Л.В. Краснова у статті «Грані поетичної майстерності» досліджує екзистенціальний рівень текстів Ліни Костенко. Вона наголошує на великій ролі метафори в художньому світі поетеси, розглядає різновиди метафори, якими користується поетеса. Дослідниця говорить про велику роль особистісного, індивідуального начала в творчості поетеси, про афористичну мову Ліни Костенко, про надзвичайне багатство її авторського словника, про органічну вписаність образної системи Л. Костенко в широкий культурний контекст світового рівня. Л.В. Краснова вважає, що емотивний рівень є рушійною силою й стилетворчим фактором усього, що формує творчу індивідуальність Л. Костенко. Також велику роль, на думку автора статті, грає київське підґрунтя світосприйняття і творчості поетеси.[6]
Аналіз проблематики «Думи про братів неазовських» і «Снігу у Флоренції» здійснив М.Г. Кудрявцев. Він робить акцент на виході за межі історичної конкретики у цих творах. «Думу про братів неазовських» науковець сприймає як аналог-антитезу до відомої народної думи. Художня концептуальність твору проектується як на прадавнє минуле, так і на сучасне. Літературознавець вважає, що історизм поетеси у своїй філософській багатовимірності має притчево-аналітичний характер, бо поетеса кожен факт проектує на вічні проблеми у їх сучасному вимірі, у національно-історичному аспекті. М.Г. Кудрявцев, аналізуючи ідейний рівень драматичної поеми, стверджує, що ідея жертовності і ідея людяності нерозривно пов’язані між собою і зливаються в ідею морально-етичної справедливості.[11]
Питанням версифікації, зокрема народних елементів у віршуванні Л. Костенко, займалася О.Башкирова. Вона робить висновок про нечасте звернення поетеси до фольклорних розмірів. Дослідниця акцентує увагу на стилізаційному характері таких творів. Щодо «Думи про братів неазовських», автор вважає уривки з «Думи про втечу трьох братів з города Азова», вкладені в уста одного з епізодичних персонажів, органічними, такими, що сприймаються не як цитати, а як частина твору.[1]
Історіософський часопростір у поемах Л. Костенко став основною темою статті Г. Жуковської. Вона звертає увагу на різні аспекти вивчення художнього часопростору, але зупиняється саме на творчому осмисленні історичного часу на основі ретроспективного логіко-смислового зв’язку й історичної пам’яті, яке має велике значення для розуміння минулого та сучасного. Літературознавець аналізує з цього погляду такі твори, як «Скіфська одіссея», «Сніг у Флоренції», «Дума про братів неазовських». Щодо останньої поеми автор статті зауважує, що час у творі – духовно насичений і «горизонтальний», бо минуле і майбутнє вводяться у сьогодення, і це робить час цілим, єдиним. Науковець робить акцент саме на морально-етичному забарвленні проблематики, де позиція людини зображена в історичному часоплині, і реалізується в її виборі. Дослідниця вважає важливим художнім прийомом увиразнення трагічної ситуації контраст, який полягає у протиставленні зради і вірності, відчайдушної молодості і розважливої старості, життя і смерті, жертовності і корисливості. Використання в поемі цитат з «Думи про братів, які втікали з города Азова» Г. Жуковська вважає доцільним і органічним, вони не відособлені, а природно вплетені у тканину твору. Критик говорить про майстерне використання цих фрагментів, яке посилює поетичність сприймання, поглиблює символічність образів, розширює просторові і часові рамки оповіді, допомагає акцентувати увагу читача на вічних питаннях моралі, відповідальності. [5]
О. Ковалевський аналізує проблему вірності і зради у романі у віршах «Маруся Чурай», поемах «Сніг у Флоренції», «Дума про братів неазовських», «Скіфська Одіссея». Це питання розроблене у його статті «Український комплекс вірності-зради у контексті ліро-епічних творів Л. Костенко». Науковець вказує на численні паралелі з сучасністю в «Думі про братів неазовьких», на ідеї добровільної жертовності як заклику до сучасника, як концепції всього твору і загалом визвольних змагань, у том числі й за періоду застою. Автор статті шукає психологічну мотивацію героїчного вчинку Черняка і знаходить її у прагненні спокутувати довколишнє зрадництво. Комплекс вірності-зради досліджується як етнопсихологічний. [9]
Є. Прісовський у статті «Оновлююча пам'ять», характеризуючи збірку «Сад нетанучих скульптур», говорить про творчу суть часу в поезіях Л. Костенко. Ця творча суть часу полягає у прагненні відшукати свої джерела, у проектуванні історичних подій на сучасність. Автор статті акцентує увагу на присутності у творах збірки глибокого аналізу історичних закономірностей, говорить про почуття історичної перспективи і оптимізму, незважаючи на трагічність сюжетів. Ці настрої реалізуються без декларативності і зовнішньої пафосності. Інтерес до історії дослідник трактує як інтерес до істини.[14]
Збірці «Сад нетанучих скульптур присвячена і стаття В. Панченка. У ній дослідник робить акцент на трагічному світовідчутті поетеси, яке не виключає водночас і настроїв мужнього спокою. В аналізі «Думи про братів неазовських» автор статті робить висновок про невипадкове називання поетесою свого твору саме «думою», тим жанром, який зображував події невигадані, реальні. Літературознавець зазначає, що твір будується на антитезі моральних ситуацій, яка реалізується через відсилання до фольклорної думи. Він каже про певну умовність, до якої вдається Л. Костенко, зображуючи віз, який «їде через усю Україну», ця умовність допомагає подолати історичну конкретику і вийти на всезагальний рівень.[13]
Для аналізу перегуків з народною думою у нашій роботі та з огляду на вживання поетесою визначення «дума» в назві твору, потрібно залучити матеріал дослідження українського народного епосу. Г.А. Нудьга у книзі «Український поетичний епос (думи)» подає визначення думи як народної епічно-ліричної пісні, в якій епічний елемент переважає, але розповідь майже завжди ведеться у ліричному освітленні. Автор монографії вказує на те, що сюжет дум не ускладнюється несподіванками, події передаються якнайприродніше. Сюжети дум здебільшого пов’язані з історією народу та пройняті національною проблематикою. Дослідник каже що у думах завжди ставляться питання волі окремої особистості і волі народу. «Думу про втечу трьох братів з Азова» Г. Нудьга називає одним із кращих зразків світової епічної творчості, відмічаючи глибину узагальнення думки в типове зображення характерів.[12]
1.2 Теоретичні основи дослідження
Для виконання поставлених завдань потрібно викласти теоретичну базу нашого дослідження, для чого дамо визначення окремим літературознавчим поняттям. Насамперед треба дати визначення самому поняттю «лірика». Маємо три визначення лірики. Лі́рика — один із трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури та мистецтва, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття, витворюється нова духовна дійсність, розбудована за законами краси. У переносному значені лірика може означати ліричний настрій або стиль (емоційно-забарвлений, хвилюючий, чутливий, схильний до вираження роздумів, почуттів, переживань). У ліриці першорядне значення надається виражальним засобам, які формують інтимну атмосферу з витонченим емоційним станом, тобто — ліризм. Оперуючи властивими їй зображально-виражальними засобами, лірика має свою якість, визначувану конкретним змістом певної доби та панівними у ній стильовими струменями, естетичними вподобаннями тощо і водночас — ментальною свідомістю кожного етнічного середовища. Терміном лірика позначають також певний віршовий твір або сукупність творів, що відповідають високим естетичним критеріям, переважно невеликих за обсягом, але містких за полісемантичним змістом, окреслюваних своїми формотворчими гранями у багатьох жанрах (балада, елегія, епістола, ідилія, етюд, монолог, мадригал тощо).
Подеколи лірика умовно розмежовується на громадянську, пейзажну, інтимну, філософську тощо, хоч насправді всі ці групи наскрізь інтимізовані. Однак переживання і думки, виражені у ліричному творі, не ототожнюються з постаттю автора, з його внутрішнім світом, для цього запроваджується поняття його ліричного «Я» — так званого ліричного героя, на підставі якого витворюється цілісне уявлення про творчість поета. [18;403-404]
Предметом нашого дослідження є трансформація фольклорних мотивів у драматичній поемі Л. Костенко, тому треба звернутися до такого поняття, як фольклоризм у літературі. Фольклоризм – це наявність фольклорних елементів у літературному творі. Проявляється він на різних функціональних зрізах: через сюжетне запозичення, введення у текст окремих фольклорних міфологічних першоелементів. Виділяють такі основні етапи освоєння літературою фольклору: стилізацію, психологічну інтерпретацію фольклорних мотивів, переосмислення народної міфології. У контексті розвитку української літератури простежується певна закономірність домінування в різні епохи різного типу фольклоризму. Нас цікавить поезія XX століття, тому зазначимо, що у цей період домінує переосмислення фольклорних джерел символічно, з розширенням його семантики новими похідними лініями. У сучасній поезії фольклоризм проявляється переважно через поетично трансформований міфологічний символ, що здобуває нову ідейно-філософську конкретизацію. Також фольклоризм – це процес освоєння фольклору в побуті, культурі, усіх формах мистецтва.[17,699; 18,469]
Наша робота стосується трансформації фольклорних мотивів, тому важливо з’ясувати, що є мотив у літературі. Мотив – тема літературного твору або неподільна смислова одиниця, з якої складається сюжет(фабула). Мотиви рухають вчинками персонажів, збуджують їх переживання і роздуми, особливо тонко динамізують внутрішній світ ліричного суб’єкта. Тому в аналізі лірики поняття «тема» і «мотив» часто зближаються. Роль і художнього-виражальні функції мотиву виявляються у фабулі і сюжеті конкретного твору, в структурі ліричного вірша, циклу, в творчості письменника, в групі типологічно споріднених творів різних письменників. Також мотив визначають як стійкий формально-змістовий компонент твору, який більш прямо співвідноситься зі світом авторських думок і почуттів, але на відміну від них позбавлений відносної самостійності, образності, естетичної завершеності, набуває реалізації у конкретних творах.[17,469; 18,230]