існування гострої політичної боротьби між окремими угрупуваннями ( Дорошенко – Брьоховецький, Дорошенко – Многогрішний, Самойлович – Многогрішний, Дорошенко – Самойлович тощо );
міжусобна боротьба за владу, всевладдя старшин на місцях й перевага у них особистих інтересів над національними, державними ( ілюструвати це можна епізодами з мови Самойловича із старшиною Д. Многогрішного, таємного його арешту, насильницької відправки в Москву і захоплення влади Самойловичем )1 ;
зрада національним інтересам з боку панівного стану українського суспільства, одна частина з якого спочатку перейшла на бік Речі Посполитої, а друга, пізніше, на сторону Московського царства, які взяли найактивнішу участь у боротьбі проти власного народу ( Томара, Брюховецький та ін. );
перебування у початковому, невиразному стані національної державної ідеї ( Дорошенко, Мазепа, Гострий ), що зумовило політику автономізму і її керівництва ( Брюховецький, Многогрішний, Самойлович, менше Дорошенко );
частково несвідома протидія і трагічний збіг обставин ( стосунки Дорошенка і Сірка, Дорошенка і його дружини Фросі та ін. ).
У дилогії відображено також чинники, що спричинили трагедію України, зокрема постійна агресія ( політична, військова, культурна, релігійна ) з боку сусідніх країн ( Польщі, Московії, Туреччини, Криму ), що була спрямована на захоплення українських земель та ліквідацію Української державності.
Закінчується друга частини дилогії – роман "Руїна" – змалюванням весілля І. Мазепи та його нареченої Галі ( мабуть, це є символом того, що не дивлячись на всі страждання і горе, життя все-таки продовжується ) і від'їзду молодих до гетьмана Самойловича.
Варто також зазначити, що в історичній прозі М. Старицький, як правило, зберігає оптимальне співвідношення історичної правди і художнього вимислу. Незначні відступи від послідовності історичних подій не порушують загальної картини історії.
Незважаючи на цензурні перешкоди, і в другій частині дилогії – романі "Руїна" – М. Старицькому вдається змалювати позитивний художній образ І. Мазепи.
Багато сил та енергії докладає Мазепа для об'єднання Лівобережної і Правобережної України, припинення розорення рідного краю. Але всі його зусилля розбиваються через підступність, лицемірство, заздрість, зраду і користолюбство претендентів на гетьманську булаву та їх прислужників, через підступну і загарбницьку політику сусідніх держав, які за свої послуги вимагали високої, непомірної плати – території України та її людей. Внаслідок цього найкращі сини і дочки України приречені на загибель: гинуть Іван Богун, хорунжий Нечуй-Вітер, полковник Гострий. Жахливою смертю страчують Мар'яну.
Руйнівні процеси в Україні поглиблюються, людей охоплює страх і безвихідь, падає авторитет Дорошенка, який у момент відчаю, щоб отримати допомогу від татар у своїй важкій боротьбі, вдається до нелюдського вчинку – посилаючи татарському ханові у подарунок полонених.
Частково цей гріх падає і на Мазепу, який іде послом до хана, але є ще Бог на світі – він не дає здійснитися цьому безчестю. Мазепа потрапляє до козаків, у важких душевних переживаннях він усвідомлює, що мимоволі мало не став катом для своїх співвітчизників.
Однак М. Старицький говорить, що за злодійства проти народу рано чи пізно приходить розплата, не мине вона і Томару, який за свої вчинки знайде ганебну смерть від руки Мазепи.
Все ж таки дилогія закінчується оптимістично. Тяжкі втрати України. Але ті, хто залишились жити, пам'ятають про загиблих і готові продовжити боротьбу.
ІІІ. Зображення гайдамацького руху в історичному романі М. Старицького "Останні орли".
Важливе місце у історичній романістиці Старицького займають традиції Т. Шевченка.
Задум історичного твору про Коліївщину виник у М. Старицького в 1899 р. У записній книзі письменника за цей рік є список дійових осіб з короткою, часом докладною, характеристикою. Вже в цьому первісному начерку бачимо деякі моменти спільні з Шевченковою поемою. Так, наприклад, епізод смерті Залізняка Старицький окреслює близько до поеми Шевченка " ... Зрада в таборі ..., – записує він. – Залізняк утікає завчасно в Бесарабію ... Смерть його в чужому степу при звістці про страту Гонти".1 В короткій характеристиці Гонти читаємо " ... ненавидить католиків... ріже і своїх дітей"2 ( пізніше Старицький відмовився від цієї деталі. Одну з дійових осіб повісті Старицький стисло характеризує, посилаючись на Шевченка: "Молодий селянин ( на зразок Галайди ) потім гайдамака".3 Очевидно цієї замітки письменникові було досить, щоб потім відтворити у своїй уяві відповідний художній образ.
Написана російською мовою, повість М.Старицького "Посьледние орлы" протягом тривалого часу залишалася невідомою ні читачам, ні дослідникам. Л. Сокирко в монографії про М. Старицького вважає, що повість не була написана і залишилася "в сфері задумів автора".4 Такого ж погляду дотримується і Куриленко.5 Проте це помилкове твердження.
Повість не тільки була написана, а й того ж таки 1901 р. опублікована в газеті "Московский листок".1
Старицький поставив собі за мету, як і Шевченко, відобразити і оспівати повстання 1768 р. на Правобережній Україні проти польського панства і католицького духівництва.
"Минуло сто років відтоді, як Богдан Хмельницький приєднав разом з іншими землями й Київ до Російської держави".2
Ця історична повість українського письменника-класика – широке полотно про Коліївщину, повстання українського народу під проводом Залізняка та Гонти. Відтворюючи соціальні та релігійні конфлікти того часу, показуючи непримиренну боротьбу народу проти польської шляхти і католицького духовенства, автор багато уваги приділяє особистому життю своїх героїв. Сюжет твору динамічний і напружений.
Уже з перших рядків твору ми знайомимося з головним героєм, який і поведе Правобережжя проти гнітючої несправедливості. Це – Залізняк. "Попереду йшов у багатому, блискучому запорозькому вбранні ставний, кремезний козак середнього віку, при квітучому здоров'ї; обличчя козакове не вражало красою, але хто хоч раз бачив ці сповнені енергії й життя риси, ці полум'яні іскристі очі, цей орлиний ніс і розмаяні вуса, - той ніколи не міг забути їх. І постать, і хода цього значного козака, і всі рухи його виказували владну силу, яка одразу скоряла всяку волю, а погляд його темних очей був такий гострий, що пронизував до найпотаємніших куточків серця й примушував його тривожно битися." ( "Останні орли", С. 3 ). Глибоко психолізованою виступає природа, яка передає міць і настрій головних персонажів. Тут Пріся вперше зустрічає Залізняка і з радістю вискакує вперед, тягнучи за собою й Петра. Дівчина радісно вигукує, радіючи цій зустрічі: "Ох, який же він братику славний!.. Наче сонце сяє, і жупан на ньому такий пишний, мов на ясновельможному панову ..." ( "Останні орли", С. 9 ). А сонце й справді раділо разом з Прісею. "Стояла рання, тепла весна ... Яскраве сонце променилось і виблискувало на позолочених банях і хрестах печерських церков,обливало м'яким світлом сріблисті хвилі квітучих садів і лягало теплими токами на уступах гір ..." ( "Останні орли", С. 5 ). Залізняк – це ніби та весна, те спасіння, яке поведе за собою народні маси. Він, як і довгождана весна, втілення нових сил та прагнення боротьби за права своїх земяків. Тут, у цій процесії, Залізняк зустрічає Найду, який зневірився в "переможному ідеалі" і вирішив скоритися долі. "Що це?" - , впізнаючи знайомі риси подумав Залізняк, придивляючись до зніяковілого ченця. – Гра уяви, нечувана подібність, чи якийсь дивовижний випадок? Щоб славний козак Найда, краса й гордість усього Запоріжжя, його улюблений хорунжий, котрого два роки вже вважали загиблим, опинився тут ченцем у монастирі?" ( "Останні орли", С. 10 ). Залізняк не може повірити у це, але помітивши, як ченець зніяковів, впізнає у ньому того самого Найду, якого " ... знав майже з дитячих літ: запорожці, які брали участь в одному з гайдамацьких походів, знайшли десь цього хлопчика ще зовсім маленького й забрали з собою в Січ, де він став незабаром загальним улюбленцем? ( "Останні орли", С. 11 ). " В одній сутичці з ляхами, коли перевага виявилась на боці поляків, і гайдамакам довелося рятуватися втечею, Найди не стало" ( "Останні орли", С. 12 ). Але у такий важкий для України час Залізняк дає зрозуміти, що Україні потрібні вірні, віддані люди, які б могли зі зброєю в руках виступити проти шляхти. "Ти служитимеш постом та молитвою собі, а не Україні!" ( "Останні орли", С. 13 ), але зневірений Найда відповідає: "Вона й так приречена на загибель", - і тяжко зітхнув ( Там же, С. 13 ). Старицький в уста найди вкладає слова зневіри: " ... я – мрець, умерла моя душа і не людині воскресити її!!" Зневірений Найда залишає неньку-Україну на тих " ... в кого є й сила, і надія, і віра"... ( "Останні орли", С. 15 ). Залізняк все ж таки не може скласти руки, він привик боротись до кінця, і хоч цей кінець буде фатальним, але він не тратить надії. Він згадує і про "богом даного" гетьмана Богдана, але при розмові з Найдою покладає надію й на іншого: " ... а хто тобі сказав, що не дасть нам господь і другого такого?" ( "Останні орли", С. 14 ).
Уже з перших рядків окреслюються самобутні і непересічні образи народу – майбутніх борців за волю.
Шевченко акцентує на соціально-економічних чинниках повстання, у Старицького – на політичних, національно-рклігійних.
Питання політики, віри в романі подаються в динаміці їх діалогічного розкриття та подієвої аргументації. Весь цей матеріал засвідчує глибоке розуміння письменником предмета розмови, без спрощень і тенденційності. Так, дискусії персонажів з питань свідомого вибору віри ( між Мельхіседеком Значко-Яворським і Залізняком ). Печерський ігумен, розуміючи горе народу, страждання та нелюдські знущання, звертається з питанням до самого Бога " – Ох, горе, горе – тяжко зітхнув ігумен. – Доки, господи одвертатимеш слух свій од зойків і стогону народного?" ( "Останні орли", С. 17 ).