Ознаки «ментальності» позначаються на звичаях, традиціях, людській поведінці, на діяльності у будь-яких сферах, особливо яскраво — у мистецтві та літературі. Це стосується й українського письменства, що зумовлено глибоко органічними чинниками національної психології з її домінантними емоційно-чуттєвими рисами, виявленими у тонкому ліризмі переживань (у піснях), мрійництві, одухотвореності, тяжінні до витонченого естетизму (народні вироби), гармонії (у ставленні до природи), повазі до особистісних інтересів, до свободи та вічевого права тощо. В сукупності такі елементи витворюють «кордоцентризм» (грецьк. cardia — серце та лат. сentrum — осереддя), власне основу української душі, її чільний визначальний принцип, у річищі якого розглядається національна «ментальність», розбудовуються відповідні світоглядні настанови. Серед них окреслюється «антеїзм» (від давнього велетня Антея, котрий був непоборним доти, допоки тримався матері-землі), що полягає в любові до рідної землі, обожненні її, у прагненні гармонійних стосунків з нею, у шануванні родини.[49]
Брак раціональних елементів, дисциплінованості, вольового чину національної ментальності одними з перших усвідомили письменники (Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка, «неокласики», представники «празької школи»), які зробили продуктивну спробу переакцентації питомого «кордоцентризму», спрямування ментальної стихії великої емоційної напруги в доцільний дисциплінований потік, тобто переведення традиційного «кордоцентризму» у нову перспективну якість.
П. Куліш жертовно працював, за його словами, «над пробудженням суспільно-національної свідомості» народу, самовіддано захищаючи його інтереси. Письменника називали «фанатиком української народності», «ревним захисником малоросійського інтересу в літературі», «вчителем і проводирем». За відсутності української держави він, як і Т. Шевченко, закликав «ґрунтувати» «отечество собі... в ріднім слові», надаючи мові першорядного значення в самозбереженні й самоусвідомленні нації. Не приймаючи бунтарства, «гайдамаччини» («Не мечем нам воювати»), П. Куліш ідеалізував освіту, науку, культуру як єдино виправданий шлях досягнення народом кращої долі, бо тільки просвітительство, на його думку, могло принести справжнє визволення, зцілити «сліпого брата».[50]
І водночас той же Куліш, ревний оборонець української ідеї, був здатний на таке, що лежало поза логікою нормального сприйняття. Він і сам погоджувався, що «наробив багато промахів, багато дурниць, багато непристойностей». Жив національною справою — і водночас займався «обрусительною» роботою у Польщі, опускався до вірнопідданства, співаючи хвалу «єдиному цареві» та «єдиній цариці», що роздавили «розбоями і руїнами неситу Гадюку (Запорозьку Січ) за порогами». Переймався долею України — і «проклинав ту сумну гірку годину», коли із світів повертався до неї, бо тут «дурень дурня в пекло поганяє». Все життя працював для народу — і так характеризував його:
Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п'яниць та розбишак великих!
Воістину незбагненний, парадоксальний, «гарячий і холодний разом» Куліш![51]
Від настрою Куліша залежали і громадські справи, і літературна діяльність, і ставлення до свого народу. У стані ейфорії він пише: «Нам слід жити з простим людом, слід з ним поріднитися; серед простолюддя скоріше натрапиш на вірну, щиру й живу людину, ніж: серед панів, у простих людей є щира дружба, є любов, якої не схитнуть ніякі рахунки та відносини». У листі до Милорадовичівни говорить, що «мужики перві граждани українські». У стані депресії все вищесказане йшло шкереберть. Свідченням цього є листи до Барвінського («Ми народ незгідний: ми наслідники тих розбишак, з котрих наробили собі героїв честі і общого добра; ми варвари, наші задуми і почуття мізерні») та до О.Кониського: «Попсований народ». У такі хвилини він звинувачував свою українську ментальність: «У мене безодня хохлацького ледарства. І полежати на боці, нічого не роблячи, для мене найвтішніша з насолод». У деяких листах цей дуалістичний підхід висловлювався одночасно, наприклад, до Ганни фон Рентель Куліш писав: «Кращого від українців в ідеї нема нічого, але в дійсності я не відчуваю до представників українізму особливої пошани. Небагато в нас людей гідних, решта — дурноляпи, можливо, більш шкідливі, ніж корисні для розповсюдження в суспільстві рятівної для майбутнього української ідеї».[52]
Найбільшу непослідовність виявив П. Куліш у трактуванні козацтва: він то возвеличував його, то обливав брудом, вважаючи, що було воно не лише «буйним цвітом, а іноді й колючим будяком серед нашого дикого степу».
Прикладом того, що така взаємовиключаюча характеристика можлива у Куліша в одному творі, є його роман «Чорна рада». З одного боку, «на Запорожжі воля ніколи не вмирала», там рівність шанувалася, а тому «Запорожжє іспоконвіку було серцем українським», а з іншого — «Запорожжє перше було гніздом лицарства козацького, а тепер виводить тільки хижих вовків да лисиць», запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки», які, «аби не робити діла на господарстві», ішли на Запорожжя, щоб «п'янствовать да баглаї бити, а не лицарювати». Звісно, таке, неоднозначне трактування запорозьких козаків не тільки дратувало українське громадянство, а й викликало нищівну критику на адресу П. Куліша. Поцінування козаків як «вражих синів» для того, хто знає історію козацтва, зрозуміло, неприйнятне. Але сама постановка проблеми неоднозначності козацтва, як і неоднозначності народу, тверезого читача змушувала замислитися.[53]
М.Костомаров писав, що «Чорна рада» однаковою мірою відзначає «и могущество, и слабость духовной жизни народа». І таке зауваження справедливе. Воно спонукає до роздумів над тим, чому народ з одвічним прагненням до свободи, до соціальної і національної незалежності лише на дуже короткий час все те мав. Тож непослідовність, суперечливість оцінок не завжди пояснювалися тільки вродженою розполовиненістю П. Куліша, на те були й певні об'єктивні причини (щоправда, подібне траплялося рідко).
Важливе місце в романі відведено показу бідноти – селянства, міщан, козацької голоти. Зрештою, саме ці верстви суспільства, «чернь», і визначають наслідки чорної ради – обрання гетьманом Івана Брюховецького. Біднота в романі виступає загальною масою, хоч і активно діючою. Її представники показані тільки як епізодичні персонажі, вони не індивідуалізовані. Проте з окремих сцен, епізодів, з того, як змальовує Пантелеймон Куліш їхню поведінку, дії, їхні розмови, виступає узагальнений образ народу як «черні», не здатної усвідомити загальнонародні інтереси, готової до стихійного бунту, грабіжництва, нерозумних вчинків.
Народ України в романі «Чорна рада» загалом знаходиться на задньому плані, але в окремі моменти ніби проривається наперед і стає перед читачем.
Проте, як художник, Пантелеймон Куліш не може не визначити, що народні маси справді зазнавали жорстоких утисків, кривди, що вони шукали соціальної справедливості. Коли Шрам з Череванем їхали до Києва, їх оточили міщани, які обурювалися: «Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, башти, плоти, чини, мито і чорт знає що!» (с. 30). Таких епізодів у романі чимало, що свідчить про досить правдиву передачу П. Кулішем настрою народних мас: «...один свити золотом гаптує, а інший, може, й сірячинки не має, один оком своїх сіножатей не займе, а ми ось із половини косимо», – ремствують селяни (с. 76).
Повертаючись до історичного роману П. Куліша «Чорна рада» бачимо, що політичним стрижнем стало припущення Грабянки в його літописі про те, що «два союзніе мужи» – наказний (тобто тимчасовий) гетьман Сомко і паволоцький полковник Іван Попович – могли б, якби довше жили, спільними зусиллями об'єднати Правобережну й Лівобережну Україну під рукою московського царя. Уже в самому цьому виборі для романного зображення історичного сюжету й історичних осіб письменник-патріот, який орієнтувався на участь у легальному літературному процесі в Російській імперії, пішов на прикметний компроміс: узявся показати боротьбу в українській історії за національну державність, але – щоби задовольнити вимоги імперської влади й цензури – у складі Московського царства.
Цей ідеал автономної козацької держави формулює в романі опоетизований автором гетьман Сомко: «І дай, Боже, <...> щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву! Я отеє <...> хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю!» (с. 44).