Смекни!
smekni.com

Художня своєрідність роману Ю. Мушкетика "Гайдамаки" (стр. 7 из 9)

В епічних творах завжди на першому плані зображення окремих людей, людські особливості діють у визначених обставинах, конкретному просторі й часі.

Але дії одних персонажів зазвичай викликають в інших персонажів

відповідні дії, що створюють конфліктні стосунки між ними. А ці стосунки, в свою чергу, вимагають відповідних конфліктних дій. Так із вчинків персонажів твору, що виникають і розвиваються у визначеному просторі і часі, складається ціла подія.

В цьому творі протест визріває як неминуча реакція на гноблення та насильство. І щонайперше – у сильних, красивих душах, здатних протистояти всезагальній заляканості, безголоссю, приреченості. Є люди, присутність яких додає віри та впевненості. До них належав і Максим Залізняк.

Щирий у коханні до Оксани, він відчував що вона всією душею пригорнулася до нього. Ще з дитинства покохали вони одне одного, і ніяка розлука не розірвала їх кохання. Вірив їй Максим, і ця віра жила в ньому довгі роки. Тільки вона й могла відігнати всілякі сумніви і острах розлуки, не штовхнути в чужі обійми. Невимовна тяжка туга за потоптаним ворогами коханням огортає цього сильного чоловіка, що так і не пізнав щастя своєїродини. Залізняк до самої смерті не припиняв кохати Оксану. Завжди згадував її з великою любов’ю, залишався вірним тільки їй. Вона, в свою чергу, дуже його підтримувала і вірила, що Максим робить добру справу. За допомогою конфліктів автор виділяє, розвиває й творчо підсилює ті сторони в характерах персонажів які він вважає найбільш істотними.

Думки Залізняка близькі і зрозумілі покріпаченому народові, заповітні думи народні виражає ватажок гайдамацьких загонів, говорячи про те, що треба «відновити козацькі порядки, унію зруйнувати і панів погубити» [2, 21]. Авторитет Максима не обмежується лише колом простого люду. Своїм розумом, гідністю, мужністю він викликає симпатію Гонти “Подобалось відверте, сміливе обличчя, приємна, хоч і скупа посмішка, подобалось і те, як розсудливо, він говорить, як уважно вслухається в чужу мову” [39, 345], і в самого Мелхіседека, який обере його на роль ватажка повсталих: “Гострий розумом і словом, – далі промацував буравчиками очей ігумен. – Сміливий і рішучий. Цей не завагається” [39, 46]. Саме життя виховувало в нього ненависть до гнобителів. Шукаючи виходу, тимчасово опиняється Залізняк у Мотронівському монастирі. Тут він зближується з ігуменом монастиря Мелхіседеком Значко-Яворським, енергійним борцем проти унії. Мелхіседек кличе Максима служити богові, «захищати віру, захищати правду», але Максима хвилює «степ і воля», вільне життя на вільній землі. Розходяться шляхи ієромонаха і Залізняка.

От тому з усіх боків ідуть до нього селяни, ідуть козаки, прориваються крізь отаманські заслони, переходять на бік гайдамаків загони надвірної сторожі. Все яскравіше розгорається полум'я народного гніву, охоплюють нові й нові райони, сіючи жах серед гнобителів. Нові риси виявляються тепер у характері Максима Залізняка. Відважний воїн, що сміливо виступає перед надвірними козаками в обложеному панському замку, умілий і досвідчений воєначальник, організатор повсталих, Залізняк не втрачає і в цих умовах людяності. Мужність у боях і щире вболівання за долю пригноблених, робить Залізняка улюбленцем мас. Ближчою і зрозумілою стає нам велич Максима, коли ми чуємо його відверте зізнання: «З чого починати – ще сам не знаю» [39, 153]. Набуваючи досвід ватажка, Залізняк мріяв про об’єднання українських земель, починав краще розуміти внутрішній світ своїх побратимів, а головне несхитно вірити у правоту розпочатої справи.

Обраний гетьманом, Максим підпорядковує особисті інтереси, інтересам народу. Важко було Максиму дізнатися, що Оксану закатувала шляхта, та не міг він собі дозволити поїхати додому й поховати її. Ніс відповідальність перед гайдамаками, які його обрали. Залишалось тільки оплакати її, та щоб ніхто не бачив його сліз. Навіть виказати свою слабкість не міг він собі дозволити. Також важко було Залізняку втратившого кохану, щей і доброго друга втратити Романа. З яким багато пережили разом, й ділилися останнім шматком хліба.

Бачимо глибоку віру Максима в підтримку з боку царського уряду, певність, яка обернулася на трагедію для повстанців. «Хіба не ви по Орелі кріпостей понаставляли, фортпостами і шанцями Січ оточили. І опинилась та воля в погребі. А митні рогатки?» - заявляє він Войєнкову [39, 317]. Важко було Максимові усвідомити що Російський уряд не хотів допомагати, боявся, що повстання перейде на Лівобережну Україну, треба було придушити його негайно. Гур’єв пішов на хитрощі, бо боявся Залізняка, розумів що у бою можуть програти. Бо мав Залізняк внутрішню силу, яку не чим не зламаєш.

Максим Залізняк займає у романі головне місце. У ньому письменник прагне органічно поєднати історичне, національне із загальнолюдським, показати читачеві не лише видатну історичну особу, а звичайну людину. Спостерігаємо за Максимом у вирі історичних подій у боях з поляками, під час переговорів, у побутовому спілкуванні з козаками на Січі, і в розмовах з коханою Оксаною. Перебуваючи у центрі подій, характер Максима Залізняка розкривається поступово: міцніє, увиразнюється, втілюючи найшляхетні риси нації: волелюбність, патріотизм, відвагу, і водночас чутливість, і ліризм натури в образі Максима Залізняка, помітне авторське прямування до монументальності, багатогранності, до відтворення історії, особистості перебігу, кристалізації її характеру [7, 76].

Залізняку притаманна органічна потреба справедливості: він із тих, хто завжди діє так, як належить, не зважаючи на те, добром чи лихом це, для нього самого обернеться. Й причина такої поведінки вичерпується однією фразою «не міг інакше» [39, 22]. Неправда завжди залишається для нього неправдою, фальш-фальшю, ніщо не примусить його чорне, назвати білим. Це моральна сутність Залізняка. Такий ніколи не зрадить початої справи, бо для цього треба б було зрадити спочатку себе, але в тім-то і річ, що зрадити свою душу він не міг. Навколо Залізняка, як підкреслює автор, завжди виникало поле посиленого морального тяжіння до правди.

У стосунках персонажів відбуваються зав'язки, кульмінації, розв'язки їхніх конфліктів. А в реальному житті конфлікти між людьми звичайно виникають у різних сферах стосунків і можуть мати всілякі властивості

Поряд з Максимом Залізняком виступає Іван Гонта. Юрій Мушкетик зобразив внутрішній конфлікт Гонти. Старший сотник уманських козаків, у вирішальну мить переходить на бік повсталого народу [7, 120].

Якщо Максим Залізняк сам вийшов із наймитів-поденників, його гнів до панства, польської шляхти, до різного роду орендаторів і визискувачів праведний, бо соціально зумовлений, то з Іваном Гонтою було значно складніше. Так, він теж був із бідноти – його батько гнув спину на мізерному клаптику поля, яке так і не зміг викупити в пана, але Гонта – старший сотник уманських городових козаків, його лицарські заслуги оцінив сам граф Потоцький, подарував йому за це двоє сіл і виклопотав нобілітацію в дворянство. Що здавалося б тепер єднає його з цією голотою?

Отут Юрій Мушкетик і одержав бажаний простір для морально-психологічного дослідження конфлікту героя. За яким принципом доводиться роботи вибір Іванові Гонті? За соціально-класовим? Та не хлоп він, до панів належить, хоч пам'ять у нього не забула нічого. За морально-психологічним? Тривожила совість, випитувала минуле, повертала погляд на безправність селянства, змушувала думати, аналізувати [48, 122].

Йому було боляче за свій зневірений народ, за його кобзарів, з рук яких польська шляхта виривала кобзу, а з душі-пісню, за себе, бо не до того берега плив усе життя, за батьківські могили, за волю і братерство, славу і відвагу України.

Ще до прибуття гайдамаків у табір, Гонта від уманської верхівки. Не дивлячись на приязнь графа, Іван Гонта весь час відчуває на собі презирливе, зверхнє ставлення усіх шляхтичів. А ще до того співчутливість Гонти до селян, що приходили до нього з клопотаннями, біль за весь український народ, який повинен мати вище призначення, роблять більш зрозумілим те, чому Гонта “був шляхтичем – і ненавидів усе шляхетське, катувався тим, що стоїть на сторожі неправди, визиску, рідного народу, що й сам став запроданцем” [39, 224].

Він частіше замислюється над своєю долею, намагається виправдатись перед сумлінням. «Чому не зупинив? Як міг спокійно дивитись на таке?» Страшний сором палив його мозок, він постійно думав що про нього сказав батько. « А він Іван хто! Хто він зараз, з ким? Де той берег до якого плив усе життя? Тут, де шляхта, а там він залишив товаришів, односельців, родичів. Щоб вони сказали йому, коли б побачили його сьогодні. Ні не було б йому прощення» [35, 216]. Гонта дуже переживав, живучи серед шляхтичів, всеодно залишався козаком у душі. Не міг переступити через свою точку зору. Не міг зрадити свою душу, тому що б перетворився б на істоту, яка не жеве а існує, а можливо б такий крок привів би його до самогубства.

Постійні переживання, вагання, не давали Гонті спокою. Гайдамаки ще не підійшли до Умані , а Гонта вирішив на якому він буде боці. Сам пішов до Залізняка у табір. До кінця свого життя не пожалкував про обраний шлях. Оцей внутрішній конфлікт Гонти утворює своєрідну драму його душі, яка збігається з драмою усього народу. Однак ця драма не руйнує, а навпаки, збагачує його непересічну особистість.

Суперечності людини з навколишнім середовищем, людини з природою, а також внутрішня боротьба переходять у художній конфлікт [27, 49].