Маса народна для того, щоб зріднитися з новим світом християнських ідей та переказів, мусила звести їх до рівня свого дитинно-наївного розуміння і звичного способу уявлення. То ж на ґрунті почасти давньоязичницьких, почасти християнських переказів та апокрифічних сказань виникає в середовищі щедро обдарованого щирою поетичною творчістю українського народу великий цикл легенд, що обіймають змістом усі сторони нехитрого життя його, найнагальніші питання і розмаїті запити.
У своїй сукупності українські легенди являють собою доволі струнку світоглядну систему; всі вони перейняті одним духом, усі стягнуті і злиті однією спільною ниткою. Головне завдання більшості українських легенд — показати людям усе нікчемство людського розуму перед Вищою Премудрістю, всю марноту людських прагнень і зусиль змінити визначене з неба, всю швидкоплинність земних радощів і смутків порівняно з вічністю несказанного райського блаженства і страшних пекельних мук. Основні положення свої легенда розкриває в оповідях начебто з життя відомих старозаповітних осіб, патріархів, пророків, Спасителя, Божої Матері, апостолів і святих спасенників. Певна річ, що в усному переповіданні упродовж багатьох віків книжні сюжети неминучо мали підпорядковуватися — і справді підпорядковувались — місцевим впливам; у деяких легендах, цілком імовірно, відбивається почасти вплив особистості самого оповідача. При всьому тому моральний елемент завжди зберігає в них провідне значення і складає найжиттєвішу їхню частину. Тон легенд — спокійний, серйозний, авторитетний, але подекуди, через уживання епічних зворотів і виразів, які впродовж століть відлились у певну і в такому ж вигляді вже назавжди застиглу форму, деякі легенди збиваються на тон казковий і внаслідок надмірного — іноді без будь-якої потреби — нагромадження чудесного елемента, переходять у «побрехеньки». Та в усіх загалом легендах яскраво відбиваються риси, що характеризують українця таким, яким він постає перед нами у своєму минулому і яким залишається почасти й дотепер, незважаючи на докорінно змінені умови громадянськості. Найважливіші з цих рис такі: дуже розвинене почуття особистості, яке протестує проти фаталізму; прагнення до громадської справедливості, яке спричиняється до ненастанних пошуків правди на землі, не зважаючи на всілякі тривоги й розчарування, завжди зв'язані з такими пошуками; особиста ініціатива у порушенні й розв'язанні питань як моральних, так само й громадських; братерська любов до людей, яка виключає, проте, містичну темність і прямо дивиться на людські вади; невичерпний добродушний, безневинний гумор, що зберігає іноді свою природну грубість у мові й формі вираження, і дещо ін.