Компаративістика – друга назва порівняльно-історичного методу, визначення якого подає багато джерел. Наприклад, „Словник літературознавчих термінів” подає таке формулювання компаративістики: компаративістика – це такий спосіб дослідження літератури, при якому зіставляються однорідні або близькі за своїм характером літературні факти і явища в різних національних літературах.
У „Літературознавчому словнику-довіднику” компаративістика (лат. comparo – порівнюю, фр. la literature compare – літературна компаративістика, порівняння) – „порівняльне вивчення національних літератур, процесів їх взаємозв’язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу (методу)”.
2. Цикл оповідань І. Нечуя-Левицького про бабу Параску та бабу Палажку: манера оповіді, конфлікт, комічне
Цикл оповідань про бабу Параску та бабу Палажку суцільно побудований на імітації оповідача. В російській літературі ще в 30-х роках ХІХ століття М. Гоголь у „Вечорах на хуторі біля Диканьки” використовує оповідача з середовища простолюддя (пасічника рудого Панька). Г. Квітка-Основ’яненко також застосовує цей прийом для вираження комізму у своїх творах. Найбільш близька І. Нечую-Левицькому оповідна манера в таких повістях Г.Квітки-Основ’яненка, як „Мертвецький Великдень”, „Салдацький патрет”, „Конотопська відьма”. Марко Вовчок у „Народних оповіданнях” теж використовує оповідну манеру, але при цьому особливої близькості творчості І. Нечуя-Левицького та Марка Вовчка не спостерігається.
І.С. Нечуй-Левицький надав слово двом жінкам похилого віку, які розповідають про своє життя. Кожна з них, говорячи про себе, водночас характеризує вчинки своєї сусідки, свого „лютого ворога”. Виразність образів є результатом таких характеристик: тієї, що героїня дає собі сама, тієї, яка об’єктивно виникає у читача в результаті її розповіді, і тієї, яка постає зі слів її суперниці.
Баба Параска Гришиха говорить, що їй не сила вдержатись на селі, „хоч зараз спродуйся, пакуйся – та й вибирайсь на кубанські степи!”. І все це через те, що баба Палажка Солов’їха допекла їй „до живих печінок”. Параска говорить, що гіршої від Палажки немає в цілому світі. Гришиха шкодує, що не може так лаятись, як сусідка, яка скрізь її зачепить. „Коли б я пак була хоч трохи зла, хоч на десятку частку мала залізні зуби, як у Солов’їхи, може б, я ще й одбилась та одгризлась од неї! А то я жінка зовсім плоха, ще й недобачаю на одне око. Якби пак у мене такий язик та вдача, як у
Солов’їхи, я б дала собі ради,” – промовляє Параска
За самохарактеристикою вона нічого і пальцем не торкне, але подальша її розповідь суперечить попереднім її словам. І виявляється, що вона зовсім не смиренна, терпелива жертва, а така ж зла і підступна, як і Палажка.
За словами Гришихи, її сусідка „тільки плює словами, а не говорить», має, „наче облизаний макогін», лису голову і ніс, „наче на сім гривень сокира». З цього можна зробити певні висновки, що мова Параски досить колоритна, сповнена добірних і дошкульних висловів, дотепних епітетів та порівнянь.
Не краще живеться і бабі Палажці Солов’їсі, яка „сидить собі в хаті тишком-нишком та богу молиться”. Їй через бабу Параску навіть на світі не можна вдержатись. За твердженнями Палажки, її сусідка, „як скажена собака, бігає по дворах, по хатах та вигадує таке, що й купи не держиться”. „А Параска усім бреше, що я відьма, бо замки в церкві цілую!”.
Солов’їха і кроку без молитви не ступить, навіть прийде до криниці і там кладе поклони на чотири сторони, а Параска „плеще громаді, що я буцім-то відьма, кругом криниці лазила навколішки, ще й била лобом в колючки”. Особливо виразно її лицемірне „святенництво” викривається у сцені бунту проти ув’язнення в сараї, коли вона стукає в двері образом святого Миколи доти, поки образ у неї в руках не розколюється на двоє.
За словами Палажки, її „усе село поважає”, перед нею навіть „сам дяк знімає шапку” і тільки Параска допікає їй, „так настирилась, що хоч з мосту та в воду!”
Отже, найкраще й найповніше характеризують жінку власні вчинки, про які вона розповідає у своєму монолозі.
Отак, за своїми розповідями та самохарактеристиками баба Параска та баба Палажка не помічають, що, наговорюючи на іншу, вони показують себе забобонними, сварливими, в’їдливими та улесливими. Кожна з них основну силу красномовства спрямовує на викриття своєї суперниці, змішуючи правду з неправдою, вигадку з дійсними спостереженнями.
Їх дратують різні дрібниці: відро, залишене на мить біля криниці, підсвинок, що витолочив грядку, помилково вижатий хліб тощо; обох пригнічує злиденність та одноманітність селянського побуту. При цьому „авторська особистість в тексті не присутня, письменник навіть не прагне її проявляти».
У 1822 році М.Костомаров писав: „... два невеличких оповідання з народного побуту „Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” і „Благословіть бабі Палажці... вмерти!” – ... по незрівнянному гумору, вірності фарб можуть стати врівні з гоголівським оповіданням про те, як Іван Іванович посварився з Іваном Никифоровичем”. І справді, спорідненість проступає і в портретних характеристиках (у Параски обличчя – „як гарбуз на баштані”, у Івана Івановича та Івана Никифоровича голова „редькою”, тільки у одного хвостом вгору, а у другого – вниз) і в підтексті, що змушує побачити нікчемність причин, що призводять до сварок, відчути загальне моральне зубожіння людей, що опинилися під впливом приватновласницької психології.
Прийом стилізації оповідача І.Нечуй-Левицький використовує не тільки заради сміху, а також і для викриття суспільних вад, щоб висвітлити соціальні недоліки з позиції героя, а не з точки зору автора, який знаходиться в стороні. Обраний письменником образ оповідачок з народу дав змогу поглянути на життя очима простих сільських жінок, що посилювало народність і художню правдивість оповідань.
За комічними подіями в циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку приховується глибокий конфлікт. Адже причини ворогування між сусідками слід шукати не тільки у їх вдачах та взаєминах, а й у тогочасній дійсності села, у дрібновласницькому характері їх господарства. Обох бабів гнітить злиденне й буденне життя, і в результаті цього їх переслідують постійні сварки.
Подібно до автора „Обломова” І.А.Гончарова, І.С.Нечуй-Левицький не міг не відображати цілісне життя людини з його світлими та темними сторонами, не показати змін, які відбувалися у тогочасному суспільстві та в людській свідомості в епоху реформ. Композитор М. Лисенко говорив про єдність принципів художнього зображення у І.Гончарова й І.Нечуя-Левицького: „за стилем Нечуй наш автору „Обломова” рідний, кровний, так би мовити, брат. Все у них з дрібничок складається. У І.Гончарова – диван, халат, нічні туфлі, пусте, бездумне животіння, неробство. У Нечуя – нікчемні чвари, безглузді баталії через дрібниці. І все описується серйозно, кожна, навіть найменша деталь освітлюється з усіх боків – і так, і сяк. Дрібниця до дрібниці. Краплина до краплини. А виходить море. Житейське море”. Замисел такого зображення полягає в ствердженні ідеї оновити моральні засади людини. Письменник вважав необхідним показати болісну правду про бездуховне існування „середньої” людини.
Типовість персонажів і самого конфлікту між сусідками підкреслюється тим, що постійні сварки відбуваються не тільки між Параскою та Палажкою, а й між всіма оточуючими. На Солов’їху кидається не тільки Параска, а й її пасинок з чоловіком: „Оце побили мене пасинок з чоловіком... так побили, так понівечили, що й господи! Пасинок скинув з мене очіпок та тягав двома руками за коси, а чоловік третьою рукою скуб за коси, а четвертою бив”. При цьому незрозуміло, хто винен. За словами Палажки винні пасинок і чоловік, за словами Параски – сама Солов’їха. „Тепер всі люди на селі чогось визвірились на мене: вже не просять мене на обіди трапезувать, навіть не здоровкаються зо мною... Уся рідня мене кляне, товче, як жиди Гамана”.
Гришиха „пробила дякові голову залізною кочергою”. ”Я спокутувала свій великий гріх, і охрестилась, і одмолилась. А все-таки не я була винна, а сам дяк; і не так дяк, як та дячиха... А до мого чоловіка все вищиряє ті зубища, де не встріне”.
Гумор І. Нечуя-Левицького не має нічого спільного з зубоскальством, з поверховим фарсом. На першому плані стоїть реалістичне розкриття людської „кривої душі”, що виростає на ґрунті тяжкого і темного селянського побуту. „Цей побут обумовлює такі негативні риси народної психології, як дрібновласницький індивідуалізм, примітивізм і обмеженість світогляду, прихильність до всякого роду забобонів”.
У циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку І.С. Нечуй-Левицький висміює мізерність взаємин сусідів на селі.
Якщо в мові бабів і виникають сумні інтонації, нарікання на долю, в якій багато несправедливостей, які робить суперниця, то вони обов’язково поєднуються з відливи словами проти ворога. Саме це викликає сміх над оповідачкою замість очікуваного жалю. „Іду я по різі та шкутильгаю. А Солов’їха вже й рота роззявила...” „Зве мене Палажка поповою сучкою, а сама побігла жаліться до попа... впала навколішки, згорнула руки на грудях та й нявкає, наче свята та божа...”. Отже, контраст між словами і вчинками персонажів є одним із засобів їх гострої комічної характеристики.
Також у мові оповідачок спостерігається багато порівнянь та епітетів, що обумовлює комізм оповідань. „Я кинулась до неї, а вона сичить, як гадюка,” – говорить Параска. „Вона пишається та величається, як собака на човні, розчепірила лікті, задерла пику вгору, закотила очі під лоб, а запаска так і роз’їхалась по обидва боки, аж кінці черкаються об землю, ще й сорочка біліє”. „ А дячиха ж чорна, чорна, .. ніс, як ключка; очі витрішкуваті, як у сови; брови, як пацюки; як говорить, то сопе, наче ковальський міх, а морда неначе сажею обмазана” „Невістка заслала стіл білою скатертею, .. бігає по хаті, як курка з яйцем”. Контраст між словами і вчинками персонажів є одним із засобів їх гострої комічної характеристики.