Апокрифи, що ввійшли до складу найдавнішої редакції Тлумачної Палеї («Об'явлення Авраама», «Слово Афанасія Александрійського про Мельхиседека», «Ліствиця Якова», «Заповіти дванадцяти патріархів», «Житіє святого великого пророка Мойсея», пізніше — «Повість про Китовраса», «Суди Соломона», «Сказання про царицю Савську»), відзначаються головним чином символічним і пророцьким характером, зовсім чужі казковості, належать здебільшого до творів, які поважалися самою Церквою: ці твори давньохристиянської літератури відомі за назвою ложно надписаних. Упорядник Тлумачної Палеї, вносячи ту чи іншу відлучену книгу до своєї великої компіляції, передає розповідь її від свого власного імені, багато відкидає, багато додає, керуючись основною думкою Тлумачної Палеї — подати у старозаповітних подіях викриття «окаянного жидовина». У власне руських редакціях її переважають апокрифічні сказання (про падіння Сатанаїла і десятого чину янголів, про рай і про древа життя і пізнання добра й зла, про ходіння Сифа до раю перед смертю Адама і про погреб Адама в Єрусалимі та ін.), багато з яких у тому чи іншому вигляді стали згодом набутком народної легенди.
Історична, Мала Палея, або «Очі палейні», в найдавніших південнослов'янських і руських списках містить у собі переказ старозаповітної історії («Шестиденника» зовсім немає) до Давида включно. Вона була відома вже преподобному Нестору Літописцю і Даниїлу Прочанину (Паломнику). Батьківщина її — Візантія, до того ж у деяких слов'янських списках укладення цієї Палеї присвоюється якомусь Феодору. За джерела укладачеві правили: книга Буття, Псалтир, пророцтва «Єремії», творіння Григорія Богослова, Івана Злотоуста, Феодора Студита , Епіфанія Кіпрського, твори Иосифа Флавія, апокрифічне «Житіє святого великого пророка Мойсея», а особливо великий канон Андрія Крітського і апокрифічні перекази старозаповітного змісту, які були рясно розсіяні по візантійських хроніках та хронографах. Історична Палея зовсім чужа полемічній меті, а отже, історичний виклад полишає тільки в найвинятковіших випадках, аби подати — звичайно цілком довільне і наївно-неуцьке — пояснення якогось церковного обряду, церковної пісні, псалма; переказ історичних книг Біблії в ній часто замінюється народно-апокрифічним, з перекрученням біблійних подій і спотворенням біблійних імен. Такий характер Історичної Палеї робив її абсолютно доступною для розуміння величезної більшості давньоруських читачів, а тому вона дістала широкий доступ у народну масу, ввійшла в найщільніший зв'язок з народною усною словесністю,, у творах якої й дотепер надто виразно відчуваються її мотиви. Вона багато в чому нагадує німецькі так звані «Історичні біблії» , що мали на меті популяризацію серед простолюду змісту Біблії і дуже широко користувалися для цього різними апокрифічними сказаннями.
До візантійських хронік, що були також доволі багатим джерелом апокрифічних сказань у нас за давнини, належать Хроніки Івана Малали та Георгія Амартола23. В Хроніці Івана Малали, що викладає події від початку світу до 566 року по Р. X., вміщено апокрифічні сказання про Авраама, Мельхиседека, «Заповіти дванадцяти патріархів», сказання про кровоточиву жону Вероніку, котра поставила Спасителю, на віддяку за своє чудесне зцілення, мідну статую, і дві повісті, що зажили великої популярності серед наших давніх грамотіїв: «Сказання про війну Троянську» і «Александрія». Загальний характер Хроніки Георгія Амартола — церковний. Викладаючи всі події (від створення світу до 867 року по Р. X.), Амартол простежує головним чином долі істинної віри і Церкви і перемогу православ'я над єретиками. Але при цьому він не обмежується розповіддю про одні лиш церковно-релігійні події, а говорить і про звичаї та побут у різних країнах, згадує про стан у них науки й мистецтва тощо. Крім багатьох дрібних апокрифічних подробиць про різних осіб і події, в Хроніці вміщено, між іншим, сказання про єврейську писемність за Сифа і астрономії за Німврода , про погрёб Адама в Єрусалимі, про змагання Авраама з єгипетськими астрологами про долю, про Мельхиседека, про смерть Мойсея, про сивіл, про лікарські книги, про Соломона і царицю Савську та інше. Як Хронікою Івана Малали, так і Хронікою Георгія Амартола користувався наш перший літописець; окремі розповіді з них часто зустрічаються в різних давньоруських збірниках.
«Слово про царювання племен останніх часів, від першого чоловіка до останнього віку», зовсім безпідставно приписуване святому Мефодію Патарському (помер 310 року), швидше може належати святому Мефодію, патріархові Константинопольському (помер 846 року). До оповіді про перших людей і про перші часи світу внесено багато апокрифічних сказань з багатьох джерел. Далі йде мова про те, як виникли різні царства від початку світу, або від Адама, і повідомляються об'явлення, чи пророцтва, про майбутні події до останніх часів світу — по сьомій тисячі літ од створення його. При оповіді про Македонське царство і про Александра Великого є сказання про те, як Александр помістив нечисті народи Гога і Магога та інші в північних горах. Знаменням настання останніх часів вважаються завоювання ізмаїльтян по всій землі і страшні спустошення й лиха, які вони вчинять при цьому. Далі описується з'явлення антихриста, зішестя на землю Єноха та Ілії, які викриють антихриста, але самі будуть умертвлені ним. Нарешті, з'явиться знамення Сина людського, котрий прийде на хмарах небесних, зі многою славою — і тоді настане останній — Страшний суд. «Слово» було відоме в нас з перших часів писемності (вже в літописі преподобного Нестора наводиться з нього розповідь про нечисті народи, замкнені в горах Александром Македонським), існувало в безлічі списків, до того ж часто поширювалося різними апокрифічними вставками.
«Бесіда трьох святителів», приписана Василію Великому, Григорію Богослову та Івану Злотоусту, — звичайно, лише для надання їй більшого авторитету і з огляду на звичай, який існував, від імені цих святителів провадить дискусії з різних богословських питань, — за своїм походженням належить до часів віддаленої християнської старовини і спочатку занесена до нас, імовірно, з Болгарії, разом з «кощунами», «худими номаканунцями», «ложними молитвами», «Зелейниками», «Волховниками», «Чаровниками» та іншими відлученими книгами, бо вона зустрічається в таких болгарських рукописах, де не видно жоднісіньких слідів руського впливу. «Бесіда» має вигляд збірника, укладеного з різних, переважно апокрифічних і легендарних, творів. У них містяться питання й відповіді щодо священної історії і взагалі пізнання, звичайно в мудрованій формі; богословське питання зближується зі складною загадкою, розв'язання якої в очах стародавнього простодушного руського читача уявлялось справою великої мудрості. «Бесіда» знає багато подробиць, зовсім не згадуваних у книгах Святого Письма. Так, вона знає, «зі скількох частин Адама створено», скільки пробув він у раю і т. ін. Знає ім'я невільниці Пілатової, котра виказала апостола Петра; ім'я воїна, котрий ударив Господа на хресті списом і т. ін. Деякі питання і відповіді мають характер жартівливих загадок, наприклад: П. Хто народився раніше Адама з бородою? — В. Козел. — Що означає: віл народив корову? — В. Адам народив Єву. — Яке було на землі перше мистецтво? — В. Швацтво: Адам і Єва зшили собі одежу з листя смоковного.
Що це є: стояв град на шляху, а шляху до нього нема, прийшов до нього німий посланець, приніс грамоту неписану? В. Град — це ковчег, а посланець — голуб, що приніс оливковий сучок.
Живий мертвого бив, а мертвий волав? — В. Живий — дзвонар, а мертвий — дзвін і т. ін. «Бесіда» знала, нарешті, що земля заснована «на трьох китах великих» і т. ін.
Засвоєна руським народом, «Бесіда» набула в нас місцевого колориту і пустила глибоке коріння в давньоруській поезії. Перебуваючи в найтіснішому зв'язку з народними забобонами, загадками, прикметами й різними міфічними поглядами і відгукуючись на всі літературні й художні інтереси доби, вона дала зміст багатьом народним пісням, казкам, висловам і, треба думати, в свою чергу сама багато запозичила з цих народних джерел. Люди з суворими православними переконаннями могли дивитися принаймні недоброзичливо або навіть і з презирством на ще наївне зібрання притч і загадок, могли його переслідувати з погляду богословського; але поезія «Бесіди» була така чарівна, що незважаючи на суворі заборони, вона поширювалась у багатьох списках, з найдивнішими, суперечними духові православ'я, наступними, новими додатками. За цікавістю енциклопедичного змісту свого і за грайливістю поетичного переказу, вжитого до народних загадок, вона настільки була поширена між освіченими нашими предками, що уривки з неї були внесені до Азбуки — і, цілком імовірно, не задля самої поетичної форми переказу, а скоріше через повчальність відомостей, які освічені люди думали почерпати з неї. Ще й сьогодні, за словами професора Ф. Буслаєва, де-не-де в глухих закутках Русі можна зустріти освіченого мужичка, котрий, задовольняючись цією цікавою «Бесідою», навчається з неї по-своєму розуміти світ та історію людства, символічно пояснювати собі явища природи і всесвітні події, тлумачити зображення на іконах, водночас дедалі більше звикається з поетичним світом духовних віршів, які проспівує йому мандрівний співець, сліпий старець, який непевно блукає своєю уявою в тому ж наївному, вже зовсім далекому для нас світі апокрифічної «Бесіди».