосу соціальних струсів. Соціальна реальність з усіма її проблемами — революціями, війнами, боротьбою класів та ідей — з поля зору ранньомодерністської лірики, як правило, випадала: лишалася людина тонкої духовної організації, яка багато і глибоко відчувала, болісно реагувала на недоладності життя, але майже нічого вдіяти не могла. Хіба що страждати й втішатися хвилиною випадкового, частіше примарного, аніж справжнього щастя. Цю лірику не проймали політичні чи ідеологічні струми, надмір яких за чверть століття призвів поезію до "голої" декларативності. їй відкрився психологічно-емоційний безмір особистого буття і відповідно нова художня стилістика. Ясна річ, від щохвилинних потреб соціуму, його реальних бід і нетерплячих сподівань ця лірика була далекою. По суті, вона працювала на віддалену людинотворчу перспективу, що ми нині й відчуваємо, повертаючись із цікавістю й захопленням до поетичних шедеврів І. Сєверянина, М. Волошина, М. Вороного, В. Пачовського та ін.

Катаклізми 1917 р. покликали до життя нового ліричного героя принаймні в одному з ідеологічних варіантів цього покликання — мільйонні трудящі маси, які повстали на боротьбу за власну свободу, щоб перемогти або загинути. Якнайповніше відтворений він у "150 000 000" В. Маяковського, шерегах "Дванадцяти" О. Блока, символізований у поширених на той час образах бурі, вітру, молота, плуга. Численні приклади цього дає поезія П. Тичини, В. Блакитного, М. Семенка, В. Поліщука, в Польщі — Б. Ясенського, В. Броневського, А. Станде, в Чехословаччині — С. Неймана, В. Незвала, Й. Волькера та ін.

У перші пореволюційні роки цей збірний образ був найжиттєвішим, соціально достовірним, а тому й витіснив із лірики конкретну особистість з усіма її переживаннями, сміховинно малими у світлі колосальних подій. У час тотальних соціальних зрушень і нетерплячого очікування нових форм суспільної організації поширення цього образу, цієї кличної поетики узагальнень мало і соціальне, і психологічне пояснення.

Та вже за кілька літ далися взнаки естетичні втрати, зумовлені тотальною деіндивідуалізацією ліричного героя, на збільшовизованих теренах укрупненого до всепланетного робітничо-селянського "ми". Бо за краще майбутнє, яким би воно не мислилося окремими індивідами, змагалася не безлика маса, а сила з'єднаних ідеєю особистостей. Вони по-своєму раділи перемогам і мучилися поразками, закохувалися і любилися, і було їм сумно розлучатися, і боляче було помирать. У злютованій єдиним поривом масі література мусила розгледіти індивідуальні обличчя і душі, аби остаточно не відступити від життя на хисткі терени загальниковості й плакатності (як то й сталося невдовзі з пролеткультом, а великою мірою — і всім слов'янським футуризмом). Першому і найкраще в політичних кордонах совєтизованої України це вдалося В. Сосюрі.

"Червона зима" увиразнила в цій поезії конкретну особистість у всій безлічі притаманних їй поривань, захоплень, жалів і мрій. Поет зумів переконливо показати, що революційна народна хвиля — не нівельована маса, а множина дорогих і по-своєму неповторних особистостей, зобразив не іде ї, що керували масами, а людей, що жили, сповідаючи певні ідеї. В плані гуманістичного осмислення епохи це було рішучим кроком уперед.

"Червона зима" вмістила в дев'яти своїх невеличких розділах цілий духовний світ представника "робітничої рані", світ, що тільки займався: теплі спогади про домівку й нелегку працю, парубочі розваги і перше нещасливе кохання, емоційний порив повстанських загонів та їх нестримну ходу з краю в край по рідній землі, повернення додому і сум утрат, відчуття єдності зі своїм народом і щиру віру в ідеали народовладдя.

Здобуття свого несамотнього берега в розбурханому суспільному морі, визначеність як дарунок "мятежній" душі, світоглядна певність, основана на визнаній доцільності й доречності всіх випробувань, що випадають на долю людини й суспільства (а це дарує легкість і свободу почувань!), — ось психологічне й філософське підґрунтя поеми, яка попри всю суворість зображуваної реальності (злидні, голод і холод, розруха, війна і смерть) наскрізь віталістична. Це — звук і голос надії на доладне впорядкування світу, надії, що пойняла народ. Шлях юного героя до багатомільйонного "ми", котре не нівелює особистості, а дарує радісне почуття примножених сил у боротьбі за суспільне благо, — шлях такий тернистий і звичайний, — є пафосом цього твору:

І чітко мірний крок ряди сотень хитає...

І сам собі здаюсь таким міцним, міцним...

Здається, я і є, і мов мене немає,

то "я" моє злилось з народу "ми" святим.


Поема явила блискучу в своєму лаконізмі й предметності художню квінтесенцію тисяч і тисяч доль, через що й здобула собі найширшого читача. Кожен бачив у ній слово про с е-б е, гартоване досвідом багатьох (насправді й імпліцитно — роду!). Це була нова лірика суб'єктивного опанування розбурханої суспільної дійсності, що вміщувала родове, загальнозначиме і не мислилася поза ним.

Естетика, з якої народилася "Червона зима" і яку несла вся лірика Сосюри 20-х років (збірки: "Поезії", 1921, "Червона зима", 1922, "Осінні зорі", 1924, "Сьогодні", 1925, "Золоті шуліки", 1927, "Коли зацвітуть акації", 1928 та ін.), визнавала і підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з буттям усієї суспільної множини, але не губиться, не розчиняється в ньому безслідно. Саме так, як ліричне "я" поеми, зливаючись з "народу "ми" святим", лишається образом конкретного юнака, котрий пише вірші між боями, згадує бідацьке дитинство з "чорною" роботою "за четвертак", тужить над могилою брата...

Сосюра художньо узагальнив і утвердив право й потребу кожного бути самим собою в суспільному огромі, мати моральне право без сорому звітувати своєму часові й поколінню: "і я щось значив, щось зробив", коли "Вкраїну з краю в край проходили з боями". Оце потверджене людське достоїнство кожен і бачив у героєві "Червоної зими" і в цьому розумінні — самого себе.

Така естетика несла в собі й заперечення аскетизму як психології, що позбавляла людину права на особисте життя, радість і щастя в умовах різних соціальних протистоянь. Ліричний герой всієї поезії Сосюри — багатий духовно, він переповнюється почуттями, які, виявляється, зовсім не заважають йому бути учасником соціально-історичних процесів, бо й самі ці процеси у сприйманні Сосюри є власне способом буття одухотвореної матерії і визначаються не так певною ідеологією (що радянська критика традиційно накидала поетові, далекому від ідеологічної послідовності, не кажучи вже про пуризм), як незбагненними, але добротворними законами універсуму. Саме тому в наведеному нижче прикладі фрагменти живої природи й сплески поривань набувають аксіологічного смислу й означують собою певні світоглядні віхи:

Магнолії лимонний дух,

солодкі мрії олеандри...

А в небі огненні гранати,

і мислі зоряно цвітуть...

………………………..

Ми хвилі любим, хвилі любим.

Самі народжені од хвиль.

О, притули вишневі губи

ти до моєї голови! (1923)

"Летять віки, мов на екрані, мов вогке тьохкання в гаях... Сплелися боротьба й кохання, — і кращий хто, не знаю я" (1923—1924), — так просто і природно "знімається" суперечність між особистим і загальним, бо живляться вони одним — невситимою вітальністю, радісною жагою життя в усіх його проявах, ідеологічна забарвленість якої не має вирішального значення (саме тому обік "Червоної зими" ми бачимо й поему "Перстень").

Вся сфера інтимного набула під пером Сосюри потужного онтологічного сенсу й почала імпліцитно свідчити на користь тих суспільно-політичних "ландшафтів", в яких вона прописувалася поетом (себто, за окремими винятками, — більшовицько-пролетарських). Лірика Сосюри 20-х років ("Ластівки на сонці, ластівки на сонці...", "Вже в золоті лани...", "Коли потяг у даль загуркоче...", "Марія", "Жовтіє лист..." та ін.) явила людину в такій повноті своїх змог і жадань, яка мислилася тільки в споконвічних мріях народу. До обіцяного більшовиками і насправді відвіку сподіваного народом "світлого майбутнього" було, м'яко кажучи, далеко: тим захопливіше й принадніше було уявляти його риси на прикладі конкретної долі такого земного героя Сосюри. Читач відчував з ним глибоку духовну спорідненість і ніби прилучався до омріяного грядущого.

Живлющою росою лягла ця поезія на вистраждані й зболені душі співвітчизників, надихаючи їх на життя і творчість сильніше за всі високі гасла. Вона зворушувала, нагадувала про добре й ніжне, про те, що, — як писав згодом О. Довженко, — "життя саме по собі найвище благо", і в цьому була її очищувальна сила. Сосюра оновив сам жанр інтимної лірики, з безпосередністю язичника відкинувши межу між "моїм" і "нашим": все, чим повниться душа героя, є від життя, що приймається безумовно в усій своїй суперечливій повноті. Особисте у Сосюри скрізь і завжди є суспільно значимим (що часом призводить і до невдач — згадаймо вірш "Дві" 1924 р.). Так само й справи загальнонародні є предметом найщиріших уболівань суб'єкта його лірики. Це також вагомий внесок поета в естетику українського вірша, бо завдяки опредмечуванню індивідуального переживання й загалом його рішучому "оземленню" долається психоемоційна абстрагованість (отже, й декларативність!) ранньомодерністського поетичного дискурсу. Життєва уконкретненість і соціально-психологічна достеменність переживання стане однією з естетичних підвалин усього подальшого саморуху жанру й матиме неабиякі наслідки в майбутньому (до речі, не лише української поезії, а й, скажімо, польської, де ці якості ще глибше вживить практика "скамандритів"). Згадаймо бодай М. Вінграновського: "Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом..." — любов до жінки, до рідної землі, її історії та культури злито в єдиний віталістичний порив.

У віршах Сосюри, ніби вперше побачені в своєрідній урбаністичній красі, постають картини міста, брукованих вулиць, срібного морського узбережжя; теплим блиском світиться ніч, зволожена "лукавими очима", відчувається широкий і вільний подих того життя, заради якого "в степах гули гармати, і ллялась наша кров, і падали брати...", заради якого звергалися ідоли земні та небесні і з такою необачністю ламався світ традиційних взаємин та уявлень: "О, не даремно, ні, моя старенька мати зняла з своїх дітей дукатики й хрести!.." (1921). У цьому програмному вірші збірки "Поезії" 1921 р. з великою безпосередністю Сосюра заповів своє митецьке кредо: всією творчістю він оспівуватиме безкінечне оновлення життя, що винурюється з магми одвічного перетворення матерії у небачених і захоплюючих формах, у праці й коханні, радості й стражданні зі своїм народом. Так, це оновлення пов'язуватиметься поетом з падінням царату, визвольними змаганнями УНР, потім — в силу політичної безопірності його натури — з розбудовою соціалістичного ладу (щоправда, не без сумнівів та сум'яття, зокрема в тяжкий для поета злам 20—30-х років, згадаймо бодай збірку "Серце" або вірш "Нуждарі"). Водночас це оновлення як щаслива властивість природи матиме й значно ширший пантеїстичний смисл, що достоту увиразниться в його пізній, під певним оглядом натурфілософській ліриці.

Буремні події 1918—1919 рр. зродили палкі надії на якесь кардинальне перетворення світу й віддавна вже небачене духовне розкріпачення людини, наділеної почуттями виняткової сили, які до того ж перебувають у згоді із силами природи, фактично є органічним продовженням цих останніх: "Так ніхто не кохав! Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання... В день такий розквітає весна на землі і земля убирається зрання". Це — не гіпербола, як нудно твердить шкільний підручник, це— твердження, наснажене відчуттям невичерпних можливостей людини — цього одухотвореного імпульсу Всесвіту. Навіть обіцяний коханій "золотий Оріон" — гіпербола лише почасти (генетично, за походженням, — зоря, що дарується обраниці, — романсова традиція), а в головному — передчуття нової змоги людини, передбачення, в слушності якого міг переконатися і сам поет, стежачи за першими космічними польотами.

Це, зрештою, ключ до розуміння всієї лірики митця, яку без утрат і спрощень не можна розглядати окремо за жанрами громадянської, інтимної та філософської лірики, бо він оновив і зблизив самі ці жанри на грунті синкретичного світосприймання. Невичерпна краса і сила почуттів дозволяють людині, як її бачить поет, бути справжнім творцем своєї долі. 1 тоді, коли вона, рятуючи інших, обирає смерть (балада "Комсомолець", 1927), і коли прозирає майбутнє (вірш "Дніпрельстан", як відомо, написаний до появи самої станції — 1926 р.), і коли сумує так, що переживання її стають порухом самої природи ("Од дихання мого тихий мак обліта, ніби ім'я печальне: Марія").

Володимиру Сосюрі поталанило — він дав ту поезію, якої жагуче потребував час: соціально заангажовану, рвійну і водночас ніжну, вразливу, поезію, яка висвітила в людині воєнного комунізму й пролетарської ортодоксії її істинно людську сутність — доброту, чуйність, природне почуття справедливості й милосердя. І в цьому образі все молоде покоління впізнало себе — яким було, точніше, яким хотіло, мріяло бути! Також очевидно, що увесь цей комплекс морально-естетичних властивостей сосюринського письма впритул підводить нас до проблеми кордоцентризму як важливого чинника еволюції української художньої свідомості XX ст., що потребує окремого дослідження.

1922 р. в Харкові виходить збірка В. Сосюри "Червона зима". Вона потверджує появу в літературі яскравого таланту, а водночас — цікаву здатність цього таланту засвоювати й адаптувати власною стихією різноманітні художні форми і засоби. Так, четвертий розділок поеми "1917 рік" — типово експресіоністичний, а вже наступний — п'ятий — аж дихає українською народнопісенною традицією на межі прямої стилізації ("А ми сіли на коні, ворогів рубати — не по одному із нас заплакала мати", 1921). Окремі твори писано верлібром, а поряд — зразки нормативного вірша, якими можна, як відзначав іще А. Шамрай, ілюструвати практику імажинізму: "І спогади тремтять, мов смажене насіння, лишають на вустах жадань прозорий ґлей" (1921). Дедалі більше вияскравлюється суто сосюринська колористика жовтогарячих, золотих і блакитних тонів, колористика, що має глибинні етнічні корені й так багато говорить душі, народженій серед пшениць під сонячним небом ("Осінь жовтозора на золотих човнах до заходу пливе...", "Мій брате Вересню, з блакитними очима"). Не цурається Сосюра й перифрази з відомих зразків, зокрема Тичини: "Нових імен і синтезу нового" (поема "В віках").

Разом з тим, настрій в поезії Сосюри — категорія настільки панівна, що підпорядковує собі й уніфікує навіть далекі одна одній стильові манери. Так само, як романс, має здатність сполучати і перетоплювати в собі класичні й сучасні мовностилістичні форми аж до сленгу. Для Сосюри в ролі такого сленгу виступають не тільки просторічні вирази й звороти ("Ех, їдять його мухи з комарами", "Скоро стане спекулянту жарко" та ін.), а й різні художньо-стильові зразки, що існують на слуху суспільства — від давньої думи до авангардних новацій.

У не меншому діапазоні ширяє і соціально-філософська думка поета. Прямою даниною космізму як художньої течії 20-х років є поема "Навколо" (1921), ліричний суб'єкт якої прагне охопити єдиним поглядом розбурхану революційними катаклізмами планету. Поема "В віках" (1921) приносить ще більші — вселенські масштаби виміру подій та образних узагальнень. Досить несподівано (з огляду на попередню лірику) лівацькі ідеї Пролеткульту (до оргбюро якого Сосюра входив у 1921—1922 рр.) прориваються войовничим запереченням "старозавітних" цінностей, предковічної християнської моралі в третьому розділі цього твору. І так само щиро ці архіреволюційні ідеї поет у наступних рядках наповнює гедоністичним пафосом, почуттям приналежності особистості до безсмертної неньки-природи. Сувора дійсність і стоїчне її сприйняття відбиті у присвяченому М. Хвильовому диптихові "Сніг... перед очима за лицями лиця..." (1921). А у вірші "Граційно руку подала і пішла" явно панує стихія революційного романтизму.

Таке коливання ідейно-філософських акцентів свідчить про існування певного спільного їх знаменника, яким у Сосюри є пантеїстичне світовідчуття, цілковита взаємопроникність суспільної історії, природи й людини, їх внутрішня злагодженість, притаманна синкретичному мисленню древніх. Сосюрі дароване відчуття абсолютної єдності з усім, що його оточує, чисто емоційна оцінка дійсності, не регламентована, по суті, жодними філософськими системами, окрім віталістичного захвату і нетрагічного переживання плинного Часу. Все це — язичницька щирість, "про всяк випадок" збережена історією розвитку людського духу. Навряд чи всерйоз випадає говорити про ясність соціально-політичного мислення поета, брак якої Сосюрі цілком слушно закидали впродовж чи не всього його життя.

У 20-ті роки Сосюра створює низку великих соціальних портретів: ліро-епічні поеми "Оксана" (1922), "Робітфаківка" (1923), "Воно", "Шахтьор", "Сількор", "Хлоня" (всі— 1924р.). Теперішнього читача важко (та чи й потрібно) переконувати в тому, що вони належать до вершинних художніх зразків, але сучасникам Сосюри ці твори багато чим імпонували. Головним у портретописанні Сосюри (окрім психологічної проникливості, вміння лаконічним штрихом відтворити внутрішній стан героя та його динаміку) було виведення реальної особистості з історичного ряду в історичний підряд, у знаменник, що бодай у своїй поетичній версії визначає суспільний поступ. До цієї низки творів, як дозволяють думати збережені строфи, належала й поема "Махно" (близько 1924 р.), повний текст якої не зберігся. Можна лише здогадуватися, якими різними барвами спробував змалювати поет цю виняткову в українській історії постать, за що невдовзі "стільки випив горя, що й нащадкам стане" 15 . Одним із перших проявів інтересу молодої української літератури до рідної давнини, дорогоцінного в умовах ліво-революційних вульгаризацій історії, став віршований роман Сосюри "Тарас Трясило" (1925). І в цьому — позитивний сенс твору, не вільного від багатьох художніх вад 16 (треба сказати, що більшість спроб Сосюри створити велике епічне полотно обертатиметься черговим торжеством ліризму на розкиданих брилах епічної картини світу з усіма відповідними плюсами й мінусами). Інтерес митця до вітчизняних глибин з часом зростатиме, увиразнюючись не так на тематичному, як на етичному рівні: всією образною системою він утверджуватиме свою спорідненість з Україною, ЇЇ вічним і благотворним духом. У цьому — високий ментальний смисл сосюринських "золотих зірок", "блакитних озер", "солов'їних гаїв".

1928 р. Сосюра розпочинає писати поему "Мазепа", що також дасть привід для всіляких звинувачень на його адресу. Його постійно ваблять до себе великі поетичні форми. Після поем "Віра" (1923) та яскраво експресіоністичного "Золотого ведмедика" (1923) він створює епопею "Залізниця" (1923— 1924), що складається з п'яти сюжетно пов'язаних між собою поем. Герой цього твору під враженням від випадкової зустрічі з коханою звертається подумки до минулого і прагне розібратися, що ж було справжнім, головним, а що випадком і помилкою. Ним керує стремління впорядкувати пережите, дати йому якийсь лад, пояснити і прояснити загальним ходом суспільно-історичних подій. Всуціль автобіографічний, він не зрікається жодного грана пережитого і сподіяного, не прагне його забути, а навпаки, — вигорта все "на світ Божий", за власним розумінням одсіваючи велике од малого, істинне від оманливого. Це і є впорядкуванням, бо тут не лише героїчному вчинкові, а й хибному крокові відводиться своє належне місце в загальній логіці подій. Важко не помітити типово сосюринської алогічності, що якраз і свідчить про синкретичні підвалини світогляду, в постійному намаганні поєднати непоєднуване й художньо узгодити абсолютно суперечливі, як на гуманістичний світогляд першої половини XX ст., начала: воєнне звірство, кров, захват, любов, п'янке упоїння природою, співчуття до жертв цього лихоліття, що водчас подається в героїчному ореолі, тощо.

З крайньою відвертістю автор простежує звивистий шлях свого героя до більшовицьких лав через робітничі загони, сутички з гетьманщиною й петлюрівську одіссею. З небаченою досі правдивістю увиразнюється природність мужності й страху, слабкості й сили. Попри певні вади твору (скажімо, сюжетну неврівноваженість окремих частин), епопея посилює в поезії подих живої дійсності, яким одмічена "Скорбна матір" П. Тичини, проза Г. Косинки і який на довгі роки буде закляпований регламентованою соцреалістичною естетикою.

Як і в інших автобіографічних творах Сосюри, явища й події трактуються в "Залізниці" як природна даність, що не потребує жодної редукції, замовчування або якогось етичного моделювання. Модальність чужа художній думці Сосюри —так б у л о, і цього досить. Саме звідси (за всієї суб'єктивності) — виняткова емоційна переконливість його письма. Але ця ж сама правдивість зображення реальних подій раз по раз розламує художню цілісність великих полотен Сосюри, розкомпоновує її притаманною життю суперечливістю, призводить до ліричного безладу й незавершеності. Правдивість окремого надзвичайно увиразнює наївну нерозчленованість (себто фактично — неосмисленість раціональним глуздом) цілого як морально-естетичний принцип поетичного самовираження.

Так, ворожа кров на снігу все ж таки лишається людською кров'ю, на яку чутливий герой не може дивитися байдуже, незворушно; жагучі любощі між боями, як не повертай, лишаються даністю іншого життєвого контексту і вписуються в це смердюче і криваве воєнне тло всупереч глуздові хіба що щасливим здивуванням, сторопілістю. Оце наївне здивування, дитяча розгубленість і захват самим переживанням подій наскрізь пронизують собою поеми Сосюри, будучи єдиною логікою поєднання непоєднуваного і пояснення того, що розумом пояснити неможливо. Нерозчленованість враження — прерогатива лірики, тому саме у віршах Сосюра сягає бажаної повноти і завершеності у відтворенні дійсності (звісно, не за часопросторовою соціальною географією, а глибиною духовного віддання): "Уже зоря золоторога..." (1922), "Ластівки на сонці..." (1922), "І все, куди не йду..." (1922) та ін. Нерозчленованість — естетична сутність цього поетичного світу, магія його глумливої щодо раціонального глузду глибини. Так, щирий і простий Сосюра... А за плечима тієї "простоти"— тисячоліття!

Від 1925 р. Сосюра повністю віддається літературній роботі, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет ім. Артема (де він опинився в дивній ситуації, коли вивчав українську літературу, а сусіди по парті за підручником Плевака — його власну творчість). У літературному житті 20—30-х років поет займає позірно незалежну, а в плані теоретичних баталій —досить легковажну й вразливу позицію. Його ексцентрична натура відгукується на життєві й художні явища всупереч усяким теоретичним постулатам і програмним настановам (згадаймо епізод із В. Маяковським 1922 р., якого Сосюра був зобов'язаний "розгромити" і якого... привселюдно привітав як великого поета, чим викликав обурення і гнів харківських колег-пролеткультівців 17). За десятиліття він побував у багатьох літературних організаціях (Пролеткульті, "Плузі", "Гарті", ВАПЛІТЕ, ВУСППі, ВУАПі та ін.), керуючись не так ставленням до їх ідейно-естетичних програм, як особистими симпатіями. З другого боку, кожне угруповання радо вітало прихід уславленого поета. Це не заважало Сосюрі бути в самому вирі літературного процесу. Обстоюючи своє розуміння мистецтва, він постійно встрявав у літературні дискусії, то боронячи класику від лівацьких зазіхань Пролеткульту, то соціальну заангажованість поезії від незрозумілих йому і життєво важливих для культури тенденцій неокласиків (що виявилося в адресованому їм вірші 1926 р.). Йому імпонував "широкий сонячний рух української молоді до культури" ("Плуг") і насторожувала "аристократична" замкнутість ваплітян, до речі, як і надмірні амбіції молодняківців 18 .

А за цими симпатіями й антипатіями — життєві й творчі зіткнення, суперечки, які набували дедалі гостріших форм аж до політичних звинувачень під час літературної дискусії 1925— 1928 рр. І9 Надто щирий, імпульсивний Сосюра часто бував перед ними просто беззахисним, іноді наражався й сам. Так, скажімо, поета вкинув у розпач неп, що засвідчило і його сприймання революції як стихії, дорогої саме своїм перетворювальним поривом, процесуальністю (а не результативністю), дикуватою енергією потрясаючих оновлень. Сум за невтримним наступом на старе й оприкріле, розчарованість у революційній бурі, що, виявляється, може й погамуватися, підлягати якимось прагматичним регуляторам, — все це вносить дисгармонію і розгубленість у поезію Сосюри. Найповніше ці настрої відбилися в збірці "Місто" (1924). Відгомоном гарячих і нездійсненних мрій оживають в його ліриці екзотичні образи й мотиви — "далека Іранія" і "замріяна Індія", казковою красою співзвучні сподіваному і втраченому майбутньому. Щоправда, цю похмуру розчарованість поет долає досить швидко, бо вже в датованій цим же роком поемі "Воно" читаємо: "Знає він — од непу стало лучче, хоч спочатку й никла голова". Але ідеологам літпроцесу було що брати на недобру пам'ять.

Визначальним є те, що в умовах дедалі відвертішої ідеологізації літературного життя з його дедалі агресивнішим "класовим профілем" Сосюрі з великими труднощами й моральними втратами доводиться боронити свій ліризм, поезію глибоких особистих переживань. Він оспівував печальне ім'я Марії, а цього ж 1925 р. у Харківському університеті професор Рожицин, працівник ЦК, розносив у пух і прах прибічників одвічних естетичних цінностей у лекції "Красота — это контрреволюция"20 . Поетові дедалі більше перепадає за "солов'їв" і "троянди", "синій сум очей" і "вечірній сум гітар", хоча це — лише один бік чуттєвості, особистісності його слова, що мало й інший — вже наголошений вище вітальний порив цілком акцептованого владою суспільного характеру, відбитий низкою яскравих образів і картин:

Люблю тебе, доба переходова,

за смутний вид, за зломи,

за огні, за рух юрби і за огненне слово,

за владне "так" і непокірне "ні"...

("Сонет", 1927)

Зрештою, навіть його "програмна" громадянська лірика входила в суперечність з ортодоксальною більшовицькою критикою, оскільки красою для Сосюри була і неретушована жорстка правда життя, яким воно було і є, а не тільки ідея красивого життя, "світлого майбутнього":

І пішов я тоді до Петлюри,

бо у мене штанів не було.

Скільки нас отаких біля муру

від червоної кулі лягло 21 .

("І пішов я тоді до Петлюри...")

Хай Сосюра не виголошував маніфестів на захист свободи творчості, більше того, визнавав і втілював на письмі принцип соціальної заангажованості літератури (невдовзі цілковито сфальшований теорією і практикою соцреалізму). Але його лірика в своїй кращій частині народжувалася з духовної свободи художника, його образність мала глибоке інтуїтивно-психологічне підґрунтя, народжувалася свавільним екзистенційним захватом і вже тому вихоплювалася з-під влади інших законів — ідеологічних, — яким дедалі більше підпорядковувалася література ("Плакав вітер і айстри осінні нахилялись до зляканих трав", "як пахнуть губи снігом талим і сонцем — кучері твої", — це та багато іншого — передовсім поезія).

Сосюра аж ніяк не замикається у світі особистих, побутових потерпань, а лірично, всім серцем сприймає безмежний розтривожений світ. Його соціальне бачення — гостре, проникливе та й, зрештою, не таке однозначне, яким його представляла офіційна думка впродовж десятиліть. "На рев і регіт індустрії ходою твердою іду", — писав поет у вірші "Іду" 1926 р. Разом з тим, збентежений ґвалтівними темпами індустріалізації, що насильно відривала людей від землі й новітніми нуждарями жбурляла їх на маргінеси суспільства, він писав і такі твори, як вірш "Нуждарі", тільки нині відкритий широкому читачеві 22 . І це також лірика.

А йому продовжують дорікати за ліризм, виходячи з пролеткультівських уявлень, що все ніжне та особистісне — ретроградне, а гучне й бадьоре — передове. Уповні це виявилося під час літературної дискусії 1925—1928 рр. 23 На жаль, все це виливалося не тільки у вульгарні критичні закиди, а й мало грізні практичні наслідки (згадаймо перше виключення Сосюри з партії, невдовзі відмінене вищою інстанцією 24 ).

Довірливий і щирий, Сосюра шукає порозуміння з оточенням, естетичними вимогами часу, що невмолимо канонізуються. Він готовий визнати власні "помилки" аж до крайніх меж — до відмови від власної поетики. Фактами цих тяжких терзань є вірш "Вечірні вулиці" 1928 р., де складається данина індустріалізації, і вірш "Майстерня" 1932 р. з його страхітливим апофеозом знеособлених шерег, затоптуванням власного "я", запереченням, ба навіть моторошним висміюванням чуттєвих злетів і мрій.

Але такі поступки вульгарній думці полегшити ситуацію не могли. По-перше, тому що взагалі зректися ліризму як власного мистецького єства Сосюра не міг. По-друге, відторгнення його з літпроцесу мало свою жорстку позаособистісну логіку. Надходили 30-ті роки — доба тоталітарної ідеології, яка потребувала і формувала безсловесного виконавця. Вільна, окрилена особистість ставала не тільки зайвою, а й антагоністичною радянській системі. В тому й драма тогочасної лірики (загалом мистецтва!), що вона у кращій своїй частині продовжувала утверджувати цінність особистості, тоді як комуністична ідеологія потребувала знецінення її до рівня легко замінимого "гвинтика". Ця драма надірвала не один чистий голос — від геніального П. Тичини до не позбавленого здібностей П. Усенка.

Сосюра, котрий висвітив духовні обрії вільної людини в їх нікому не підвладному безмежжі, "вибився з хору". Лірика, в якій поет "опускався" до радості й смутку землянина, тоді як життя цього землянина вже переставало йому належати і владною рукою жбурлялося на дно індустріальних котлованів, — така лірика суперечила духові доби. І цей антагонізм не могли зняти жодні втечі поета від самого себе, бо, вдаючись до них, він перетворювався з художника на ілюстратора. Останній міг сподіватися на замирення з суспільною реальністю, художник — ніколи. Художник лишався в опозиції.

Виходять збірки віршів "Золоті шуліки" (1927), "Коли зацвітуть акації", "Де шахти на горі" (обидві 1928 р.), сповнені погідних настроїв і снаги творчого діяння, народжуються такі прекрасні ліричні мініатюри, як "Падають сніжинки лагідно і млисто", "Білі акації будуть цвісти", "Тебе любив — як вітер небо" та ін. Місто людей (а не тільки виробничих ритмів і процесів) з усіма своїми барвами, звуками, заклопотаним нехаотичним рухом увіходить у лірику Сосюри, аби здобути в ній довге життя. Більше того, 1927 р. поет пише вірнопіддану соціально-політичну інвективу "Відповідь", у 1928—1929 рр. — поеми "Вчителька", "Поет", ба навіть "ДПУ" і художньо найпомітнішу з-поміж них — "Заводянка". Все говорить про те, що він начебто здолав "непівський" психологічний розлад, зробив свій політичний вибір і як лірик намагається зануритися в мирний будень України. Це почасти помічає і розуміє критика, вбачаючи в Сосюрі провідного майстра ліричного жанру25 . Однак на терезах політичної кон'юнктури фахова думка важить небагато. Закиди в бік Сосюри суворішають, атмосфера безкінечних зауважень і повчань (аж до перевиховування поета при заводському верстаті 1931 р.! 26 ) ввергає його в стан нової, глибокої і затяжної кризи. Гіркі передчуття і відчайні настрої поета найповніше відбиваються в збірці "Серце" 1931 р., зокрема у вірші, що дав їй назву. До проблем громадсько-літературних долучаються особисті, дається взнаки вельми непоміркований спосіб життя, великої психологічної травми завдають Сосюрі жахливі картини голодомору 1932—1933 рр. У 1934 р. Сосюра потрапляє до психіатричної лікарні. Можливо, це й справді рятує його від страшнішого з огляду на розв'язаний у країні терор27 . Того ж року поета виключають із партії — лише 1940 р. після його відчайдушного листа до Сталіна, якому він щиро вірив, зі словами "Отец, спаси меня!" поета поновлять у лавах ВКП(б) (читайте — "дозволять жити далі") 28 .

У ці кризові роки Сосюра майже не пише, а займається поетичними перекладами. Аби переконатися, наскільки талановито — досить перечитати "Демона" М. Лєрмонтова в його художньому відданні. Декотра стильова одноманітність, зумовлена органічністю й цілісністю його поетичного мислення, від невтаємниченого ока приховує іншого Сосюру — блискучого версифікатора й стиліста, майстра, що досконало володів можливостями слова.

1936 р. В. Сосюру повертають в ряди членів Спілки радянських письменників (виключення з партії автоматично викреслило його і з одержавленої творчої організації). Наступного, 1937 р., він одержує змогу переїхати з родиною до нової столиці України — Києва, удостоюється ордена "Знак пошани". Все говорить про те, що влада визнала за краще зберегти безхитрісного "поета робітничої рані", якого знав і любив увесь народ.

У припливі нових сил і надій В. Сосюра повертається до роботи. Сумного для країни 1937 р. виходить збірка "Нові поезії", яка показує, що і у важку пору муза ні-ні та й зазирала до поета, лишаючи такі свої щемні знаки, як "Айстра" (1934) або "Хвилі" (1934). Побитий, травмований Сосюра у зводинах із часом вийшов переможцем, остаточно утвердився на позиціях особистісного ліризму, щоб ніколи більше не зрікатися себе:

Сонце впало птицею за гори,

зоревіє сурми дальній спів.

Я такий же лірик, як і вчора,

в золотому шумі вечорів.

("В саду", 1935)

Умовою цього було виконання соцзамовлення — кон'юнктурно-декларативних текстів на взірець "Пісні про Ворошилова" (1937), які легко й у великій кількості виходили з-під пера Сосюри. Але в кращій і справді художній частині "Нові поезії", особливо ж збірка "Люблю" (1939), означили новий етап його творчості — пору художньої зрілості, врівноваженої і тонкої стилістики письма. В усій повноті розкривається рідкісний живописний талант майстра, котрий звичайний пейзаж уміє зробити чуттєво незглибимим:

Облітають квіти, обриває вітер

пелюстки печальні в синій тишині.

По садах пустинних їде гордовито

осінь жовтокоса на баскім коні.

В далечінь холодну без жалю за літом

синьоока осінь іде навмання.

В'яне все навколо, де пройдуть копита,

золоті копита чорного коня.

Облітають квіти, обриває вітер

пелюстки печальні й розкида кругом.

Скрізь якась покора в тишині розлита, і

берізка гола мерзне за вікном.

("Осінь", 1938)

Романсові перебори — в розумінні і мелодраматичних надмірів, і музичного ключа — зникають з поетичної тканини вірша Сосюри, лишаючись хіба що десь в основах облюбованого образного ряду. Це й специфічно сосюринська колористика ("синій", "золотий", "багряний"), і неодмінне сполучення різних планів (далекі зорі й опале листя, що шарудить під ногами, жовтогарячий вересневий гай і одна срібна павутинка бабиного літа). Але все це позбувається ранньомодерністської екзальтованості і висаджується на грунт "доброго реалізму й прозорої ясності спостережень" 29 . Бо винятковою для Сосюри є звичайна, ні, — незвичайна! — земна краса, сповнена невичерпного смислу. "Мятежний" вигнанець і "печерний хлопчик" обіймає світ поглядом зрілого мужа.

Одним із ліричних шедеврів цього періоду є вірш "В тиші алей" (1936). Немає розтерзаних, часто істеричних трьох крапок, раптових вигуків і такого ж раптового заніміння на випадкових деталях — жодних сентиментів! Дихання цієї лірики спокійне, врівноважене, лінії малюнку ясні й завершені:

В тиші алей вальсує вітер.

На цвіт жоржини і вербен

холодне злото ронить клен.

Надходить осінь соковита.

Поет дійшов згоди — зі світом, із собою. І, крім нього, це нікого не обходить — вища незалежність Художника заявила про себе досконалістю поетичного живопису.

Збірка "Люблю" — це горіння великого серця, якому відомі всі відтінки і радості, і смутку. Такі поезії, як "Люблю", "Васильки", "Чекання", належать до золотого фонду слов'янської лірики XX ст. Скажімо, у вірші "Чекання" Сосюра не розповідає про неспокій героя, а дає єдину і геніальну з художньої точки зору ознаку його стану. Таке напруження охопило ліричного персонажа, таке збентеження, що чуть йому вже саме дихання землі, млосний звук її плодоносіння: "Тихо. В повітрі — ні руху. Слів де для пісні знайду? Падають тепло і глухо яблука в нашім саду".

Така, здавалося б, проста образна пластика (проста, бо точна!) є результатом талановитої роботи по вигортанню зайвини із предметної картини світу, свідченням абсолютного художнього слуху. Лишається тільки те, що є продовженням людського переживання, не нав'язаним навколишньому, а впізнаним у ньому. Як, приміром, передчуття весняного пробудження, що низько стелиться весняними просторами, черкаючи вологими крильми по холодних обріях: "І нечутно лине довга ніч зимова, довга ніч зимова, чорнокрилий птах!"

Дедалі ширше і вдумливіше звертається Сосюра до традицій українського фольклору. Це й прямі ремінісценції до відомих пісень (вірш "Сині трави", 1938), і оригінальні образи, зіперті на поетику художнього паралелізму, запитання-звернення до читача, наспівна ритмомелодика. Наприкінці 30-х років поет ніби вперше заглиблюється в океан народної пісні і думи, коли зважити, що напочатку в його ліриці переважали романсові мотиви і більш близькі в часі маршові ритми "переходової доби". Не обходиться тут і без прямої стилізації, яка, на щастя, лишається винятком, а не правилом.

1940 р. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно — роман у віршах "Червоногвардієць", де знову оживає революційне минуле. В широку оповідь вплітаються численні мотиви з життя родини поета, його товаришів і друзів, описи військових баталій та окремі ліричні теми. Багато уваги приділено літам раннього дитинства, дійсній чи дофантазованій генеалогії автора, його вихованню й першим літературним спробам, а головне — незабутнім буремним подіям зламу перших десятиліть. "Червоногвардієць" увібрав усе те, що складає автобіографічну основу творчості Сосюри 20-х років, той її життєписний струмінь, до якого митець раз по раз повертатиметься й пізніше. Твір має відкриту композицію: розповідь ведеться то від першої, то від третьої особи, автор втручається в неї, уточнює і доповнює сповідь героя-юнака з позицій своїх сорока років. Роман (у першому виданні названий поемою), до якого Сосюра включив навіть окремі розділи поеми "Заводянка", є своєрідним підсумком художньої розробки власних проблемно-тематичних обширів: дореволюційна Донеччина, боротьба й кохання в якомусь магічному своєму поєднанні, гостре переживання миті і сповнений надії порив за видимі грані часу.

Останні передвоєнні книги ("Журавлі прилетіли", "Крізь вітри і роки"— 1940р.) виповнюються мотивами виняткової любові до жінки ("Марії"), до природи ("Я квітку не можу зі-зірвати..."), до всього того великого й дорогого, що зветься Вітчизною. Це й захоплення самою здатністю людини відчувати, потрясатися — не прямо, але явно піднесене Сосюрою над здатністю раціонального глузду ("Ти спиш, а я заснуть не можу...").

Естетичне кредо поета, живлене ідеєю віталізму й духовного горіння, дістає прямого виразу у вірші "Любіть і боріться за щастя безкрає" 1940 р. Поет глибше починає розуміти й самого себе, ті первісні сили, що вели й ведуть його крізь усі випробовування, були і завжди будуть потрібні людям ("Краю мій!", 1940). Людина покликана перейматися сущим і бентежитися — в тому її життя, шлях до вічності й свободи. Небуттям є тільки духовна німота, а тому фізична смерть утрачає свій абсолютний трагізм. Проминання — річ печальна, однак і воно також є життям. Через усвідомлення цього жура за молодістю, що не раз озивалася у віршах Сосюри драматичним зойком, перестає бути нестерпно болісною і надривною. Як у вірші "Вершник" 1940 р., де не чути ні панічного страху, ні відчаю, ні жаского передчуття тліну, а є тільки спокій спостереження, прикута до круговороту сущого увага, бо душа людини — нетлінна. Цілком очевидно й те, що це останнє не має жодного відношення до християнської ідеї:

Маліють дні. Холодними стежками

блукає осінь в сумі по садах. І

журавлі прощальними ключами

летять у даль... Куриться довгий шлях,

і вершник мчить у брязкоті металу,

мов наздогнать весни він хоче дні...

О друже мій! То молодість промчала

на золотому дикому коні...


Війна з Німеччиною застає Сосюру в Кисловодську. Він повертається до Києва, в складі письменницьких агітгруп виступає перед населенням. З наближенням фронту до столиці України разом зі Спілкою письменників виїздить до Уфи. Звідти по всіх фронтах розлітається полум'яне слово поета, його чують і на зайнятих фашистами рідних землях: написаний в Башкирії славнозвісний "Лист до земляків" (1941) поширюється листівками по всій Україні: "Я звертаюсь до вас, дорогі земляки-побратими, крізь пожарів злий гук, крізь удари невпинні гармат...". Цей твір Сосюри був одним із перших в українській радянській поезії війни, де бадьорий заклик до бою змінився щирою і суворою розмовою із співвітчизниками — не безликими шерегами воїнів, а гуртом дорогих особистостей. У громадянську лірику знову поверталася конкретна людина, яка тільки й могла захистити Батьківщину.

Прагнучи бути ближче до вирішальних подій, Сосюра 1942 р. наполягає на переїзді до Москви, де працює в українському радіокомітеті, українському партизанському штабі.

1943 р. ЦК Компартії України задовольняє настійливі домагання поета й направляє його "в розпорядження Політуправління фронтів, які вели бої за Україну" 30 . 1943 р. засновується фронтова газета "За честь Батьківщини", до редакції якої входять А. Головко, А. Малишко, Л. Дмитерко і з якою співпрацює і В. Сосюра. Як військовий кореспондент цієї газети він виїздить у діючі війська, виступає перед воїнами ЗІ .

Два головних мотиви пронизують лірику Сосюри цього періоду (збірки "В годину гніву", 1942, "Під гул кривавий", 1942, численні публікації в періодиці). Це — непохитна віра в перемогу народу, неретушований показ біди, яку тяжкими офірами долає і неодмінно здолає народ ("Ворожий зір покриє тьмою...", "Ми переможемо", "Забрали все із хати..." та ін.). Це також передбачення того невимовно щасливого майбутнього, яке гряде за останнім переможним залпом, мир і труд, кохання і спокій у колі простого домашнього затишку ("Коли додому я прийду...", "Коли фіалка синім оком..."). Декому ця друга "нута" здавалася зайвою і несвоєчасною. Навкруги ревіло залізо, а Сосюра, що вмів бути грізним і трибунним, озивався голосом мандрівного співця: "Срібний вітер, даль і день. Я у полоні пісень", — крізь "гарматний грім-огонь" посилаючи Україні дарунок "бідного серця" (1941).

Поетові дорікали за ліричну розніженість, здавалося, таку недоречну в "годину гніву" (спершу ця назва мислилася автором ширшою — "В годину гніву і печалі", але від другої її частини він зрештою відмовився 32 . Подібну реакцію, до речі, викликала й "Мандрівка в молодість" М. Рильського (1942— 1944), на тривалий час віднесена до "хибних" і маловартісних творів. Але тим, хто замерзав в окопах і задихався в димах пожарищ, хто щодня бачив смерть, ця поетика щастя, пафос нормального життя насправді були вкрай необхідними й дорогими. Як світло в кінці тунелю, як свідомість того, навіщо він зводиться під кулі, що боронить 33 :

І тиха вулиця, що нею

не раз я йшов, — моя весна, —

спахне в ранковому інеї,

й — шибки знайомого вікна...

Це там пісні складав я милій

про синь закоханих очей.

І чорний кіт в манишці білій

мене зустріне край дверей.

Цей висвітлений в пожежах 1941 р. образ звичайного земного щастя, яке ще вчора чи хто й помічав і яке нині гріє спомином серця, мав могутній гуманістичний сенс, даруючи воїнові гостре відчуття того, що він захищає.

У широкому сенсі ці два мотиви є гранями однієї теми: боротьби й перемоги добра над злом, освітлених пафосом високого гуманізму: "Щоб війну війною вбити, ми на землю цю прийшли". Звідси — первинна моральна вищість ліричного героя Сосюри над ворогом, джерело оптимізму його воєнної лірики.

В період війни Сосюра пише поему "Олег Кошовий", вельми високо оцінену критикою 34 і не включену до десятитомника через цілком слушну корекцію цієї оцінки наступним часом. І навпаки, поема "Мій син" (1942—1944, у першому газетному виданні має назву "Син") 35 наражається на відчутну й тривалу критику36 . Річ у тім, що піднесена загальнонародним рушенням література війни і передовсім поезія висвітила реальну, конкретну особистість і саме тим перехилилася через естетичні провали наступних по війні років аж у наш час. Вона була зігріта гуманізмом і явила ту людину — і вольову, і безвольну, — яка несла на своїх плечах тягар війни. І стогнучи, і плачучи, і розгрішуючись перед близькими й далекими — а таки несла!

Глибоко особистісна поема "Мій син" (включена до всіх солідних видань творів Сосюри) тим і цікава, що показала велику драму війни як множину особистих трагедій і втрат. У нечастому для себе діалектичному натхненні Сосюра сягнув тієї грані, де окреме коригується загальним, де власні почуття і вчинки "знімаються" свідомістю суспільства, волею і духом народу, освоюються його історією, що тільки одна і судить, і виправдовує.

1944 р. поет повертається до Києва, працює на відбудові Хрещатика, пише. "І стало тихо так навколо, мов не було іще ніколи такої тиші на землі", — так увічнив Сосюра першу хвилину миру в поемі "Огненні дороги" (1947). Та вже за мить озвалися в цій тиші гул моторів і крики заводських гудків, соковитий шум садів — трудовий і духовний ритм відбудови, яким виповнюється лірика Сосюри. Передбачення стало дійсністю (адже й сама назва нової збірки 1947 р. "Щоб сади шуміли" — це рядок із вірша 1941 р. "В цю годину грізну"), яка зроджує у поета піднесені, життєрадісні настрої: "І все, чим марив я, зі мною, і все зі мною, чим я снив".

"Жита краса", "срібло рік", "зелені сни душі" тощо — така образна пластика домінує в його творчості (хоч не обходиться тут і без частих самоповторів, трафаретних пластичних рішень). У поезії Сосюри явно посилюється дидактичний струмінь, що загалом характерне для остаточно сформованого саме в 50-ті роки соцреалістичного канону ("на землі блажен навіки той, хто не тліє, а горить", — за якесь десятиліття цією неоромантичною за походженням формулою скористається Б. Олійник у вірші "Та не тліть, а горіть!").

Означені риси ідейно-стильової еволюції яскраво виявилися вже у вірші "Любіть Україну" 1944 р,, що на хвилі переможного настрою відразу пішов у світ, був перекладений російською (О. Прокоф'євим, М. Ушаковим) й опублікований у Москві, а 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі 37 . Починаючи від редакційної статті у "Правде" від 2 липня 1951 р. "Проти ідеологічних перекручень в літературі", наростає каламутна хвиля голобельних виступів, у яких перекреслюється не тільки цей вірш, а й все, написане

Сосюрою 38 . Тоталітарний механізм нівеляції особистості, керування криком і страхом, який призупинила війна, знову був приведений у дію. Жодних підстав для такої розправи вірш "Любіть Україну" не давав, а був лише зручним приводом після нагінки "космополітів" розпочати зворотну кампанію залякування тих, котрі окріпли душею і винесли з війни свободу совісті, в тому числі й національної. Необхідна в герці з фашизмом, вона загрожувала нині повернутися проти самої радянської системи, її імперського ідеологічного диктату, а тому й підлягала винищенню.

Ідеєю вірша є любов до батьківщини як моральна основа світогляду. В цьому почутті концентруються і набувають широти всі кращі духовні поривання людини: пошана до минулого, поцінування сущого, повага до інших народів, які мають незаперечне право на такі ж почуття. Справді, як може представник іншого народу повірити в мою повагу до нього та його культури, коли я не люблю і не шаную навіть свій народ, коли моя батьківщина — "там, де мені добре"? Про це й говорив, звертаючись до молоді, поет.

Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, відміненого тільки смертю Сталіна 1953 р. 39 Тоді з'являються нові книги віршів — "За мир" (1953), "На струнах серця" (1955), "Солов'їні далі" (1957). З останньою пов'язуємо початок світлого й завершального періоду творчості В. Сосюри.

Вільна праця на рідній землі, пісня нестомленої душі, зачарованої красою світу, мелодії умиротвореного віком, та не-згаслого кохання, — всім цим і повниться прозора, як вересневе небо, "осіння" лірика митця. Вона — цілком у руслі повоєнних погідних настроїв, життєрадісних мотивів, виправданих самим фактом так тяжко здобутого миру, перемоги. Однак за порогом 50-х ці тенденції (свідомо підживлювані офіційною думкою, яка хоче бачити в них доказ настання "радянського раю") знижують рівень внутрішньої конфліктності вірша, його неодмінну драматичну напругу. Багатьох митців (П. Тичину, А. Малишка, М. Бажана та ін.) це заводить у безвихідь плакатної бадьористості, їхня поетична думка вихолощується. Позначається це й на творчості Сосюри у вигляді десятків декларативних віршів-одноденок. Тим цікавіше, що поет все ж таки знаходить для себе вихід зі штучної сфери соціально-психологічного благополуччя, що дедалі відвертіше перероджується в благополучизм. Безконфліктність його вірша поступово переходить у зовсім іншу естетичну якість — вона набуває смислу високої гармонії людини і світу, неконфліктності поетичної свідомості і реальної дійсності, її первісного все-прийняття, яке завжди живило творчість поета і саме тепер остаточно оформилося в його ліричному слові ("Я тонко злився з вишиною, між нею й мною промінь-спів").

Ця риса поетики — дуже тонка, але тверда, як лезо. Вона доформовує погідну лірику Сосюри і вигранює її в незалежну від соціальних умов естетичну даність. Дійсність на зламі 40— 50-х трактується як позбавлена "гострих кутів", світла й гуманна в усіх відношеннях. А тим часом переможців знову "проріджує" берієвський гребінь, жертви фашистської неволі "переселяються" в сталінську, калік висилають на Соловецькі острови, аби вони своїм видом не затьмарювали вседержавну радість, не нагадували про жахливу ціну перемоги.

Лірика Сосюри також світла і піднесена, але не до висот "радянського едему", а до вічності: "Зоря золотими руками од ночі звільняє блакить. Шумлять осокори над нами, — це вічність над нами шумить" (1948). Позірно тримаючись у рамках офіційно прийнятого, Сосюра насправді раз по раз зухвало виривається з них силою злиття душі і світу, енергією всеприйняття життя. Можна сказати, що крізь брами канонізованої радості поет проривається до надкласової й надсуспільної природної сутності людини.

У вершинних зразках ліричний персонаж Сосюри — не ілюстрація добра і щастя, а їх духовний перебіг, доконаність, перфектність ("Я життя зеленолукеє п'ю, немов зорі вино. Дощ іде і наче стукає срібним пальцем у вікно", 1948). Із відстані часу особливо помітна дивовижна духовна просвітленість і свобода сосюринського ліричного "я", винесеного над декларовану суспільну гармонію в безумовну первозданну гармонію Всесвіту ("Залило водою луки...", 1948, "Вже скосили гречку, осінь недалечко...", 1948).

Поет багато працює і у великому жанрі, пише поеми "Студентка" (1947), "Вітчизна" (1949), історико-публіцистичну поему "Україна" (1951), програмовим пафосом якої є братерська єдність східнослов'янських народів (що, втім, не рятує його — попри сподівання! — від ярлика "зоологічного націоналіста"!). Вдруге й востаннє після поеми "Тарас Трясило" (1925) глибокий історичний екскурс Сосюра здійснює в поемі "Мазепа", розпочатій 1928 р. і завершеній у 1959—1960 рр. Віднесена до "заборонених" творів, поема лише 1988 р. була повернена громадськості40 . Це велике, замислене в епічних вимірах полотно ще раз увиразнило власне ліричний талант Сосюри, для котрого переживання подій було завжди органічнішим за їх осмислення. Це не означає, що поема бідна на філософську думку, навпаки, "Мазепа" (дописана і "в піку" гонителям національного духу) — одна з найконцептуальніших сосюринських поем. Її етичний пафос полягає в тому, що гріх перед народом може визначатися тільки на терезах усієї долі народу, а не окремої миті його історичної долі, якою в даному разі імпліцитно виявляється доба українського поневолення Москвою з відповідними їй спотвореннями історичної перспективи та анафемою гетьманові. Річ у тім, що концепцію цю забезпечує єдине, могутнє і наскрізне почуття — любов до України, яке й веде поета цілиною історичних викривлень і важким тереном художніх ускладнень. Це глибоке ліричне почуття тільки й злютовує окремі епізоди та авторські роздуми, яким не раз бракує цілісності й суто раціональної узгодженості.

З особливою чулістю поетизує Сосюра рідну Донеччину ("Церковний дзвін пливе в висотах...", 1955), в цю землю вкарбований для нього історичний шлях народу ("Ми жили в хворостянці", 1957), з нею пов'язаний світлий сум поета за юністю: "Я починався відтіля, де шум заводів даль колише. Ясні Донеччини поля мені на світі наймиліші" (1955). Саме завдяки поезії Сосюри широко, зоряно і свіжо входить у вітчизняний культурний материк Донеччина — твердуватий, задимлений і непишний степовий край ("Земля моїх батьків...", 1955).

Це вдячна любов — тут, у краю шахт і руд, навчається поет розуміти красу праці, її естетику і вписаність у природне тло ("Який мені вітер у серце повіяв...", 1955). Нерідко з поетичної теми Донеччина перетворюється на саму мову лірики Сосюри, дарує йому неповторний образний ключ: "... Ми за труною йдемо і плачемо, а він в холоднім мертвім супокої — як одлетілий кайла дзвін". У кого ще знайдемо таку "арматурну" й водночас ніжну картину цієї землі: "Ти простягла в блакить залізні руки й неначе дзвониш у небесний дзвін". Один і той же звуковий образ, а яка разюча відмінність його емоційного смислу у наведених прикладах!

Вповні виявляється вся оригінальність метафоричного мислення поета, котрий раз по раз змушує по-новому працювати весь свій образний стрій. "Вечір, що встав за селом, яблука, вкриті росою, синім укрив рукавом" (1955). Тут епітет "синій" звужує простір картини, згортає його навколо малої місцинки, де росяні яблука світяться в темному гіллі. "Вечірній тин. Дитячі сни. Багрянь на небокраї. На синій скрипці тишини цвіркун десь тонко грає" (1955). В цьому прикладі епітет "синій" надзвичайно розширює простір картини — аж до присмеркових обріїв, невидимих отав, звідки чути пісню цвіркуна. Тобто, повторюючись, епітет "синій" насправді не повторює себе, має різний естетичний смисл.

На відміну від багатьох митців (Л. Костенко, Д. Павличка) В. Сосюра не потребував конфлікту з оточенням задля творчої наснаги. Його психологія людини і митця — розбурхана, нерівна — вимагала ладу, гармонії і згоди. Завжди й в усьому він шукав краси і чулості (не "насолоди у борні"...), і не вина його, а біда, що дійсність була на них надто скупою. Проте від другої половини 50-х років доля всміхнулася Сосюрі і подарувала йому насамкінець спокій і духовний лад. І він зміг, не витрачаючись на марноту, вслухатися в красу Всесвіту, відчути себе тим, ким він насправді і був, — "співною часткою зоряного руху" (1960—1961).

Йдеться не про меланхолійну розслабленість або млявість, органічно неприйнятні екстатичному поетові, котрий навіть втіху визнає тільки крайню — абсолютну. Йдеться про випрозореність і гостроту художнього зору, вільний, а тому найповніший творчий самовияв. Сосюра не обмежується суто естетичними спостереженнями, навпаки, суспільне буття відлунюється в його віршах широко й повноваго (бо невимушено! — "Нехай живе єднання серць і рук...", 1956). Розробляючи традиційні теми (патріотизму, миру, праці тощо), він знаходить дуже прості, зворушливі слова, і в цьому контрасті громадянськи високого і дуже земного, людяного оживають навіть заграні мотиви: "Коли дзвенять дротами срібні гони і літаки торують в небі путь... Я мир люблю, як люблять міліони простих людей, що на землі живуть" (1955). Чужий усякій ксенофобії, Сосюра відроджує почуття національної гідності, сягаючи висот художньої афористичності: "Листку подібний над землею, що вітер з дерева зрива, хто мову матері своєї, як син невдячний, забува" (1956-1958).

Поета не полишає радісне відчуття творчої сили, незалежної від похилого віку творчої снаги. Воно не зрадить Сосюрі, буде дарованою йому "іскрою богів" та однією з провідних тем останнього десятиліття. Так, мовби не в старість і небуття стелиться поетова дорога, а в світлі й манливі далі, що ждуть, кличуть і вітають його. Ці пізні мажори не мають нічого від пози, робленого оптимізму. Вони — від високості, ба навіть "нетутешності" погляду, якому відкрито те, чого не бачать інші ("Бабине літо", 1956).

В основі цього почуття — свідомість роду, що не відає смерті, в єдності з яким поет і почувається щасливим. Лірик із ліриків, Сосюра майже ніколи не зазнає жури самотиння — він "з", він — "разом", він — кровина роду, якій за себе не страшно: "Народе мій! Сади в пустині ти посадив, проклав мости. З тобою в далі солов'їні мені судилося іти", "Батьківщини молодість — молодість моя!", "Хай на скронях у нас сивина, сивина, але юна любима Вітчизна" — ці та інші численні висловлювання є конденсованим виразом почуття, яке буквально розлите скрізь у пізній ліриці Сосюри. Всемогутнє, всеохоплююче, воно від десятиліть трактувалося вульгарною критикою як вияв громадянськості. До певної міри так воно і є, але хіба це тільки свідома установка, а не щось складніше і ширше?

Оспівувана Сосюрою суспільна дійсність для нього безумовно позитивна, прийнятна, тотожна таким поняттям, як юність, життя, безкінечність, любов тощо. Вона не є предметом рефлексії (що є основою свідомого громадянського мислення), є ще одним втіленням ліричного "я", а не відбитком поза ним існуючої даності, в осмисленні якої і перевіряється глибина громадянської свідомості цього "я". В. Маяковський писав: "Я хочу быть понят моей страной, а если не буду — так что ж, по родной стране пройду стороной, как проходит косой дождь". Оцього рефлексійного "так що ж", цієї дистанції між індивідуальним і суспільним світобаченням у Сосюри немає! Вони злиті, що характерно для синкретичної — первісної родової — свідомості, яка не стільки зазнає корекцій з боку особистості, скільки обдаровує собою індивіда. Ця свідомість — і поетова, і суспільна, всіх і кожного, її можна передавати "з рук у руки", і вона від того нічого не втратить, а лише розпросториться, що власне і є головним. "Люби її і серцем, і душею... і будеш ти з Вітчизною своєю, як і вона, безсмертний у віках" (1956) — поет не радить, він передає іншим те, чим сам багатий!

Тобто хвалена громадянськість Сосюри — метафізична, інакше вона просто не узгоджується з громадянськістю тих членів суспільства, які його не тільки славили, а й ганили, картали, намагаючись правити й поліпшувати відповідно до в ласного сумління. Всі розумування про Сосюру як свідомого громадянського лірика, що мають кон'юнктурну мету привласнити його талант і перетворити його на рупор державних ідей певного часу, спростовуються розосередженістю самої громадянської ідеї, якою справді перейнята вся його лірика. Серцевиною цієї ідеї є прийняття й апологія життя як такого в усіх його багатоликих виявах. І тому рівновартісними тут є любов до жінки і любов до краю, радість і біль, захват і потерпання: все це різні чуттєві вияви одухотвореності неалієнованої екзистенції, що має самочинне й незалежне від конкретних ідеологічних установок значення. Це ясно засвідчує вже збірка "Біля шахти старої" (1958):

До тебе, друг, любов мою незмінну

не можу порівняти я ні з чим,

так, як любов святу до Батьківщини,

що володіє всім єством моїм.

І в щастя дні, і в дні біди грозові,

не знаючи ні спокою, ні сна,

завжди палають в серці дві любові...

Але по суті це любов одна. (1957)

В язичницькій універсальності сосюринської аксіології вбачаємо не слабкість, а силу поета, що звільнила його кращі твори від фальші й облуди кожного окремого моменту радянської історії. Громадянськість Сосюри як поета — якість експліцитно-принагідна. Насправді ми стикаємося тут з дивовижною в добу тотальної алієнації хтонічною первинністю світосприймання, "наївною" (в Шиллеровому розумінні) авторською позицією.

1959 р. виходить у світ збірка "Лірика", присвячена онучці Орисі. Наступного, 1960 р. поет завершує поему "Розстріляне безсмертя", розпочату ще в довоєнний час 41 й опубліковану лише 1988 р. Є підстави думати, що "заспівна" частина твору (друга його назва — "Безсмертя"), присвяченого жертвам сталінського терору, є коли не поновленим шматком утраченої поеми "Махно" 1924 р., то принаймні авторським спомином її уривка ("Ти просиш зір твій, — себто Махна. — В. М., — наче жало..., поему розпочать нову, бо першая давно пропала в сумних архівах ДПУ").

Поема багата на проникливі характеристики, які з доброї пам'яті і відстані років автор дає друзям і супротивникам і які разом з оцінкою власних вчинків відтворюють (бодай почасти!) образ тяжкого, чорного часу. Ці поетичні мемуари Сосюри написані з артистизмом і легкістю, але за ними — місяці і роки болісних роздумів.

Нові поеми і книги свідчать про виняткову творчу активність Сосюри на рубежі 50—60-х років, а біографічні документи — про різке погіршення його здоров'я42 . У 1959—1960 рр. він закінчує роботу над новими частинами автобіографічного роману "Третя Рота", що є на сьогодні чи не головним джерелом відомостей про поета. Написаний у стилі ліричної, вельми експресивної прози (Сосюра і тут лишається передовсім ліриком!), твір цей багато каже про натуру митця — розшарпану, імпульсивну, часто алогічну. Це відбито і в композиції (окремі епізоди виписані дуже детально, якісь означені одним штрихом, інші взагалі не висвітлені), і в судженнях автора, подекуди вельми суб'єктивних 43 .

У поемі "Щастя сім'ї трудової" (1961), книгах "Близька далина" (1960), "Поезія не спить" (1961), що виходять з робітні Сосюри попри тяжку хворобу серця44 , щасливим художнім знахідкам сусідить маса вторинних, трафаретних текстів. Виразно дає знати про себе небезпека творчого самоповторення й переспіву. З-під пера Сосюри вихоплюються цілі шереги віршів на один мотив, які нічого не додають до сказаного раніше і тільки знижують емоційну напругу попередніх поетичних одкровень. Блискучий майстер вірша, він практично не відмовляє редакціям в їх численних (переважно ювілейних і святкових) замовленнях, ідейно-тематична вбогість яких, та й сама "принагідність" писання не можуть не позначитися на художньому рівні продукції. Але загалом спогаду, повернення до молодості, характерного для лірики попередніх часів, стає менше.

На схилі літ поет ніби заново навчається цінувати швидкоплинну мить життя, її мінливу красу, прагне втолити нею свою невтоленну душу. Він і справді "розчиняється в "зеленому світі" природи, як йому гнівно докоряли теоретики соціалістичного реалізму 45 1951 р., і немає в цьому жодного відступу від високого мистецтва, а навпаки — естетична свіжість заідеологізованого поетичного дискурсу, нові етичні аспекти.

Йдеться про кардинальну етичну трансформацію стосунків людини і природи, коли на зміну підлеглості приходить взаємодоповнення і рівність, осмислена рівновага кровного зв'язку. В щемній ліриці Сосюри "цар природи" зрікається своєї вигаданої влади і визнає себе частинкою космосу. В усій повноті цю ідею мистецтво висловить пізніше — в 70-х роках, але готується і зріє вона вже в пізній ліриці Сосюри, у пафосі органічного єднання його ліричного "я" із всесвітом річок, зоряних небес і п'янких трав. Коли чи не вся поезія виспівувала гімни промисловим гігантам і синхрофазотронам, Сосюра "наївно" нагадував про те, що щастя — не в перемозі над природою, а в гармонії з нею. В цьому пафосі — досі не прочитана філософська сторінка пізньої творчості Сосюри, поета, котрий мав розумне, майбутньому відкрите серце:


Віє свіжістю лугу й ріки

у вікно. Аромати квіток...

Засвітились на небі зірки.

Не злічити мені тих зірок.

Полюбив я цей спокій ночей...

Виткнув місяць з-за хмари свій ніж...

І зорять міріади очей

в мою душу, розкриту навстіж.

В неї вітер духмяний несе

од трави, од акацій привіт...

Я — безмежність, я — зорі, я — все,

з чого є весь навколишній світ! (1960-1961)

Творчість, любов, відчуття краси для Сосюри — завжди молодість. Ці начала несмертельності духу багатократно переплітаються, переходять одне в одне: спів стає молодістю, молодість — любов'ю до Вітчизни, а відданість землі і відчуття родової приналежності — піснею і життям поета ("Що сили дає твоїй пісні, поет...", 1962). Поет і лишається юним до останніх днів, не бажаючи спізнавати похилості віку, хай і тричі умудреного. За всієї тонкої філософічності пізня лірика Сосюри сповнена молодечого руху, енергії, незатерплого світовідчуття. Це не стримані медитації сивочолого мудреця, а первісна мудрість чуттєвої повні, радісне вітання вічних змін, яким немає кінця-краю, поцілунок язичника у вуста діалектики. І рух, і воля, і любов — віталістична пропозиція Митця людині, присадженій на життєвий діл ілюзіями раціонального глузду: "І все, як пісня солов'їна, чуття загострює моє... Прекрасна мить, коли людина, людина птицею стає!" (1962).

Чим гостріші осінні вітри студять чоло поета, тим палкіше поривається він до буйноцвіття життя, тим повніше відчуває його. Між оцими з великою щирістю і хистом окресленими берегами умирання і відродження ллється одна велика пісня останніх прижиттєвих збірок Сосюри "Осінні мелодії" та "Весни дихання" (1964). Все в ній — і вічна даль коханої Вітчизни ("Сяє сонце мені крізь повіки..."), скарби духовної і матеріальної культури, привласнені поетичним серцем ("В безоднях космосу", "Усміх"), і немеркнучі спогади, світлий сум за роками ("Очерет, окута..."). Щастя злитості зі світом відтворене тут у дивовижній повноті і ясності:

Ще ранок рос із квітів вій не витер,

ще сріблом мов покрита вся трава.

Не чуть пташок, і тільки смутно вітер

мелодії осінні навіва.

І на душі так тихо і прозоро,

як навкруги, і синьо-синьо так...

І тільки спомини цвітуть у ній, як зорі,

як у житах багряно — ніжний мак.

Вона, як поле, відбива хмарочки,

легкі їх тіні, в зміні кожну мить.

Торкає вітер пальцем колосочки —

й вони дзвенять... То кров моя дзвенить... (1962)

Відчуваючи всього себе в усьому, поет без розпачу й скорботи говорить про красу осінньої пори, наче це не шістдесят третя, а вісімнадцята його осінь: "Синьо й молодо навкруг... Що там, що там лине? То душі моєї друг — крик перепелиний" (1960—1961). Жива дійсність, що бентежить уяву, для художника завжди на першому плані, тільки в багаторазовому осмисленні набуваючи символічного звучання (багнет у місячному сяйві, перестук коліс по рейках, небесна солов'їна далечінь тощо). "Чиста" символіка, поетична алегорія для Сосюри — виняток і рідкість, побічний ефект ліричного переживання дійсності (як у вірші "Я йду на гору, збив коліна...", 1962). Алегорія не потрібна Сосюрі, для котрого барвиста земна даність сама є алегорією безсмертної душі, вічності! Тому так послідовно поет обстоює міметичні принципи поетичного письма, його земну вкоріненість: "Ти чуєш молота удари, що пробивають людям путь! Не залітай, поет, у хмари, а до народу ближче будь". Для Сосюри це означало відтворювати життя в многоликій і манливій його безкінечності. Будучи ліриком тривожної, музичної душі, він черпав сили у вічно молодому русі природи і суспільства, вірив у нього, сам був його "співною часткою":

Хай опадає лист в саду

на землю в срібному інеї —

я в пісні молодість знайду

і довго-довго буду з нею.

("Подібна юність до весни...", 1962)

8 січня 1965 року поета не стало, але старість і хвилини не мала над ним влади.

На зорі космічної ери, коли в черговий раз зманена науково-технічними досягненнями людина почулася незатишно, коли вона раптом гостро відчула свою незахищеність і затраченість — під "ракетними небесами", на уламках опозиційних ідеологій, — поезія В. Сосюри явила нам давно забутий, а проте у чомусь безумовно рятівний для людства тип світовідчуття. Може, цілком намарне. Але це вже наша проблема, зарадити якій поет більше нічим не може, бо вже зробив для її розв'язання все, що міг:


Я все люблю, люблю без краю,

люблю за серця теплого биття...

Я крапля та, що думає й співає

у океані вічному життя. (1962)


ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

„Сосюра В.М.”, вибрані твори: В 2 т. – Київ: Наук. Думка, 2000.

1 Сосюра В. Твори: В 10 т. — К.: Дніпро, 1970. — Т. 1. — С. 82. Далі посилаємося на це видання.

2 Сосюра В. Третя Рота. — К.: Рад. письменник, 1988. — С. 6—7.

3 Там же. — С. 23.

4 Див.: Голос ніжності і правди. — К.: Дніпро, 1968. — С. 21— 22, 27.

5 Див.: Сосюра В. Третя Рота. — С. 96, 106.

6 Бурляй В. Володимир Сосюра. — К.: Держвидав. худ. літератури, 1959. - С.4.

7 Див.: Сосюра В. Третя Рота. — С. 108—109.

8 Див.: Там же. — С. 96.

9 Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. — Ф. 44. — Оп. 1. — № 447.

10 Бурляй В. Володимир Сосюра. — С. 6.

11 Голос ніжності і правди. — С. 117.

12 Див.: Сосюра В. Твори: В 10 т. — Т. 10. — С. 77.

13 Див.: Сосюра В. Третя Рота. — С. 251.

14 Рукописний фонд Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. — Ф. 139.

15 Сосюра В. Третя Рота. — С. 244.

16 Вичерпний аналіз поеми знаходимо в статті М. Зерова "Володимир Сосюра" (1926) / Зеров М. Твори: В 2 т. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 2.

17 Див.: Сосюра В. Третя Рота. — С. 217—218.

18 Див.: Сосюра В. Третя Рота. — С. 226—227.

19 Див., наприклад: Савченко Я. Занепадництво в українській поезії // Життя і Революція. — 1927. — № 2. — С. 160—162.

20 Див.: Сосюра В. Третя Рота. — С. 221.

21 Вірш цитується в первісній своїй редакції, що автор доводить у праці: Володимир Сосюра. — К.: Дніпро, 1990.

22 Див.: Микшпенко О.І. Друзі чи супротивники? // Київ. — 1990. - № 2. - С. 143-144.

23 Окрім згаданої вище статті Я. Савченка див.: Савченко Я. Мертве й живе в українській поезії// Життя і Революція.— 1929.— Кн. 1. — С. 125—126; Христюк П. Соціальні мотиви в творчості Сосюри // Червоний шлях. — 1926. — № 2. — С. 133—135; Музичка А. Журнальна українська лірика 1926 р. // Червоний шлях. — 1927. — № 2. - С. 169.

24 Див.: Сосюра В. Третя Рота. — С. 246—249.

25 Див.: Коряк В. Українська література. Конспект. — Харків: ДВУ, 1929. — С. 246; Белецкий А.Й. Владимир Сосюра // Красное слово. — 1928. - № 5. - С. 148-150.

26 Див.: Сосюра В. Твори: В 10 т. — Т. 1. — С. 346.

27 Таку думку обґрунтовує О.І. Микитенко у статті "Друзі чи супротивники?" // Київ. — 1990. — № 2.

28 Сосюра В. Третя Рота. — С. 281.

29 Белецкий А.И. Владимир Сосюра// Красное слово. — 1928. — № 5.

30 Див.: Голос ніжності і правди. — С. 249.

31 Див.: Сосюра В. Моя праця на фронті // Твори: В 10 т.— Т. 10. - С.19.

32 Див.: Голос ніжності і правди. — С. 95—96.

33 Це потверджує і стаття Л. Новиченка "Гул прибуваючих сил" //

газета. — 1944. — 1 трав.

34 Див.: Бурляй Ю. Володимир Сосюра. — К., 1959. — С. 155—158.

35 Див.: Голос ніжності і правди. — С. 129.

36 Див.: Бурляй Ю. Володимир Сосюра. — С. 155.

37 Хронологічна історія цієї кампанії детально описана в статті В. Коваля "Любіть!" // Літературна Україна. — 1989. — 2 берез.

38 Див.: Моргаєнко П., Речмедін В. Вірші, які не служать народу // Вітчизна. — 1951. — № 7. — С. 156.

39 Див.: Сосюра В. Третя Рота. — С. 302—303.

40 Див.: Київ. — 1988. — № 12. Тут же див. грунтовний аналіз твору: Барабаш Ю. Іван Мазепа — ще одна літературна версія.

41 Див. передмову С. Гальченка до публікації поеми // Вітчизна. 1988. -№!.- С.92.

42 Див.: Сосюра В. Твори: В 10 т. — Т. 10. — С. 165.

43 Про це говорить О.І. Микитенко в статті "Друзі чи супротивники?".

44 Див.: Голос ніжності і правди. — С. 398—399.

45 Моргаєнко П., Речмедін В. Вірші, які не служать народу. — С. 156.